Україна може розпочати програму перепоховання з-за кордону видатних діячів – від провідників визвольного руху до діячів уряду в екзилі. За даними МЗС, ідеться щонайменше про 98 поховань у 21 країні. В Офісі президента називають це частиною повернення історичної спадщини, але визнають: проєкт потребує складних юридичних, дипломатичних і суспільних рішень.
Ідея створення Національного пантеону не нова й дискусійна: досі немає згоди, чи він потрібен, де повинен розташовуватися й хто має право бути там похованим.
Радіо Свобода розповідає, як цю ідею бачать її ініціатори, що про неї думають експерти і чи реально її втілити.
Ініціативу обговорили на нараді з керівником Офісу президента Кирилом Будановим наприкінці березня. На зустрічі були голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук, народні депутати, представники уряду, Українського інституту національної пам’яті, науковці.
За словами Кирила Буданова, ідеться про комплексну програму, що поєднує перепоховання видатних українців із ширшим процесом повернення національної спадщини. Він наголосив, що реалізація цієї ідеї є складною, зокрема через те, що поховання розташовані як у дружніх, так і недружніх країнах. Водночас, за його словами, починати цей процес варто вже зараз з огляду на війну та потребу в переосмисленні історичної пам’яті.
Уряд повинен провести додаткові консультації з громадськістю та експертами, а узгоджений проєкт створення Пантеону мають подати на розгляд президенту.
Чому ідею Пантеону досі не втілили
Утім, ідея вшанування видатних українців на державному рівні не нова й обговорюється вже понад два десятиліття. Ще у 2005 році указом президента передбачалося створення в Києві меморіального комплексу «Алея видатних діячів України», а у 2008 році – Меморіалу пам’яті борців за незалежність. Жоден із цих проєктів так і не реалізували.
У 2015 році Верховна Рада знову повернулася до цієї ідеї, ухваливши рішення про створення Національного пантеону в центрі Києва. Проте й цей проєкт залишився на папері – створений тоді організаційний комітет жодного разу не зібрався. Тоді ж навіть обговорювалося можливе повернення в Україну останків Євгена Коновальця.
У концепції, оприлюдненій на сайті Українського інституту національної памʼяті (УІНП) «Меморіал українських героїв» визначають як Український національний пантеон. Його описують не як кладовище чи алею почесних поховань, а як багатофункціональний меморіальний простір, де можливі поодинокі перепоховання, зокрема в криптах, склепах чи колумбаріях.
Саму концепцію напрацьовували у 2016–2018 роках за участі істориків, журналістів, музейників і представників УІНП, а згодом доопрацьовували у 2020 та 2022 роках. Як один з аргументів на користь такого проєкту автори наводили досвід Польщі та Франції, де національні пантеони слугують простором державної пам’яті та символом національної єдності.
Чому ідея перепоховання не має одностайної підтримки
Водночас ідея перепоховання важливих для української історії постатей не має однозначної підтримки. Журналіст і письменник Василь Чепурний звертає увагу на ризик конфліктів довкола визначення, хто саме має бути похований у Пантеоні, а також ставить під сумнів доцільність перенесення поховань із-за кордону, де вже сформовані українські меморіальні простори.
Колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович зазначав , що частину могил доцільно залишати за кордоном, забезпечивши належний догляд за ними. Проте частину поховань можуть переносити до України, а до Національного пантеону – лише обмежену кількість постатей.
Військовослужбовець та історик Вахтанг Кіпіані, який був на нараді у Буданова, зауважив , що наразі немає чіткого розуміння, кого саме можуть поховати в Пантеоні або перепоховати з-за кордону. За його словами, голова Верховної Ради Руслан Стефанчук підготував список із близько 200 людей, проте з ним ознайомитися поки не вдалося.
Одним із найбільших ризиків є спокуса перетворити Пантеон на закритий список «правильних» людей – без місця для складності та суперечностей, які є невід’ємною частиною української історії. Про це Радіо Свобода каже історик, дослідник пам’яті та експерт із публічної історії Антон Лягуша.
«Коли ми говоримо про Пантеон, ми говоримо й про конфлікт пам’яті, бо досі багато не проговорили зі свого минулого. Той, хто для одних є героєм, для інших може бути досить проблемною фігурою. І найголовніше для мене – історія про Пантеон має бути не про список героїв, а скоріше про простір діалогу, де є право на перегляд конкретної людини, її значення в історії, мають право бути похованими ті, хто були досить складними постатями. У Пантеон я би хотів також включити не тільки великі перемоги, але й певні травми, якби це, мабуть, не звучало», – вважає Лягуша.
На його думку, повернення окремих постатей не має виглядати як організована масова кампанія і не як символічний обов’язок держави. Тому що є ризик зосередитися на збиранні тіл або списків замість роботи із символами, сенсами та значущістю. Це питання є особливо чутливим під час війни, і в цьому контексті перепоховання діячів XIX–XX століть може виглядати як зміщення фокусу.
Чому зникають українські поховання за кордоном і хто їх рятує
Історик Юрій Юзич на нараді у Буданова звертав увагу на ризик втратити частину поховань за кордоном. За його словами, у деяких європейських країнах могили можуть бути ліквідовані через особливості місцевого законодавства або нестачу опіки. У таких випадках першочерговим завданням є ідентифікація та збереження таких поховань.
Причина – у правилах, що діють у багатьох європейських країнах: місце на кладовищі надається в оренду, і в разі несплати його можуть ліквідувати або використати для нового поховання. Через це, за даними УІНП, під загрозою опинялися, зокрема, могили підполковників армії УНР Андрія Носаченка в Німеччині, Євгена Нікітіна у Великій Британії та культурно-освітнього діяча Якова Голоти в Чехії.
ГО «Український меморіал» – одна з організацій, що займається збереженням українських поховань у Чехії.
Її засновниця Ганна Величко почала привертати увагу до проблеми «полишених» українських могил за кордоном ще у 2011 році – тоді в празькій «Українській газеті» вийшла серія її публікацій про українські поховання в Чехії. Того ж року разом з однодумцями вона почала створювати першу електронну версію каталогу українських поховань, яка у 2019 році переросла в повноцінний сайт.
За словами Ганни Величко, з 2017 року до цієї роботи активно долучилося Посольство України в Чехії, яке фінансувало реставрацію, впорядкування та адопцію багатьох українських могил. Тоді ж організація отримала через посольство від Інституту національної пам’яті архівні списки поховань.
«Ми також пройшлися по цих списках, поєднали їх із нашою базою і таким чином доповнили її. Фактично всі ці могили, які є в каталозі, ми відвідали особисто: зафіксували їхній стан, описали, додали геолокацію. Якщо це архітектурна памʼятка, намагаємося встановити автора, опрацювати написи на могилі, додати історичний коментар з описом самого обʼєкта, визначити його статус. Ми також напрацювали свої підходи до пошуку й ідентифікації поховань. На сайті є інструкція, як додати пам’ятку. Ми залучаємо дослідників і волонтерів, бо охопити все самостійно неможливо», – розповідає Ганна Величко.
Зараз сайт містить інформацію про 470 персоналій та 213 могил, оскільки є багато спільних або братських поховань. Деякі могили не збереглися – лише завдяки архівам та реєстрам відомо, що людина була там похована.
У Чехії спочивають як науковці, як-от Іван Пулюй, так і політичні й дипломатичні діячі УНР, зокрема Дмитро Антонович, Максим Славінський та інші.
«Можна сказати, що ми зробили спробу створити віртуальний «український пантеон» на чеських теренах на нашому сайті. Щось подібне зараз роблять українські науковці та аматори у Польщі. Тому, на нашу думку, краще створювати і підтримувати подібні проєкти у різних країнах, а не перевозити останки в Україну. По-перше, всіх не перевезеш, а по-друге, це не сприяє міжкультурному діалогу між країнами і перекручує історію України та її провідних діячів, яким не судилося померти на Батьківщині», – вважає Ганна Величко.
Вона розповідає, що в чеському місті Пардубиці організація самостійно доглядає за такими могилами у своєму регіоні – оплачує їхню оренду та стежить за станом. Найбільшою проблемою для ГО, за словами засновниці, залишається фінансування, адже навіть невеликі суми, як-от 100 євро за оренду місця на цивільному цвинтарі, потрібно регулярно сплачувати.
Що кажуть у Німеччині про можливість перепоховання Бандери
Радіо Свобода звернулося до міської служби кладовищ Мюнхена, де похований один із лідерів українського націоналістичного руху XX століття Степан Бандера, щоб з’ясувати, чи можливе перепоховання на практиці.
Там пояснили, що таке рішення можливе лише у виняткових випадках. Подати заявку можуть тільки власник права на могилу та родичі – за взаємною згодою. Обов’язковою умовою є те, що після поховання має пройти встановлений законом строк (зазвичай 15–30 років, залежно від кладовища), протягом якого могилу не можна турбувати.
Водночас у Німеччині діє принцип «спокою померлого», який захищений конституцією і вважається пріоритетним. Тому для перенесення решток має бути вагома причина. Судова практика визначає її досить вузько: наприклад, якщо через виняткові життєві обставини родичі фактично не можуть доглядати за могилою. Сам по собі переїзд або велика відстань навіть у 500 кілометрів такою підставою не вважається.
Окремо враховується й воля самого померлого – мають бути підстави вважати, що перепоховання відповідало б його бажанню.
Рішення у кожному випадку ухвалює адміністрація міських кладовищ. Водночас у відповіді наголошують: навіть якщо йдеться про відомих історичних постатей, загальні правила залишаються тими самими, і без згоди родини перенесення неможливе.
«Щодо можливості перепоховання Степана Бандери застосовуються ті самі загальні правила. Якщо власник права на могилу подасть заяву, її можуть схвалити за наявності вагомої причини. Також потрібна згода родичів. Якщо з таким проханням звертається Україна, згода сім’ї все одно є обов’язковою», – повідомили Радіо Свобода у міській службі кладовищ Мюнхена.
Також у Німеччині поховані гетьман Павло Скоропадський та президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, голова ОУН Андрій Мельник – у Люксембурзі, головний отаман військ УНР Симон Петлюра – у Парижі.
За оцінками Українського інституту національної пам’яті, лише могил представників військово-політичної еміграції ХХ століття за кордоном налічується близько 250 тисяч.
Чому місце для майбутнього Пантеону досі не затвердили
Ще в попередніх концептуальних документах ішлося про створення Пантеону в центральній частині столиці. Водночас до такої локації закладали і доволі жорсткі вимоги: ідеться про простір для державних церемоній, почесних поховань і великої кількості відвідувачів, із кількома пішохідними підходами, під’їздом для спецтранспорту та мінімальними містобудівними обмеженнями. Це частково пояснює, чому питання місця досі залишається відкритим.
У 2024 році колишній голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович заявляв, що для Пантеону вже знайшли окрему локацію в історичному центрі Києва, однак втілення проєкту відкладалося насамперед через фінансові причини. Він зазначав, що будівництво Пантеону є масштабним інфраструктурним проєктом і можливе лише після стабілізації економіки, коли такі витрати не викликатимуть суспільного спротиву.
Під час робочої наради на Банковій пропонували територію Національного військового меморіального кладовища, однак ця ідея, за словами військовослужбовця та історика Вахтанга Кіпіані, не отримала загальної підтримки. За його словами, на нараді прозвучали щонайменше три пропозиції щодо можливого розташування меморіалу в центрі Києва. Його пропозицію про створення Пантеону на Чернечій горі у Каневі не підтримали.
Ексголова УІНП, депутат Верховної Ради Володимир В’ятрович вважав за необхідне звести Національний пантеон українських героїв над Дніпром, під аркою Дружби народів. Теперішній голова УІНП Олександр Алфьоров вважає за доречне розташувати його на одному з островів Дніпра у столиці.
Серед можливих локацій довгий час називали й Аскольдову могилу в Києві, де поховані, зокрема, Герої України Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі») та Андрій Пільщиков («Джус»).
У 2020 році у Верховній Раді зареєстрували відповідний проєкт постанови. У березні 2023 року військова Аліна Михайлова зареєструвала петицію про створення Національного пантеону на цій локації, яка набрала необхідну кількість голосів за два дні. Президент підтримав її та доручив Кабміну опрацювати це питання.
Проте остаточного рішення щодо місця Пантеону дотепер немає.
Історик, дослідник пам’яті та експерт із публічної історії Антон Лягуша говорить про Пантеон як про питання політичної суб’єктності держави.
«Тому що, якщо у нас не буде пантеону і переліку моральних авторитетів, героїв минулого, то очевидно ззовні нам їх нав'яжуть і весь час пропонуватимуть нашій країні», – зауважує експерт.
Водночас він застерігає від ризиків, пов’язаних із такою ініціативою: «Додаткова небезпека – це зміщення живої пам’яті музеїфікацією. Якщо коротко, серед головних ризиків: дуже сильна поляризація, потенційна канонізація і спрощення. Це точно виключення тих, хто «неугодний». І це страшна конкуренція з сучасною війною».
Немає коментарів:
Дописати коментар