Добігає кінця ще один місяць не оголошеної, але від того не менш кривавої війни на Донбасі. Травень 2020 року приніс чергові досягнення, поразки й нові втрати. Цього місяця в зоні ООС загинули шестеро воїнів: четверо – в бою, двоє – у підготовці до нього. Наймолодшим щойно виповнилося по 24 роки, найстарший – місяць не дожив до 45-ти. OBOZREVATEL розповідає про тих, хто віддав життя за Україну.
Дмитро Кузьменко, ССО
Випускник факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. До вишу на бюджет юнак вступив власними зусиллями і, як згадують його друзі, за весь час навчання ні разу не заплатив за успішне складання іспитів і заліків. Ключовими рисами характеру Дмитра були чесність та загострене почуття справедливості.
Після навчання Кузьменко влаштувався у виправну колонію, але працювати довго там не зміг: реалії пенітенціарної системи в Україні надто сильно суперечили його принципам.
"Людина-граніт! Відповідальний, принциповий і безкомпромісний, що стосувалося совісті та заплющування очей... Після вишу пішов працювати в колонію, але там точно треба бути сліпим, а він так не зміг. Покинув ту справу й почав свій шлях у спецпризначенці, тернистий, важкий і лише власними зусиллями!" – розповів OBOZREVATEL Андрій Нестеренко.
До того ж чоловік ніколи не скаржився. Як згадують воїни, з якими він перетинався в різні періоди війни на Донбасі, Дмитра вирізняла якась надприродна скромність. Колишня розвідниця "Айдару" Адріана Сусак згадувала, як, отримавши під час одного з бойових виходів серйозну контузію, він, відповідаючи на її запитання, чи відчуває нудоту, відповів однослівно "трохи" – і закрив тему.
Попри численні ризиковані операції та бої на війні, загинув Дмитро Кузьменко під час навчань. 13 травня неподалік від Краматорська він разом із побратимом, не менш досвідченим спецпризначенцем Андрієм Супріганом, загинув під час виконання навчально-бойового завдання: військовослужбовці відпрацьовували десантування у воду з малої висоти, яке вважається одним із найскладніших маневрів. Під час виконання десантування щось пішло не так. І Дмитро, і Андрій загинули.
Обставини смерті воїнів розслідуються. За даними ЗМІ, вони несли службу в 47 окремому загоні спецпризначення.
Андрій Супріган, ССО
Першою сходинкою на шляху до мети був Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Здібного учня там згадують і донині. Далі – навчання в Академії сухопутних військ, де Андрій отримав диплом за спеціальністю "Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення". Ще далі – омріяна служба в ССО і війна.
Спершу Супріган потрапив на фронт із 54 розвідбатом, куди був розподілений після завершення навчання. Пізніше він перейшов до одного з підрозділів ССО, як повідомляли ЗМІ – до 47 загону спецпризначення. Відомо, що перед загибеллю він був заступником командира свого підрозділу.
За плечима у воїна – бої в районі Кутейникового, Верхньоторецька, Кряківки, Гранітного, Степанівки, Водяного, Широкиного, Дебальцевого, а також численні виходи на окуповані території.
Він безліч разів міг загинути в бою, але доля розпорядилася інакше. Разом із бойовим побратимом Дмитром Кузьменком, відпрацьовуючи десантування на воду з малої висоти під Краматорськом, Андрій Супріган загинув.
Олександр Карпика, 12 полк оперативного забезпечення
Освіту здобував у Немирівському професійному ліцеї, який закінчив 2015 року. Однак за фахом працювати молодий випускник не став. Уже навесні наступного року Олександр вирішив іти служити до війська: контракт зі ЗСУ він уклав 30 березня 2016 року.
Старший солдат Карпика служив хіміком відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12 інженерного полку. І, як пригадують його побратими, воювати збирався до перемоги. Кажуть, завжди першим зголошувався на виконання будь-яких, навіть найнебезпечніших завдань – і виконував їх із максимальною віддачею.
Незадовго до загибелі Олександру виповнилося 24 роки. Власну родину він створити не встиг. Вдома у хлопця залишилися мама, вітчим, два менших брата і сестра. Незабаром вони сподівалися побачити Олександра: його ротація на Донбасі добігала завершення.
Сергій Губанов, батальйон "Луганськ-1"
Строкову службу проходив у 95 ОМБр. У 1999 році закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, а у 2004-му отримав диплом Національної академії внутрішніх справ.
У міліції – з 1995 року. Починав Губанов оперативником карного розшуку Стахановського міського відділу міліції і рухався кар'єрними сходами аж до посади начальника Луганського міського управління МВС. Безпосередньо перед війною він очолював Ленінський райвідділ МВС у Луганську.
Коли влітку 2014-го в Луганську сепаратисти та їхні куратори з Росії розпочали захоплювати адмінбудівлі – у відділок до Губанова теж прийшли, вимагали здати зброю. Він відмовився. Тоді його разом з іншими офіцерами міліції взяли в полон. Губанов потім згадував: за час, що вони провели у бойовиків, їх катували та імітували розстріл, вимагали розказати, де схована зброя. Міліціонери вистояли: зрештою їх вдалося звільнити. А через кілька днів після звільнення всі вони почали помічати стеження біля своїх домівок та дізналися, що їх внесли до розстрільного списку.
У випадку з Губановим трагічності ситуації додавало ще й те, що він, щирий патріот, змушений був обирати між державою і близькою людиною. За даними Українського інституту національної пам’яті, батько Губанова позицій сина не поділяв і навіть записався у так зване "ополчення".
Сергій виїхав із окупованого міста й вирушив захищати свою землю зі зброєю в руках. 6 років на фронті – без ротацій. Звільняв Лисичанськ, Рубіжне і Сєвєродонецьк, який став для родини Губанова другою малою батьківщиною. Мріяв звільнити рідний Стаханов. А коли його запитували, чому залишив рідний дім – незмінно відповідав: "Не можу жити серед виродків".
З 2015 року Сергій Губанов був командиром батальйону "Луганськ-1".
Близько 21:30 неподалік від населеного пункту Трьохізбенка автомобіль, у якому їхав Сергій, підірвався на вибуховому пристрої. Троє бійців отримали тяжкі уламкові поранення. За їхні життя борються лікарі. А їхній комбат, незламний "Сєдий", загинув.
Надзвичайно сміливим воїном та дбайливим командиром запам’ятають його бійці "Луганська-1". Він був для них не стільки керівником, скільки батьком, який власним прикладом показував, що таке любов до своєї країни й жертовність у її захисті.
У 2016 році за проявлену мужність і військову доблесть Губанов був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 21 травня 2020 року був удостоєний звання Героя України – посмертно.
У нього залишилися хвора мама та дружина.
Євген Сафонов, 93 ОМБр
За освітою – електрогазозварювальник: у 2007 році Євген закінчив Західно-донбаський професійний ліцей у рідному місті. Після навчання працював на низці павлоградських підприємств. Останнє місце роботи – ШУ "Тернівське", що входить до структури ДТЕК "Павлоградвугілля". Там Євген влаштувався гірняком із ремонту гірничих виробок на ділянці конвеєрного транспорту.
Ще у 2014 році він упродовж певного часу воював у складі добровольчого батальйону "Айдар". Потім повернувся до мирного життя. Але згодом знову вирішив іти боронити Україну: з 30 січня 2019 року служив за контрактом у 93 ОМБр – номером обслуги протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригади.
21 травня 2020 року близько 4 ранку вантажівка, в якій їхали військовослужбовці 93 ОМБр, потрапила під обстріл під населеним пунктом Кримським: ворог вдарив забороненими Мінськими домовленостями 120 мм мінами. Внаслідок обстрілу 5 військовослужбовців отримали поранення різного ступеня тяжкості. А Євген Сафонов загинув.
"Він знав, що нас підіб’ють. Ніколи такого не було, сказав – я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, наче відчував, на другу сторону. Йому життя врятував. Але він знав, просто знав. А так він завжди посміхався. Коли їхали, просив, аби всі на похороні сміялися, ніхто не плакав", – згадував на похороні Євгена військовослужбовець 93 механізованої бригади з позивним "Бец".
У Євгена Сафонова залишилися мама, брат, дружина та дворічний син.
Віталій Лімборський, 28 ОМБр
За фахом – залізничник: закінчив ПТУ №12 у рідному місті. Однак роботу обрав для себе не пов’язану із залізницею: шалено закоханий у спорт, він тренував юних майбутніх футболістів аж до моменту, коли його призвали на військову службу.
Служити Віталій починав з 363 окремого батальйону охорони і обслуговування Оперативного командування "Південь", що дислокується в Одесі. Там вирішив підписати контракт зі ЗСУ. І саме там командування, розгледівши потенціал і жагу захищати батьківщину в молодому хлопцеві, направило Віталія для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів Збройних сил України.
Коли воїн отримав звання молодшого сержанта, його відправили в розпорядження 28 бригади імені Лицарів Зимового Походу. Безпосередньо перед виходом бригади в зону проведення ООС Лімборського призначили командиром відділення. Побратими згадують: на війну він рвався сам. Бо пишався своєю причетністю до українського війська й можливістю захищати Україну.
Як зізнавався сам молодий командир у мініінтерв’ю, яке в нього взяли після вручення погонів, для нього було дуже важливо, що рідні пишаються ним. Особливо тішився з гордості мами. Мріяв, що колись стане взірцем та прикладом для наслідування для єдиного молодшого братика.
Поховали героя 29 травня у рідних Суботцях.
Надто молоді. Дуже мотивовані. Безмежно патріотичні й відчайдушно мужні. Такими є воїни, яких Україна втратила в травні. Вони мали наближати перемогу, але віддали життя у війні, сам факт якої частина наших співвітчизників досі відмовляється визнавати.
Зам’ятайте кожного з захисників, які воювали на фронтах російсько-української війни. Адже відтепер вони житимуть тільки в нашій пам’яті.
Тисни! Підписуйся! Читай тільки найкраще!
Читайте всі новини по темі "Війна на Донбасі" на сайті "OBOZREVATEL".
Немає коментарів:
Дописати коментар