Для того, щоб потрапити з окупованого Криму на підконтрольну українській владі територію, 20-річній Поліні довелося пройти шлях через Росію, Казахстан, Туреччину й Молдову. До Києва кримчанка приїхала з метою, яку поставила собі ще в підлітковому віці – отримати український паспорт. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну додалася ще одна – вступити до лав Збройних сил України.
Як змінився Крим після приходу Росії, як знищували українську мову та що має зробити Україна, щоб залучити людей з окупованих територій – Поліна розповіла проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії.
Історія вийшла в межах проєкту «Їхній вибір – Україна» до річниці окупації Криму.
Київ максимально близький мені за духом
«Київ максимально близький мені за духом», – каже кримчанка Поліна. Вона живе у столиці вже кілька тижнів.
Поліна приїхала до Києва в період сильних морозів, коли місто зіткнулося з одним із найжорсткіших блекаутів через атаки армії РФ на енергетичну інфраструктуру України. Вона не шкодує про своє рішення.
«Це моя країна. Я переживу без світла кілька місяців, кілька років. Головне – що у себе вдома», – пояснює дівчина.
«Крим перетворився на в’язницю»
Навіть коли ти дитина, ти розумієш, що щось іде не так
Поліні було 8 років, коли Росія анексувала Крим.
«Єдине хороше, що я пам’ятаю з того періоду, – це те, що кілька тижнів у магазинах можна було оплачувати їжу і рублями, і гривнями, і всі гривні, які залишалися у нашій родині, діставалися мені», – згадує дівчина.
Попри зовсім юний вік, вона не забула той час – як у Криму відбувалися проукраїнські мітинги Євромайдану, як почала діяти російська громада й спалахували конфлікти через політичні погляди серед населення.
«Було дуже помітно, що відбувається щось погане. Навіть коли ти дитина, ти розумієш, що щось іде не так – причому дуже сильно не так. Починаються сварки, змінюються прапори і символи, змінюється навчальна програма, з неї прибирають твою мову, і у тебе, по суті, повністю змінюється життя. І не побачити це – дуже складно», – розповідає Поліна.
Українська мова була улюбленим шкільним предметом дівчинки. Після окупації півострова Росією ці уроки дуже скоро скасували, а в атестатах «рідною мовою» стала російська.
«Тобто фактично в школах вивчається тільки російська мова. При тому, що, за російським законодавством, у Криму три мови [державні]: українська, кримськотатарська і російська. Але це ж Росія – те, що у них написано в законі, не вважається чимось дійсно обов’язковим», – ділиться Поліна.
Дівчинка сприйняла ці зміни гостро – їй перестала подобатися школа, вона конфліктувала з тими, хто висловлював проросійські погляди. А те, що «Росія почала прибирати все, що стосувалося України, і максимально хотіли позбутися нагадувань про Україну в позитивному світлі», її обурювало.
«Єдине, що при Росії, можливо, сталося хорошого – це будівництво певної інфраструктури, але переважно фасадної. Потрібно розуміти, що якби Крим залишався у складі України, було б те саме: це просто зміни часу. За цей час з’явилися майданчики, будинки, побудували цей клятий Кримський міст, на який пішла половина російського бюджету і половина кримського бюджету. І навіщо взагалі потрібен цей міст? Якби Крим був українським, з вільним світом нас пов’язував би цілий перешийок, а не міст, який веде в країну, з якої, по суті, нікуди не полетиш і нізвідки туди не прилетиш», – каже Поліна.
Дівчина впевнена, що до 2014 року в Криму було «європейське суспільство», а з ним – торгівля із зовнішнім світом, світові бренди, культурні програми за кошти ЄС. «У нас була школа в Севастополі, відремонтована за європейські гроші. Зараз цього вже немає. По суті, регіон зараз занедбаний, попри те що у нього, знову ж таки, гарний фасад. Але у них [у Криму] тільки в 2021-му, а може, вже у 2022 році почали з’являтися перші каси самообслуговування. Я була в Казахстані, мені знадобилися гроші від батьків, але вони не могли нормально їх переказати, тому що картки «Мир» у Казахстані не працюють. А інших систем – на кшталт Mastercard, Visa тощо – у Криму немає. Цивілізаційний занепад», – розповідає кримчанка.
У Криму Поліна перестала почуватися безпечно, адже висловлювати свої думки вголос там стало небезпечно. «Потрібно все прораховувати так, щоб потім ця людина не змогла використати розмову проти тебе і не нацькувала, умовно, державні органи. При цьому Росія розповідає про те, які вони величні, про те, що Крим – це російська територія, що ми всі маємо стояти проти зовнішнього світу, проти «поганого Заходу», проти «поганих англосаксів» тощо. Хоча фактично Крим із Росією перетворився на в’язницю – причому в’язницю з дуже поганими умовами. Красиву, але таку, де за будь-яке «не те» слово і за будь-який «не той» жест можна реально сісти в тюрму», – каже Поліна.
«Єдина мова, яка відгукується – українська»
Поліна дуже добре говорить українською. Після того, як Росія почала позбуватися її на півострові, дівчина продовжувала читати книги та слухати музику рідною мовою. Вона дуже любить творчість українських поетів і письменників. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Леся Українка, Володимир Сосюра – одні з її найулюбленіших. «Приміром, Сосюра завжди намагається знайти щось красиве навіть у поганому. Це круто. Наприклад,– вона досить жорстка за своїм змістом, але при цьому, з погляду мови та образів, навпаки, дуже лірична. Мені здається, це така особливість саме наших митців і поетів – вони вміють дуже красиво писати про жорстоке і важке», – пояснює Поліна.
Крім цього, дівчина вивчала англійську, німецьку, іспанську, корейську, але «єдина мова, яка мені по-справжньому подобається і відгукується – це наша українська». «Жодна мова не проходила через стільки випробувань заради збереження та виживання, як наша. Ні корейську, ні англійську не забороняли стільки разів», – каже Поліна.
Після переїзду до Києва у дівчини були грандіозні читацькі плани, які вона потроху втілює в життя. Зараз вона читає книгу про історію кримськотатарського народу, яку їй подарували. Поліні дуже цікава ця тема, і вона підтримує концепцію кримськотатарської національно–територіальної автономії у складі України. «Мова про те, щоб давати їм більше можливостей для розвитку – і в державних структурах, і в культурному плані. Я вважаю, що їхній народ у якомусь сенсі потрібно рятувати», – каже кримчанка.
У концепції кримськотатарської національно–територіальної автономії у складі України йдеться про реалізацію права на самовизначення кримських татар, що зможе гарантувати розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму.
«Українське консульство мене «морозило»
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Поліна ще планувала залишатися в Криму. «У мене була ідея, що я зможу там щось змінити. Нічого не вийшло, і я вирішила, що простіше буде виїхати сюди, тому що тут я буду кориснішою. Подумала, що тут швидше розберуся – якщо просто піти в армію, все вирішиться набагато швидше», – пояснює дівчина.
Батьки її рішення не підтримали. «Вони не хочуть втрачати зі мною зв’язок – все-таки рідня. Але мама не підтримує, тато взагалі зі мною не спілкується. Мені здається, основна проблема в тому, що ці люди перебували під сильною пропагандою: «Росія хороша», «братні народи». А у нас був доступ до великої кількості джерел. Ми застали розвиток нашої культури, ми застали війну. Ми розуміємо, за що боремося, і розуміємо, чому нам важливо свідомо зберігати свою ідентичність», – вважає Поліна.
Виїхати з Криму Поліна остаточно вирішила наприкінці 2025 року.
Виїжджала разом із другом – за російськими паспортами. Вони без проблем пройшли перевірку на Керченському мосту і вирушили до Краснодара, звідти – на кордон із Казахстаном, адже саме звідти Поліна планувала розпочати свій шлях в Україну. За легендою – вони їхали в Казахстан у відпустку. Але на кордоні почалися проблеми, адже у дівчини виявився прострочений паспорт – вона просто забула, що його потрібно змінювати у 20 років.
«Був варіант повернутися в Саратов і змінити паспорт, але я не хотіла. Навіщо мені новий російський паспорт, навіщо мені з цим возитися. Якби я знала, які проблеми будуть потім, я б, звісно, задумалася про те, щоб усе-таки його змінити», – пояснює Поліна. Російські прикордонники зняли дівчину з поїзда і почали перевірку. Поліна встигла почистити свій телефон і ноутбук, але забула про YouTube. «Вони подивилися телефон і питають: «А у вас YouTube встановлений?». Я кажу: «Ні». А він у мене в папці, його одразу не видно. Я їм сказала: «Я взагалі тільки RuTube дивлюся, мені цей західний YouTube не потрібен», – розповідає кримчанка. Вона зізнається, що був момент, коли вона вже думала, що її заарештують – у її телефоні знайшли українські номери. «У результаті вони нас відпустили і сказали: «Але якщо ви сюди повернетеся, буде штраф». Я подумала: «Повертатися я не збираюся, дякую, що попередили», – каже Поліна.
Але казахстанські прикордонники теж звернули увагу на прострочений російський паспорт Поліни. Вона каже, що їй пощастило – один із них був проукраїнськи налаштований і запропонував їй оформити посвідчення особи, яка шукає притулку.
Завдяки цьому Поліна могла легально перебувати в Казахстані 90 днів, але після закінчення цього терміну їй могла загрожувати депортація. Дівчина провела в країні понад три місяці, вона прострочила дозволений час перебування, оскільки не могла отримати документи в українському консульстві.
Посвідчення особи, яка шукає притулку – це тимчасовий документ, що видається державою після подання заяви на отримання статусу біженця. Воно легалізує перебування в країні на час розгляду заявки, забороняє депортацію і часто дає право на працевлаштування, але зазвичай обмежує можливість перетину кордону.
«Наше посольство дуже сильно мене «морозило»: вони не хотіли видавати мені посвідчення [особи] на повернення [в Україну]. Єдине, з чим мені пощастило, – це те, що за мене заступився [Богдан]. Якби не він, я б зараз, найімовірніше, де-небудь у ФСБ сиділа і пояснювала, чому я три місяці перебувала в Казахстані, поливала Росію брудом з усіх боків і казала, що Росія – це країна терористів», – згадує Поліна.
З українським консульством у Казахстані дівчина була на зв’язку ще до свого прибуття. Вона привезла пакет документів, серед них – оригінал українського свідоцтва про народження та копію свідоцтва про шлюб батьків, але це не врятувало її від бюрократії.
«У них є право розглядати заяву три місяці. Ці три місяці – це якраз максимальний термін мого легального перебування в Казахстані. Формально вони відправляють документи до Державної міграційної служби України, ДМС має щось переперевірити і повернути їм дані. Є ймовірність, що вони взагалі нічого нікуди не відправляли, але стверджувати це на сто відсотків я не буду. Якщо ж вони дійсно відправили документи в ДМС, і ДМС їх розглядала, тоді виникає питання вже до ДМС – чому мої документи розглядаються так довго. І фактично я нічого не могла зробити. Консульство відповідало одне й те саме: «Чекайте ще три місяці. Ми вас ніде не знайшли, відповіді не отримали», – розповідає Поліна.
Крим.Реалії надіслали запит до МЗС України з проханням прокоментувати ситуацію. На час публікації матеріалу відповіді не надійшло.
Увесь цей час Поліна перебувала фактично без жодного дійсного документа в Казахстані. У той момент їй би став у пригоді непрострочений російський паспорт – за ним вона могла б оформити ІІН (індивідуальний ідентифікаційний номер) і легалізувати свою присутність у країні.
Більш ніж через 3 місяці Поліна все–таки отримала довгоочікуваний документ від консульства – своє посвідчення особи на повернення в Україну. «Вони взагалі могли б відмовити, але, знову ж таки, Богдан своїми способами це вирішив. Багатьом вони дійсно відмовляли», – каже дівчина. Вона зазначає, що в українському суспільстві є потреба на повернення людей з окупованих територій, але державі потрібно дуже багато чого змінити у своєму підході.
Довга дорога додому
Людина, яка не пройшла через окупацію, не може зрозуміти того, хто через неї пройшов
Із Казахстану Поліна вирушила транзитним рейсом через Туреччину до Молдови. Це важливий момент, адже в Туреччині посвідчення на повернення не приймають як дійсний документ. У транзитній же зоні ці документи не перевіряють. У Молдові пройти кордон їй вдалося без проблем, і дівчина поїхала до Одеси. Вона розповідає, що скрізь на шляху їй допомагали українські волонтери.
«У нас своє коло людей, які розуміють, у яку ситуацію вони потрапили. Тому що, звісно, людина, яка не пройшла через окупацію, не може зрозуміти того, хто через неї пройшов. У нас формується інше світовідчуття, бо ми бачили, що означає, коли у тебе відбирають будь-яку можливість мати власну ідентичність. І, звісно, ми один одному більше допомагаємо. І просто потрібно зрозуміти, що займатися цим мають не волонтери, а має займатися держава», – впевнена Поліна.
З ідентифікацією у багатьох людей виникають проблеми, тому що процедура складна
Під час розмови з Крим.Реалії Поліна була в процесі отримання українського паспорта. І тут вона теж відзначила проблеми, які варто було б вирішити. «З ідентифікацією у багатьох людей виникають проблеми, тому що процедура складна: по–перше, є лише один застосунок для ідентифікації – WebEx, інших немає. Тобто людина не може просто, як у телеграм-канал, зателефонувати батькам, хоча для них це зрозуміліше. Я просто по своїй мамі судила – вона ледь змогла встановити цей WebEx, він ще недоступний на окупованих територіях, блокується. Тобто потрібно заходити через VPN, причому через хороший», – пояснює кримчанка.
На момент виходу матеріалу Поліна вже отримала український паспорт.
У мене зараз буде диплом інженера БПЛА, але я хочу бути саме пілотом
Далі у неї в планах – отримати статус ВПО, пройти ВЛК і приєднатися до ЗСУ. Зараз вона посилено тренується в спортзалі та сподівається, що «покаже достатній рівень дисципліни, навичок, сили та витривалості для військових умов». Поліна хоче стати пілотом БПЛА. «У мене – технічна освіта, я добре розбираюся в технологіях. У мене зараз буде диплом інженера БПЛА, але інженер – це не те, чого я хочу. Я хочу бути саме пілотом, хочу розвиватися в цій професії і, напевно, не в останню чергу хочу розвиватися в професії, в яку не завжди беруть жінок», – розповідає дівчина.
У її планах є повернення до Криму. Вона хоче побачити, як на кримські адміністрації повертають українські прапори. А ще у Поліни багато ідей щодо реінтеграції Криму в українське суспільство. «І хочу проконтролювати, щоб усе було зроблено грамотно, а не так, як зараз із поверненням молоді. Але якщо я цього вже не застану, я залишу невеликий заповіт друзям, щоб вони знали, що робити», – каже кримчанка.
![«Піхоту ми найчастіше бачимо – вони всі, в основному, за сорок, [це] видно. Молодих рідко зустрічаєш»](https://gdb.rferl.org/98ef152c-93cb-4924-2d70-08de3be37656_w100_r1.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар