Андрій Мельник, Євген Коновалець, Марія Федак — це лише початок переліку політичних і військових діячів, чиї останки Україна планує перенести у рідну землю. Серед тих, на чиє повернення ми можемо сподіватись, — Симон Петлюра і Павло Скоропадський. Влада хотіла б повернути додому усіх борців за волю України, хоча й не всі вони будуть поховані у Пантеоні героїв. Перемовини про ексгумацію і перевезення останків супроводжують бюрократичні складнощі. Адже насамперед потрібна згода держави, де розташоване поховання, і нащадків видатної людини, якщо вони є.
В Інституті національної пам’яті LB.ua розповіли, що зараз готується перепоховання двох старшин (генералів) армії УНР. Оскільки процес триває, ані імен, ані подробиць не розголошують. Перепоховати сподіваються до кінця року.
Частина героїв знайшла спочинок у Польщі. Але не лише там. Історикиня Олеся Ісаюк, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, перераховує країни, де є могили, зокрема, військових армії Української Народної Республіки.
«Це Чехія та Словаччина, які між двома світовими війнами були єдиною країною. А також Німеччина і Франція. Перша хвиля емігрантів, яка відступила разом зі своєю армією з України, осіла в Європі. Аби бути ближче до України, коли знов доведеться брати зброю до рук і боротися за її незалежність. Але ті, хто дожив до Другої світової і не виключав окупації совєтською армією всієї східної Європи, рушили далі і виїхали до Америки і Канади», — каже вона.
У Польщі є дві групи поховань учасників українських визвольних змагань. Перша — це могили діячів УНР. З їх цілісністю та збереженням поки що все гаразд. Друга — поховання бійців УПА, які викликають у частини поляків агресію. У вересні колишній депутат Сейму та лідер партії «Конфедерація польської корони» Ґжеґож Браун розбив молотом гранітний обеліск на честь загиблих бійців УПА.
«Досі не було повідомлень про руйнування могил діячів УНР. Вандалізм торкається лише УПА», — каже Ісаюк. Разом із нею ми згадуємо тих, чиїм перепохованням з польської землі могла б перейнятися українська влада.
Марко Безручко: життя легенди
Серед похованих у Польщі старшин армії УНР Марко Безручко. Він народився 1883 року в селі Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Нині це місто Токмак у Запорізькій області, окуповане з 2022 року тими самими ордами, з якими боровся Марко Данилович. Безручко закінчив Одеську піхотну юнкерську школу та Миколаївську військову академію в Санкт-Петербурзі. Довчитися не встиг — розпочалася Перша світова війна, і офіцера Безручка відправили на фронт.
З 1918 року Марко Безручко — на службі в армії Української Держави. Після повалення гетьмана Павла Скоропадського та відновлення Української Народної республіки він служив начальником штабу окремої Запорізької бригади Дієвої армії УНР. Пізніше командував корпусом Січових Стрільців, провідником якого був полковник Євген Коновалець — майбутній засновник і лідер УВО та ОУН.
З лютого 1920 року Марко Безручко — командир Шостої Січової дивізії Армії УНР. Саме ця дивізія разом із польською армією спільно наступала на Київ під час польсько-радянської війни. 7 травня дивізія Безручка в авангарді польсько-українських військ зайняла Київ, вибивши з української столиці більшовиків. Та невдовзі більшовики розпочали контрнаступ і вже 12 червня знов увірвались до Києва — вп’яте за період визвольних змагань. Польським і українським військам довелося з боями відступати.
23 червня поблизу села Рудня (нині Кованка Овруцького району Житомирщини) дивізія Безручка розгромила 73 бригаду 25 стрілецької дивізії Червоної Армії. А 29–31 серпня 1920 року союзницькі сили українців і поляків відстояли Замостя (зараз це місто Люблінського воєводства Польщі), змусивши відступати кінну армію Будьонного. Історики свідчать: у Безручка було 3400 бійців при 12 гарматах і 40 кулеметах. У Будьонного —13 тисяч червоноармійців при 72 гарматах і майже 400 кулеметах.
За оборону Замостя Марка Безручка та Всеволода Змієнка (про нього йтиметься далі) 5 жовтня 1920 року підвищили до рангу генерал-хорунжих Армії УНР. Але в листопаді того ж року Шоста стрілецька дивізія зазнала тяжких втрат під час боїв на Поділлі. Українцям довелося відступити за Збруч — так Марко Безручко опинився в Польщі. Є інформація, що у 1938 році польський уряд хотів нагородити Безручка орденом Virtuti Militari («Військова доблесть»), але генерал відмовився його прийняти, сказавши: «Я воював за Україну, а не за Польщу!»
Читайте такожВолодимир В’ятрович: «Польща провалюється в яму минулого»
Втім за Польщу Безручко воював так само. Це було, коли Червона армія влітку 1920 року стояла під стінами Варшави. «Історія “Чуда над Віслою” описана багато разів, але мало де згадано, що смертоносний удар військам Тухачевського нанесла саме Шоста дивізія під командуванням генерала Безручка», — каже Олеся Ісаюк. Дивізія Безручка тримала оборону Замостя, чим змушувала більшовиків відволікатися на цей напрям. Червоні й справді боялися, що «безручківці» вдарять їм у фланг на додачу до контрудару під Варшавою. Українці допомогли врятувати польську столицю. А їхньому командиру — Марку Безручку — не було тоді й тридцяти років.
Війська Тухачевського, як і армія Будьонного, мали чисельну перевагу. У поляків, які билися за Варшаву, було приблизно 113 тисяч солдат (з них 14 тисяч припадало на армію УНР), у Червоної армії — до 140 тисяч. Тухачевський цю битву програв. Про це варто було б пам’ятати сучасним росіянам, які знов обіцяють взяти Варшаву — як і Київ у 2022 році — за два-три дні. Щоправда, у 1920 році пліч-о-пліч з поляками стояли українці, і про це вже слід не забувати полякам.
Читайте такожАрунас Бубніс: «Литва зажадала вибачень від Польщі. Можливо, Україні варто було зробити так само»
Сальський, Змієнко, Бурківський на інші
Хто ще, крім генерала Безручка, може бути перепохований в Україні? Олеся Ісаюк бувала на варшавському цвинтарі «На Волі», тож поділилася зробленими там знімками. Назва цвинтаря — Cmentarz Prawosławny na Woli — пов'язаний з варшавським районом Воля на лівому березі Вісли. Крім того, що на цьому кладовищі поховано багато українських офіцерів і солдатів часів УНР, у центральній його частині стоїть пам'ятник жертвам Голодомору. Тут слід віддати полякам належне: вони ще у 2006 році визнали Голодомор геноцидом українського народу.
Роки визвольних змагань викинули за межі України багатьох її захисників, каже Ісаюк. Польща була союзником України у боротьбі з більшовицькою окупацією. Багато хто з військових і цивільних діячів УНР помер у Варшаві. «Тут під однаковими скромними хрестами і спочивають вічним сном вояки і офіцери УНР. Серед них — генерали Марко Безручко та Володимир Сальський», — каже історикиня.
Володимир Сальський народився в Острозі на Волині у дворянській родині. Військову освіту здобував у Віленському піхотному училищі та Миколаївській академії генерального штабу. Перший військовий вишкіл пройшов у царській армії. Був учасником Першої світової війни. Отримав низку нагород, зокрема Георгіївську зброю та орден Святого Володимира IV ступеня. Також відзначений французьким орденом Почесного легіону.
Читайте такожТарас Стецьків: «Якщо поляки не почнуть трактувати українців як рівних, ми не домовимось»
Боротись із більшовиками генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський почав із кінця 1917 року. Тоді він був начальником штабу Юрія Капкана, командувача Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. У червні 1919 року очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді не менш легендарного полковника Болбочана. Петро Болбочан заслуговує на окрему розповідь. Його розстріляли за наказом Петлюри, і проти цієї страти категорично заперечував дипломат В'ячеслав Липинський. І Сальський також, за словами Олесі Ісаюк. У вересні 1919 року генерал уже командував усією Дієвою Армією УНР, а з листопада став військовим міністром, — каже вона.
Володимир Сальський помер у Варшаві, як і Всеволод Змієнко. Могила останнього – поруч із місцем спочинку Марка Безручка. Змієнко й Безручко були бойовими побратимами, якщо вживати сучасний вираз: Змієнко керував штабом Шостої дивізії.
Змієнко народився у 1886 році в Одесі. Як і Сальський, закінчив петербурзьку Миколаївську академію. Як і Безручко, брав участь у Першій світовій. Біографії генералів УНР подібні та тісно переплетені. Як і подальша їхня доля в Польщі: бути інтернованими, тобто примусово затриманими як солдати держави, що веде бойові дії, роззброєними і на певний час обмеженими у пересуванні.
У Польщі Змієнко очолював один із відділів Генерального штабу військового міністерства УНР в екзилі, допомагав адаптуватися українським військовикам, що опинилися в еміграції. Він помер у 1938 році, за два роки до Сальського.
Докладно про Всеволода Змієнка LB.ua писав у циклі статей про діячів і діячок, чиї імена формують сучасний топонімічний простір України.
На варшавському цвинтарі — ряди безіменних могил, де поховані бійці армії УНР. «Тут спочивають вихідці, мабуть, з усіх регіонів України. Невідомі не тільки імена, а й роки життя, тому на всіх хрестах зазначені символічні 1917–1921 — роки визвольних змагань», — каже Олеся Ісаюк.
Дослідниці, однак, трапився і щасливий виняток: могила Левка Галайденка. Галайденко народився у 1895 році, а помер у Варшаві в 1941-му. Двоє його братів — Нестор і Степан, — як і Левко, належали до полку Чорних Запорожців. Їх ще називали «чорношличники»: це була кавалерія армії Української Народної Республіки. Вони носили чорні шапки та чорні жупани, на лицьовому боці їхнього прапору був тризуб, а на зворотному — череп з кістками та написом «Україна або смерть». І це не був просто епатаж: Чорні Запорожці, каже Олеся Ісаюк, відрізнялися надзвичайною хоробрістю. Вони ніколи не здавалися у полон і не брали полонених, при цьому зважувались атакувати ворога навіть тоді, коли він значно перевищував їх кількістю.
Ані фото, ані художнього зображення Левка Галайденка історія не лишила. Не знайшли ми й зображення Олександра Бурківського, генерал-хорунжого армії УНР. Він народився у 1874 році, а помер у 1921-му — на чужині. Його могила також «На Волі», серед «незнаних козаків». Про Бурківського небагато відомо: служив у Запорізької дивізії Дієвої армії УНР, пізніше — у Четвертій Холмській (Сірожупанній) дивізії Армії УНР. Закінчив службу у 1920 році командиром Першої Кулеметної дивізії та помічником командувача Правої групи Армії УНР.
Варшавою місця упокоєння військовиків армії УНР не обмежені. На Раковіцькому цвинтарі у Кракові поховані Йосип Білевич, Іван Андрухів, Микола Авдієнків, Петро Бала, Володимир Батюк, Михайло Базар, Микола Ящишин, Іван Новосільський, Андріян Марущенко-Богдановський, Петро Тимченко, Федір Шуп та інші. Всі вони були у різних званнях, але всі полягли за волю України.
Чимало могил військовиків УНР є й на цвинтарі Кулє в Ченстохові Сілезького воєводства. Там спочивають Борис Бракер, Дем’ян Даценко, Володимир Байвенко, Микола Кулак, Петро Ярчевський, Володимир Бернатович, Володимир Руднявський, Ростислав Білицький, Михайло Пікульський на інші. Всім цим полеглим «пощастило», адже польська влада має пієтет до Української Народної Республіки та її армії.
Бо, зрештою, якби не військова потуга УНР, не було б і вільної (принаймні до Другої світової) Польщі. А якби не зрада поляків та Пілсудського, які пішли на угоду з більшовиками, поруч із Польщею постала б і вільна Україна.
Читайте такожГолова ОУН Богдан Червак: «Коновалець принципово відмовлявся від посад в уряді, бо вважав, що головне — це збройні сили, фронт»
А от кому не «пощастило», то це полеглим воякам УПА. Їхніх індивідуальних поховань на території Польщі майже немає, є здебільшого братські могили і дуже приблизне уявлення, хто міг бути в них похований.
Від «петлюрівців» до «бандерівців»
Братські могили «упівців» на території Польщі виникали зазвичай після боїв УПА з військами НКВС. Одне з найвідоміших таких поховань — на горі Монастир біля села Верхрата у Підкарпатському воєводстві. Там спочивають 62 воїни УПА, серед яких бійці сотні «Месники». Вони полягли у цьому місці 2–3 березня 1945 року після збройної сутички з енкаведистами.
Є поховання і у селі Бялисток гміни Долгобичув Люблінського воєводства. Там лежить 41 воїн УПА — також після бою із підрозділами НКВС у лютому 1946 року. Відомим є й військовий цвинтар у Пікуличах біля Перемишля, де крім тисяч інтернованих військовиків Армії УНР у двох братських могилах поховані бійці УПА. Всі вони загинули у 1946–1947 роках під час боїв у цьому регіоні.
Читайте такожПрофесор Богдан Гудь: «Jeszcze Polska nie zginęła значною мірою тому, що ми, українці, живемо та боремося»
Але, мабуть, найчастіше на слуху опиняється саме гора Монастир, де місцевий некрополь не раз атакували вандали. У січні 2020 року, тобто ще до спалаху антиукраїнської істерії, невідомі знищили меморіальну дошку, де були перераховані імена похованих тут бійців УПА. Тоді ж президент Володимир Зеленський був із візитом у Варшаві, і саме він, а не його колега Анджей Дуда, заявив, що польська сторона відновить пошкоджену могилу. Зеленський також додав, що польська влада візьме поховання під охорону, хоча такі обіцянки було б логічніше чути саме з польського боку.
Зрештою Польща подбала про це місце у своєрідний спосіб. Дошку відновили не офіційні органи, а громадська організація «Фонд “Свобода і Демократія”» — за власний кошт. Вона протрималася п’ять років, потім хтось замінив її іншою. На новій дошці написано: «Братська могила українців, учасників УПА, відповідальних за терор і геноцид проти беззахисного польського, українського та єврейського населення. Господи Боже, помилуй їх і не зарахуй їм тих жахливих вчинків, які вони вчинили проти своїх братів. Прощення означає не забуття, а зцілення болю».
Крім нового напису, зʼявилась плита з хрестом, якою закрили зображення українського тризуба. Місцеві правоохоронці буцімто взялися за розслідування інциденту, виїхали на виклик та «провели всі необхідні заходи, серед яких: огляд місця події та фотодокументація. Наразі проводяться заходи щодо встановлення причетних до внесення змін», — звітувала повітова комендатура поліції ще півтора року тому. Але причетних так і не знайшли. І вже навряд чи знайдуть, адже тепер звинувачення українців в геноциді поляків стали частиною державної політики.
Нова «пам’ятна» дошка на горі Монастир і хрест, який закрив тризуб.
Фото: Ярослав Гірний-Будка
Хто з відомих бійців УПА загинув і похований у Польщі? Олеся Ісаюк називає кілька імен. Серед них Михайло Гальо на псевдо «Коник». Він загинув у 1946 році в бою з Військом Польським, намагаючись протидіяти примусовій депортації українців, які опинилися за «лінією Керзона» в Польській Народній Республіці. «Коник»-Гальо ділить братську могилу з іншими вояками УПА і навряд чи потрапить на батьківщину.
Ще одне ім’я — Володимир Щигельський, поручик УПА. Керував повстанцями, які билися з польськими військами. Відступаючи разом зі своїм куренем, потрапив на територію тодішньої Чехословаччини, місцева влада якої видала його полякам. На початку 1949 року в Ряшеві Щигельського засудили до страти. 7 квітня вирок був виконаний на подвір'ї ряшівської в'язниці. Місце поховання Щигельського невідоме.
Загинув у Польщі й Петро Федорів на псевдо «Дальнич», референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні. У вересні 1947 року поляки оточили бункер, де був Федорів із побратимами, й закидали гранатами з газом. Серед тих, хто не встиг накласти на себе руки, бо знепритомнів, був і Федорів. Далі була варшавська в’язниця, де Федоріва тримали три роки, піддаючи тортурам. Польська поліція затримала його дружину Теофілу-Ірину, яку також катували. Жінку засудили до 10 років ув’язнення, а Федоріва — до страти. Він похований у Варшаві, на Служевському цвинтарі, у братській могилі разом з іншими бійцями УПА.
Повернути додому тіла Галя, Щигельського та Федоріва навряд чи можливо. Малоймовірно, що сучасна польська влада допоможе Україні шукати їхні останки, проводити ексгумацію й тести ДНК абощо. Вочевидь вони залишаться там, де є зараз, як і тисячі воїнів армії УНР.
Читайте такожПантеон героїв: повернення полковника Коновальця
«Наші могили розкидані світом, — говорить Олеся Ісаюк, — як то кажуть, “по горах, по долинах, по всіх українах”. Це наслідок політики Росії, адже попереднє покоління борців за незалежність України мусило постійно або гинули у протистоянні з росіянами, або шукати собі безпечного місця поза батьківщиною. А тому повернення їхнього праху на Батьківщину було б частиною остаточної перемоги у цьому символічному поєдинку. Росія хотіла розвіяти наш попіл по всіх усюдах, аби про нас ніхто не пам'ятав, але ми пам'ятаємо про себе і про наших героїв, ми їх шукаємо, знаходимо та повертаємо. Крім того, є така приземлена річ, як оренда. Якщо її не оплачувати, місцева влада має право знищити поховання. В окремих випадках перепоховання є порятунком цих могил».
Кого слід перепоховати в першу чергу? «Якщо ми беремо ідеальну ситуацію, коли немає перешкод для перепоховання, тобто немає заперечення родичів, підготовлені всі дозволи тощо, в пріоритеті мають бути ті, чиї могили найбільш загрожені», — додає Олеся Ісаюк. А на «загроженість», тобто на небезпеку того, що поховання може бути сплюндроване, впливає і політична кон’юнктура. Хоча вона, на щастя, не вічна, на відміну від пам’яті про предків, які полягли в тому числі й заради нашого життя.
Наталія Лебідь, Журналістка
Немає коментарів:
Дописати коментар