Фото надала Анна Кульчицька
"Він був для мене найкращим. Найдобрішою і найсвітлішою людиною. Він ніколи не скаржився. Навіть після поранення не казав, що йому важко чи боляче", – так про свого чоловіка Юрія розповідає його дружина Анна Кульчицька.
Про це йдеться у матеріалі "МБ".
Юрієві було 32 роки. 19 липня 2025 року його життя обірвалося під час артилерійського обстрілу на Дніпропетровському напрямку. Удома на нього чекали дружина та двоє дітей – Соломійка і Андрійко.
"Він одразу пішов, бо не міг залишатися вдома"
З Юрієм Анна познайомилась у 2012 році. Анна народилась у Вінниці, а Юрій – на Сокирянщині. Разом подружжя прожило дванадцять років у Коболчині.
Фото надала Анна Кульчицька
"Ми познайомилися, коли я навчалася на другому курсі в Сокирянському училищі. Спочатку спілкувалися телефоном. Юрій уже закінчив навчання і працював. Через кілька місяців він пішов до армії. Це був 2014 рік. Він був учасником АТО, перед тим – учасником Революції гідності у Києві. Після двох років служби чоловік повернувся додому, і тоді вже почалося наше сімейне життя. Працював у районі, їздив на тракторі.
Дуже любив майструвати. Золоті руки мав. Усі ремонти вдома зробив сам, – згадує Анна. – Коли почалася війна у 2022 році, Юрій одразу пішов на фронт. Уже 28 лютого він був у частині. Спочатку він та його підрозділ служили в ТРО вісім місяців, а потім його перевели на Харківський напрямок. Я не хотіла, щоб він ішов. У нас двоє дітей. Але чоловік говорив, що не може сидіти вдома, що повинен. Скільки я його не просила залишитися, не погоджувався".
"Він був для мене і другом, і чоловіком"
Юрій воював на Харківщині, Сумщині, потім – на Запоріжжі.
"Спочатку виконував обов’язки заступника командира роти. А перед загибеллю був головним сержантом взводу. У Харкові під час атаки FPV-дронів отримав перше поранення. Після цього отримав ще одне поранення на Запорізькому напрямку. Потім пів року лікувався, його визнали обмежено придатним.
Після лікування Юрій перейшов служити на Тернопільщину. Там пробув кілька місяців, а потім його частину перевели в Дніпропетровську область. Він намагався часто бути на зв’язку. Я могла написати навіть серед ночі – і чоловік відповідав, щоб я знала, де він і що з ним. Писав, телефонував, записував голосові", – розповідає жінка.
Юрій загинув 19 липня 2025 року під час виконання бойового завдання на Дніпропетровському напрямку. Пані Анна, зізнається, що їй досі важко повірити в його загибель. У подружжя залишилися двоє діток – молодша донечка Соломійка та старший син Андрійко.
"У те, що Юрія немає, досі не можу повірити. Ніхто в це не може повірити. Кажуть, що час лікує, але це неправда. Ні час, ні слова не можуть вилікувати. Він був для мене і другом, і чоловіком, і підтримкою. Ми все робили разом.
Ніколи не було так, щоб хтось окремо щось вирішував. Завжди радилися. Він мене підтримував у всьому, і я його. Юрій ніколи не скаржився. Навіть після поранення не казав, що йому важко чи боляче. За всі 12 з половиною років разом я не чула від нього скарг. Казав тільки, що все добре, – розповідає дружина загиблого. – Уже сім місяців минуло, але не віриться".
Після першого поранення Юрій Кульчицький отримав відзнаку "Кров за Україну" (За поранення). Також був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) й став почесним громадянином Сокирянщини.
Немає коментарів:
Дописати коментар