Захисник Богдан Атаманський потрапив у російський полон на Куп’янському напрямку. Там його катували різними методами. У тому числі тримали кілька тижнів у клітці на морозі. Через обмороження бійцеві ампутували ноги.
Після повернення з полону та реабілітації Богдан підписав контракт на службу аеророзвідником у 82 окремій десантно–штурмовій Буковинській бригаді.
У відео, наданому molbuk.ua пресслужбою 82 Буковинської бригади, Богдан Атаманський розповів свою історію.
"Не зміг висмикнути чеку"
"Росіяни знищили нашу команду. Із чотирьох залишився тільки я. Мені було нікуди повертатися, тож рушив в інший бік, гадаючи, що йду до наших позицій. Та виявилося, що там окопався ворог. І я вже не міг дати відсіч. Дехто мені потім казав, що на моєму місці не здався б у полон. Ну, прапор йому в руки. А я висмикнути чеку просто не зміг. Бо бачив, що заберу із собою лише кількох зеків. А так у мене був шанс вижити", – чесно каже військовий.
Росіяни змусили пройти пораненого пішки до своїх позицій.
"Це були найдовші два кілометри, які я коли-небудь долав. Але мусив рухатися вперед, інакше там міг би й назавжди залишитися. Мені кілька разів укололи знеболювальне. З останніх позицій окупанти мене вже відвезли до свого тилу. Їхали хвилин сорок.
"Хотілося здохнути"
Потім почалися два тижні довгих "розмов". Прикро, що ноги втратив не під час поранення. Це робота росіян... Далі було наметове містечко для полонених та госпіталь у Курську. Через десять місяців я повернувся додому", – згадує чоловік.
Окупанти довго намагалися вибити із полоненого якусь інформацію.
"Їм не пощастило. Бо я спеціально не хотів знати того, чого мені знати не треба. "Як звати командира?" – питали вони. – "Не знаю". – "Де переправа?" – "Не знаю", – знову відповідав. Мені не вірили і лютували. Я начебто й мав знати, де дислокуються наші хлопці, коли відходять із позицій. Але я цього не хотів знати. І добре, бо якби під тортурами не витримав і здав своїх, була би біда.
Ще з 2019 року, коли я ходив по лініях зв’язку, розумів: попадуся, буде дуже печально. Тоді я вирішив, що краще нічого не знати", – каже Богдан.
Катували немилосердно, вибиваючи із полонених дані.
"Усе банально: холод, вода і струм. Більше нічого й не треба. Таку "розмову" проводять доти, поки не розкажеш усе. Та, на щастя, я не мав що розповідати, бо нічого не знав. Два тижні нас не годували. Була одна літрова пляшка води на вісьмох, і то заморожена, – гризіть. Хотілося здохнути. Коли тобі сняться сни, як ти зараз їстимеш побратима, це вже клініка", – згадує жахіття військовий.
"Очі для піхоти"
Богдан повернувся додому під час обміну. Після реабілітації задля цікавості пішов на курси управління FPV-дронами. Потім вирішив навчитися їх збирати. Відтак йому запропонували посаду аеророзвідника відразу в двох бригадах. Поміркувавши, він обрав 82 Буковинську бригаду.
"Пережите в полоні не зробило мене більш сильним чи мужнім. Я просто хочу ще раз "поспілкуватися" з окупантами, тільки вже на інших умовах. Тому вирішив підписати контракт на службу у 82 бригаді. Подивився, що це за бригада, і зрозумів, що вона в топі – завжди перша. Тому я тут. В окопах уже не пострибаю. Так само не зможу працювати оператором FPV–дронів, тому що він має бути поряд із позиціями. Моя робота – аеророзвідка. Основне завдання – забезпечити очі для піхоти. Попередити про можливий ворожий штурм або замасковані танки. Це дуже важливо", – пояснює.
"Хочу принести користь там, де можу застосувати свій досвід. Зрештою, це мій обов’язок", – переконаний захисник.
Немає коментарів:
Дописати коментар