Марія Скулеба з донькою та Оксана Драчковська з сином
Станом на лютий 2026 року у 27 країнах ЄС, за даними Eurostat, перебували близько 1,3 мільйона українських дітей віком до 18 років, які вимушено покинули домівки в Україні через війну.
Кожен по-різному адаптовується до нових умов. Комусь подобається, хтось не витримує і повертається. Про те, що позитивно вражає у новій країні, з якими проблемами стикаються, molbuk.ua розпитав у родин, які зараз за кордоном або пережили цей досвід.
Історія 1.
У зошитах можна креслити і писати різними кольорами
Чернівчанка Марія Скулеба вже кілька років мешкає у Празі. Спочатку її донька, якій на момент переїзду було чотири роки,
ходила до українського адаптаційного садочка. З першого класу навчається у чеській школі. Щосуботи відвідує українську школу.
Фото надала Марія Скулеба
Марія каже, що у дитини не виникло жодних проблем із адаптацією:
"Ми потрапили до дуже хорошої празької школи, де навчаються діти із заможних родин. Тут немає булінгу, ніхто не акцентує уваги на тому, що моя донька – українка. До неї ставляться так само, як і до всіх інших дітей".
Прага для дітей – ідеальне місто, стверджує Марія:
"Тут дуже багато дитячих майданчиків, а до дітей ставляться з великою повагою та терпінням. Немає значення, чи дитина плаче, чи поводиться голосно – ніхто не робить зауважень. За весь час я жодного разу не стикалася з агресією чи негативним ставленням".
У чеських школах велика увага приділяється соціалізації, стверджує жінка:
"У нашій школі тричі на рік організовують "школу в природі". Діти приблизно на десять днів виїжджають за межі Праги і навчаються в іншому середовищі. Там вони вчаться самостійності, спілкуванню, взаємодопомозі та дружбі без участі батьків".
У суботній українській школі навантаження відчутно більше. Чехи навчаються спокійніше: одну тему можуть детально опрацьовувати кілька місяців. Домашніх завдань тут значно менше.
Відрізняється і ставлення до помилок. Якщо дитина неправильно написала слово, його можна закреслити й написати заново. Учителі навіть хвалять за це: мовляв, добре, що помилку помітили й виправили. Писати можна ручкою будь-якого кольору.
Окрему увагу приділяють безпеці. Потрапити всередину школи непросто: двері зачинені, доступ мають лише працівники зі спеціальними чіпами. Батьки також користуються електронною системою доступу.
Водночас в українських школах дуже гарно відзначають свята - Різдво, перше вересня, останній дзвоник. У чехів усе дуже скромно, каже Марія: "Новорічного свята як такого немає. Вони можуть заспівати одну пісню всією школою".
Тут також набагато простіше ставляться до формальностей. Учителі можуть приходити на роботу в джинсах, футболках. Діти звертаються до них по імені та на "ти". Навіть директорку школи всі називають просто Каткою".
Історія 2.
Усі на машинах, бракує парковок
Письменниця, журналістка з Чернівців Оксана Драчковська – мама дитини з інвалідністю. Родина мешкає у Польщі вже чотири роки, у Сілезькому воєводстві, що на півдні країни.
Фото з фб-сторінки Оксани Драчковської
За словами Оксани, ситуація з інклюзивністю тут значно краща, ніж в Україні, хоча й не ідеальна.
"Нещодавно ми були в сусідньому місті на прийомі в окуліста і здивувалися, що там теж є проблеми з доступністю. Але загалом умови значно кращі. Ми живемо в доступному будинку, у школі є ліфти", – каже.
Назарчик навчається індивідуально. Щодня до школи не ходить, але раз на тиждень відвідує реабілітаційні заняття. Вчителі приходять додому.
У Польщі, як і в Україні, є велика проблема з асистентами вчителя та дитини. Робота складна і не надто добре оплачується, тому охочих небагато. Після переїзду родини до центру міста виникли проблеми з паркуванням.
"Вчителі приїжджають до нас автомобілями, а тут катастрофічно бракує паркувальних місць. До того ж усі парковки платні. Ми знайшли вихід завдяки паркувальній картці для людей з інвалідністю, яку отримали разом із посвідченням. Нею користуються наші вчителі. Взагалі тут дуже багато автомобілів. У багатьох сім’ях по три-чотири машини, і кожен дорослий їздить на власній. Чесно кажучи, я рада, що ми не маємо автомобіля. Тут чудово працює громадський транспорт", – каже Оксана.
Саме доступний транспорт є одним із чинників, які тут утримують родину, зауважує:
"В Україні ми не могли пересуватися автобусами так, як можемо тут. Тут курсують низькопідлогові автобуси, водії виходять, відкривають пандус, допомагають заїхати. Чому в Україні це досі настільки складно, мені важко зрозуміти".
Понад три роки сім’я не отримувала жодних соціальних виплат.
"Через те, що наш статус постійно продовжували на короткі терміни, ми просто не встигали оформлювати необхідні документи. Однак загалом кожен, хто отримав тут офіційне підтвердження інвалідності, може претендувати на соціальну допомогу.
Звичайно, розмір виплат значно більший, ніж в Україні. Але й ця допомога призначена лише до березня 2027 року – тобто до завершення терміну нашого офіційного перебування в країні.
Загалом усі ці роки ми живемо в певній невизначеності. Уся система побудована таким чином, щоб люди залишалися в підвішеному стані", – підсумовує Оксана Драчковська.
Історія 3.
"Сусіди сварилися за дитячий галас"
Тетяна Чернопятко – бабуся шістьох онуків. П’ятеро з них народилися на Луганщині, а шостий – уже на Буковині. У 2022 році родина рятувалася від війни в Румунії. Проте мовний бар’єр і житлові труднощі змусили повернутися в Україну. Нині вони мешкають у селі неподалік Чернівців.
"Ми жили у селищі Нижнє Сіверськодонецького району за чотири кілометри від лінії розмежування. Мали дві квартири поруч: я з чоловіком – в одній, донька з чоловіком і дітьми – в іншій. На той час у них було четверо дітей, а п’ята донечка народилася 17 лютого.
21 лютого доньку виписали з пологового будинку. Ще встигли отримати свідоцтво про народження дитини. А вже 24 лютого вони були змушені покинути дім", – згадує пані Тетяна.
Родина вирушила до румунського міста Клуж-Напока. Там допомогла церква: знайшли трикімнатну квартиру, певний час оплачували житло, допомогли оформити соціальні виплати.
Але це не вирішило всіх проблем.
"Ми все життя прожили у невеликому селищі, мали власний двір, сад, поруч великий стадіон. Діти звикли проводити багато часу надворі. А тут довелося жити в квартирі. Хоч район і спокійний, але дитячих майданчиків поблизу немає. Крім того, сусіди постійно робили зауваження через дитячий галас. А дітей у сім’ї багато, та ще й немовля на руках, – каже жінка. – Старшій онуці тоді було сім років. У 2021 році вона пішла до першого класу вдома, а в Румунії знову опинилася в першому класі. Уявіть собі дитину, яка приходить до школи, де нікого не розуміє і її ніхто не розуміє".
Дівчинка закінчила у Румунії другий клас. А коли сім’я повернулася до України у травні 2023 року, вона знову пішла до другого класу.
"Через постійні переїзди дитина дуже відстала в навчанні.
Навіть дорослому складно адаптуватися до іншого способу життя, до незнайомої мови та правил. А дітям – ще важче", – вважає Тетяна Чернопятко.
Саме тому родина вирішила повернутися в Україну. Тепер вони живуть у селі Молодія, за 12 кілометрів від Чернівців. Кажуть, що задоволені своїм рішенням. Щоправда, щомісяця доводиться платити близько 15 тисяч гривень за оренду житла. Добре, що виплати для переселенців допомагають покривати ці витрати.
Зате діти добре адаптувалися. У школі та садочку їм подобається, проблем із навчанням немає. Один із онуків уже отримав похвальну грамоту за відмінне навчання.
Повертатися за кордон родина більше не планує.
"Як каже зять, це був просто страшний сон", – усміхається Тетяна.
Коментар фахівця
Вікторія САНДУЛЯК, психологиня в приватній практиці, консультантка Лінії кризової психологічної допомоги НПА:
"Важливо не замовчувати проблему"
"Адаптація дитини-біженця – це складний і багаторівневий процес, який залежить від багатьох чинників: віку дитини, її індивідуальних особливостей, наявності поруч батьків, а також від того, наскільки приймаюче суспільство готове створити безпечний простір.
Найважчим психологічним тягарем для дітей є не лише факт переїзду, а насамперед травма розриву – з домом, друзями, середовищем, мовою. Для дитячої психіки стабільність і передбачуваність є базовою потребою. Коли ця основа зруйнована, дитина може реагувати по-різному: замкнутістю, тривожністю, агресією, регресом у поведінці, труднощами з концентрацією та навчанням. Важливо розуміти, що це не примха і не "погана поведінка" – це нормальна реакція на ненормальні обставини.
Що допомагає адаптуватися? Насамперед – стабільна присутність батьків або дорослого, якому дитина довіряє. Друге – структура і рутина: школа, гуртки, режим дня. Вони повертають відчуття передбачуваності світу. Третє – дозвіл говорити про те, що болить, і бути почутим без оцінок і поспіху.
Чесна, адаптована до віку розмова про війну, про втрату, про майбутнє – це те, що насправді допомагає.
І окреме звернення до батьків: дбайте про себе. Ресурсна мама – найкраща підтримка для своєї дитини".
До теми
За даними Eurostat, країна-лідер за кількістю українських дітей з тимчасовим захистом – Польща (444,4 тисячі). На другому місці – Німеччина, де перебуває 324,5 тисячі українських дітей. Також у першій трійці – Чехія, де проживають з тимчасовим захистом 87,8 тисячі дітей. За нею – Іспанія і Румунія, де 74,6 тисячі і 53 тисячі дітей з України відповідно.
Немає коментарів:
Дописати коментар