Йому подобається монумент Батьківщина-мати і панорама, яка відкривається звідти. Тому для розмови він обирає саме цю локацію. Юнак із Нової Зеландії – «Ківі», зізнається, до повномасштабної війни про Україну знав лише те, що її столиця Київ. Нині ж, каже, мріє завершити війну та отримати українське громадянство. У 20 років він залишив університет, родину та Веллінгтон – столицю Нової Зеландії та вирушив до України, долучившись до армії.
Чому зробив такий крок? Як змінився за роки війни?
Про втрати, нову сім’ю серед побратимів і кохання – «Ківі» розповів Радіо Свобода.
Чому «Ківі»?
Нині «Ківі» – це позивний солдата, за яким він просить звертатися до нього, переходить до іноземного підрозділу – 423-го окремого батальйону.
Із 2025 року він служив у 23-й бригаді Збройних сил України. Про свою роботу він розповідає із захопленням, але без деталей. Мовляв, усім ділитися не може.
«Я був пілотом дронів, а також виконував завдання у складі піхоти. Але основна робота – так, була з дронами – з важкими бомбардувальниками «Вампірами», з розвідувальними «Мавіками» та подібними речами. І так, це була цікава робота. Звісно, дрони дають тобі величезний огляд поля бою. І коли ти також працюєш у піхоті, це додає впевненості, бо ти знаєш, що у нас є багато дронів, які нас підтримують – як розвідувальних і бомбардувальних, так і, звісно, FPV-ударних дронів».
Позивний «Ківі» новозеландцю дали саме у 23-й бригаді.
«Ківі» – це національний птах Нової Зеландії. Це маленька частина дому, яку я привіз із собою на фронт. І я дуже гордий, що маю такий позивний», – усміхається боєць.
Зараз йому треба вирішити питання з документами, тож він купив квиток на потяг Київ – Запоріжжя та зняв житло у столиці на період переведення до нового підрозділу. Каже, у Києві був мало разів, проте закохався із першої зустрічі.
Після війни хочу залишитися саме тут
«Це прекрасне місто. Я люблю Україну і люблю Київ. Після війни хочу залишитися саме тут. Для мене Київ особливий. Він нагадує мені моє рідне місто – Веллінгтон, у Нової Зеландії. А перебування біля Меморіалу війни та Батьківщини-матері – це символ незалежності України, волі та духу свободи, за який ми боремося».
За словами військового, саме слово «воля» стало одним із його улюблених українських слів.
«Це щось більше, ніж просто свобода. Це дух взаємопідтримки, готовність боротися й захищати одне одного».
Що залишилося позаду
«Ківі» за освітою електроінженер. Коли Росія повномасштабно вторглася до України, юнакові було 17 років. Із 2022 року він активно почав вивчати українську мову.
До України хлопець приїхав наприкінці 2024 року, коли йому виповнилося 20-ть.
«Я бачив, що відбувається, і не міг по вірити, що у сучасному світі одна країна може поводитися як агресор і намагатися знищити іншу. Мені це нагадало дії нацистської Німеччини. Я не міг просто сидіти вдома і нічого не робити», – розповідає військовий.
До повномасштабного вторгнення про Україну, каже, знав про Україну небагато:
«Я знав, що це країна в Європі і що столиця – Київ. Але майже нічого не знав про українську історію та культуру. Для мене одним із найкращих моментів після приїзду в Україну і перебування в армії стало вивчення культури, вивчення історії України, козаків, Запорозької Січі, таких речей, як боротьба за незалежність. І, звісно, періоду, коли нарешті ця незалежність була здобута у 1991 році. А потім – події Майдану і, починаючи з 2014 року, боротьба за рух ближче до Заходу, подалі від російського впливу та авторитаризму»
«Моя сім’я – це мої друзі та побратими»
Про реакцію батьків «Ківі» говорить неохоче.
«Ти не можеш вибирати сім’ю, але можеш вибирати друзів. І для мене мої друзі та побратими стали новою сім’єю», – запевняє він.
Найважчим за півтора року війни боєць називає втрату близьких йому людей:
Коли ти втрачаєш одного зі своїх побратимів, це стає мотивацією...
«Коли ти на полі бою і бачиш, як твої побратими, твої брати по зброї страждають. Особливо важко, коли це твій побратим, який тобі дуже близький. І коли ти втрачаєш одного зі своїх побратимів, це стає мотивацією продовжувати боротьбу – помститися, переконатися, що його жертва була не марною. Не лише заради нього, а й заради його родини.
Звісно, це дуже важко – втрачати когось настільки близького і потім говорити з його родиною. Це ніби спільний біль. Я розумію, що, можливо, ніколи повністю не зможу осягнути те, через що проходять українські родини, які втратили своїх близьких, не зможу відчути це на такому глибокому рівні, як вони. Але навіть це для мене дуже сильно б’є по емоціях»
За словами військового, реальність війни перевершила найстрашніші очікування:
«Я думав, що вже неможливо побачити більшу жорстокість. Але коли ти маєш справу з агресором, який бомбить невинних, який влаштовує так звані «сафарі на людей» дронами, який прив’язує власних солдатів до дерев і чекає, поки ми їх уб’ємо, який розстрілює своїх же солдатів, коли вони здаються… Ти починаєш розуміти, що це не просто війна між країнами – це війна між добром і злом. І коли ти воюєш проти російської армії, ти іноді справді бачиш, як виглядає абсолютне зло»
Українська мова, історія та культура
Щодня «Ківі» займається українською мовою. Навіть під час служби на фронті він знаходив для цього час. Запитання під час інтерв’ю чоловік розумів українською і сам частково відповідав ще чотири роки тому невідомою для себе мовою.
Навіть коли я був в окопах, я все одно знаходив час, щоб трохи вчитися української
«Я трохи розмовляю – цього достатньо для повсякденних речей. І я проводжу час, вивчаючи та опановуючи мову. Кожного дня я з Duolingo трохи навчаюся. Навіть коли я був в окопах, я все одно знаходив час, щоб трохи вчитися української.
Я б сказав, мабуть, моє улюблене слово – «козаки». Це дуже хоробрі воїни України, якими я захоплююся і на яких дуже рівняюся. І ще одне, звісно, – «воля», знаєш, дух української свободи. Це слово, яке не можна перекласти одним англійським словом, бо це як дух – щось глибше, ніж просто свобода. Це готовність за неї боротися і її захищати», – каже військовий.
Разом із мовою «Ківі» вивчає українську історію та культуру. Зізнається, що інтегруючись, відчуває зростання та приналежність.
Під час служби новозеландець зблизився із дівчиною – своєю бойовою посестрою.
Нещодавно вони розійшлися, але «Ківі» вирішив поділитися, на його думку, веселою історією з уроку української мови.
«Наступного дня після розриву я поїхав на позицію, там мене обстріляли, я отримав осколок у ногу. А через день у мене був урок з моєю українською репетиторкою.
І вона каже: «Сьогодні ми вивчаємо сімейні слова, ти можеш описати свою дівчину?». Я кажу: «Я з нею розійшовся». Вона: «Мені шкода це чути. Принаймні ти здоровий». А я відповідаю: «Ну, у мене ще й уламок у нозі». І вона каже: «Це не найкращий твій тиждень, «Ківі», правда ж?». А я сказав: «Так, але в мене все ще є воля – дух свободи, тож я продовжую боротися», – з усмішкою поділився «Ківі».
А ще як приклад інтеграції в українське суспільство, «Ківі» з гордістю повідомив: навчився готувати борщ. Вважає його, а ще сало і сирники – найсмачнішими стравами з усього, що куштував.
Майбутнє – в Україні
Своє майбутнє незалежно від того, як складеться історія після війни, «Ківі» бачить саме в Україні.
Одного дня тримати український паспорт у руках означатиме більше, ніж будь-яка медаль
«Я поки що не зовсім впевнений, чим зайнятися після війни – у мене є кілька ідей, бо Україна – це держава з багатьма можливостями. Тому зараз я не маю лише одного чіткого варіанту – їх багато. Головне для мене – жити тут, і я хочу бути українцем. Якщо в мене буде така можливість – я буду щасливий. Дуже щасливий. Для мене одного дня тримати український паспорт у руках означатиме більше, ніж будь-яка медаль, яку я вже отримав або ще отримаю», – пояснює він.
Найбільше ж, каже військовий, він вдячний українцям за те, як його прийняли.
«Якось після завдання один із побратимів обійняв мене і сказав: «Наш козак». Для мене це була найбільша честь. Бути прийнятим як свій», – каже новозеландець.
Немає коментарів:
Дописати коментар