У полоні він складав вірші й тримав їх у пам’яті. Це був його спосіб не втратити себе через нелюдські умови утримування, приниження, побиття та катування. «Вони вірили, що рятують світ від нацизму», «переконували нас, що ми злочинці», повторювали, що ми «на території, де не діють жодні закони», – каже Сергій Несвіт, колишній викладач, а тепер військовослужбовець ЗСУ.
До війни Сергій Несвіт досліджував творчість Василя Стуса та викладав українську літературу в Донецькому національному університеті. У 2015 році він залишив наукову роботу й мобілізувався.
Велику війну зустрів на Донеччині, а згодом опинився серед оборонців «Азовсталі» в Маріуполі.
У травні 2022 року за наказом вищого військового командування Сергій вийшов у полон. Його утримували в Оленівці, Таганрозі та Іжевську.
У неволі, де забороняли будь-які записи під загрозою покарання, він складав вірші й запам’ятовував їх рядок за рядком – це був майже єдиний спосіб зберегти власні роздуми про пережите і не втратити себе.
23 травня 2025 року Сергія звільнили під час обміну полоненими «1000 на 1000». Після реабілітації в Києві чоловік знову повернувся на службу.
В інтерв’ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) Сергій Несвіт розповів про оборону «Азовсталі», тюремні лікарні і тортури, брехню росіян про обміни, життя в «серці тьми», а також – як поезія допомогла йому вижити.
– Ви – викладач української літератури. Що спонукало вас взяти до рук зброю і приєднатися до війська?
В цей час не можна бути десь в іншому місці, ніж не на захисті України
– Основною моєю спеціальністю була наукова робота, а викладачем я скоріше був за сумісництвом. Однак і наукова робота, і викладацька діяльність були між собою дуже тісно пов'язані, тому це одна парафія.
До 2014 року я не мислив себе військовослужбовцем, а займався науковою діяльністю в прекрасній царині українській філології і цілком комфортно там себе почував. Але все змінилося з початком збройної агресії Росії.
Відповідно, змінилися пріоритети. І звичайним поясненням для себе самого стало те, що в цей час не можна бути десь в іншому місці, ніж не на захисті України.
Я усвідомлював, що не маючи військового досвіду, можливо, не таку вже і велику користь можу принести Збройним силам. Але іншого шляху для себе я не бачив.
– У чому полягала ваша наукова діяльність в українській філології? Що саме ви досліджували?
– Я займався безпосередньо дослідженням творчості Василя Стуса.
Це була тема моєї майбутньої дисертації і наукової роботи, в принципі, в нашому університеті. Бо тоді на кафедрі історії української літератури і фольклористики філологічного факультету тоді ще просто Донецького національного університету, ми якраз займалися тим, що активно розробляли цей проєкт: і надання імені поета самому університету, і тиражування його творчості, і вивчення його творчих здобутків.
Проводилися конференції, в яких я брав участь і як організатор, і як учасник безпосередній. Життя в цьому плані вирувало дуже активне. Тому це, мабуть, в мені залишилося. І філологічний досвід супроводжує мене далі, у військовий час так само.
– Можливо, щось із ваших досліджень постаті Стуса або його поезії якимось чином вплинуло на рішення піти у військо?
– Сама постать Василя Стуса вже є прикладом мужності і самовизначення у житті. Він для мене лишався одним із взірцевих представників української нації, які точно знають, що і як треба робити в конкретні, дуже серйозні, важкі часи як для себе, так і для своєї держави.
– Як події Революції Гідності і російського вторгнення у 2014 році загалом відчувалися в середовищі університету?
– Як і все наше суспільство, середовище університету теж не було однозначною масою, де все було просто і ясно. Наш філологічний факультет складався із двох відділень: російського і українського. І вже тут теж, в принципі, був камінь спотикання, бо позиція росіян і українців в політичні часи 2014 року була абсолютно протилежною. Історично так склалося, і реалії того часу тільки накручували багато.
Тому 2014 був дуже буремним. І в середовищі студентів, і викладачів теж були різні погляди. Відкритої конфронтації, ворожнечі не було, бо тоді всі сподівалися на толерантне вирішення всіх цих моментів. Але відчувалося, що суспільство перебуває в кризовій ситуації. Це однозначно.
– В який момент для себе ви вирішили, що хочете стати добровольцем?
– Коли зрозумів, що це справді війна. Тобто це не якісь тимчасові речі, а що все затягується і тільки набирає обертів. Під час, по суті, евакуації із Донецька в Костянтинівку, я повернуся до батьківщини, до рідної домівки разом з родиною із уже тоді, по суті, окупованою найманцями Макіївки, де ми мешкали. Це відбулося вже у вересні 2014 року. До цього часу ми ще сподівалися, що все це вирішиться.
По прибуттю вже в Костянтинівку я зрозумів, що треба вирішувати уже зараз. В той час мої друзі вже були у лавах війська, і я почувався розгубленим через те, чому ще я не так. У вересні я подав заявку до військового комісаріату про те, що хочу взяти стати добровольцем. Але там була дуже складна ситуація з самим військовим комісаріатом, якому треба було діяти відповідно до хвиль мобілізації. І оскільки я запропонував згоду служити за контрактом, то деякий час мені треба було ще готувати документи. Це все затягнулося. Хоча я кілька разів нагадував про себе, до Збройних сил України я був призваний лише у березні 2015 року.
З того часу не припиняю військову службу, хіба що за вимушених обставин – перебував у полоні.
– Тобто станом на початок повномасштабного вторгнення у 2022 році ви продовжували без перерви воювати?
– Так. Власне, моя служба не була цілковито воєнною, я не перебував на передових позиціях весь цей час. Я служив в охороні військового комісаріату в Костянтинівці, і ми із цього місця нашої служби виїжджали у відрядження. У 2022 році я якраз перебував у відрядженні під Маріуполем у складі 74 окремого розвідувального батальйону. З цим підрозділом, з першою розвідротою, я зустрів повномасштабне вторгнення. Відповідно, до кінця з ними був.
– На той момент чи було у вас і у ваших побратимів розуміння, що насувається велика війна?
– Ми не знали, наскільки вона буде затяжною, великою, але те, що вона насувалася, якісь події вже назріли – було очевидно. Ми перебували всю осінь на передових позиціях і розвіддані, які ми отримували, говорили нам про скупчення ворожих сил, техніки, про активність, яка дуже сильно виявляється на тому боці.
Ще до початку вторгнення в нашому підрозділі вже були жертви. Від кулі снайпера загинув хлопець, з яким наші ліжка були поруч – Стас Запорожець. Це була перша жертва. І ми вже тоді знали, що це війна, яка може розвинутися в будь-який момент. Хоча, звичайно, сподівалися, що це, можливо, це чергове брязкання зброєю, як нас запевняли політики і всі інші. Але і ситуація в Україні, коли виїжджають іноземні дипломати, залишають посольства – зрозуміло, що це було не просто. Єдине, що ми не знали – конкретного часу, коли воно почнеться. І почалося, як завжди, несподівано. Несподівано в тому плані, що воно почалося зараз. Але не несподівано в плані підготовки. Діялося все організовано, не було паніки, було усвідомлення того, що треба робити все, що можна, в конкретний момент.
– Згодом ви потрапили до Маріуполя. Як і за яких обставин це було? Які завдання виконував ваш підрозділ у місті?
– До Маріуполя ми потрапили буквально через день після початку бойових дій, при відступі з передових позицій. Як розвідувальний відділ ми не мали брати участі безпосередньо в бойових діях. Але в той момент треба було приймати рішення, де і як далі цей підрозділ використовувати. Наш командир першої розвідроти, в якій я був, прийняв рішення йти на допомогу захисникам Маріуполя. І вже 25 лютого ми були безпосередньо в місті, заїхали колоною на своїй техніці і зайняли позиції на мікрорайоні «Східний». Це околиці Маріуполя, з того боку, власне, вже підходили російські війська. І вже почалася безпосередньо наша участь у захисті Маріуполя разом із військовими полку «Азов», бо ми стали, так би мовити, частиною їхньої загальної системи захисту і влилися, так би мовити, в їхню структуру. Але діяли під командуванням власного командира і самостійно приймали рішення за його наказами.
Ми перебували в Маріуполі під час посилення натиску, оточення. Звужувалася кількість тієї території, яку контролювали наші підрозділи, і ми поступово відступали, займаючи ті чи інші позиції, до центру Маріуполя. А на початку квітня ми вже передислокувалися на «Азовсталь». В бункерах «Азовсталі» ми пробули до того часу, коли отримали наказ від командування, яке передало нам наказ вищого командування про те, що маємо виходити в полон.
– Яким був Маріуполь в цей час, коли ви там перебували?
Важко було навіть знайти місце для дислокації, де розміститися підрозділу
– Ми просто бачили, як місто зникає буквально на очах. Кожен ранок ми бачили інші краєвиди. Це було як в місті, а на заводі – тим паче. Там, коли виходиш із бункера, то бачиш несподівано шматок неба, якого не було раніше. І ти розумієш, що просто будівля зникла, якийсь цех зник.
Дуже боляче було дивитися на те, як буквально місто розстрілюється, знищується авіацією, як корабельними гарматами знищуються будинки. І коли ми просто пересувалися з району в район і прибували на нове місце, то важко було уявити, що там було до того часу. Ми знали, що тут був житловий район, де жили люди, але ми не бачили цього району. Ми бачили тільки абсолютно зруйновані будинки і все понівечене. Просто важко було навіть знайти місце для дислокації, де розміститися підрозділу. Використовувалися для цього всі можливі моменти, підвали і все інше. Але ж і мешканцям треба було десь виживати. Нам, в принципі, не варто було займати позицію десь поряд із бомбосховищем, де були мешканці, щоб не загрожувати їхньому життю, не ставити їх в небезпеку.
Дуже страшні картини. Трупи на вулицях, як її нікому прибирати. Нещасні люди, яким нікуди сховатися, втекти від цього. І, звичайно, речі побутового характеру: холод, нестача їжі, води, які треба було десь знаходити, добувати не тільки для себе, але й для місцевих мешканців. Плюс, звичайно, постійно обстріли, постійна небезпека, втрати життя. Але якось тоді саме це не думалося. Були інші думки. Треба було вижити, врятувати себе і інших. Захищати.
Про полон взагалі думки ні у кого не було. Ми не обговорювали можливості полону. Ми обговорювали, які тільки можна варіанти, аж до дуже фантастичних. Жартували, що навіть космос допоможе, інопланетяни прилетять. Дуже сподівалися, що проб'ються наші підрозділи, проб'ють оточення. Знали, що вони йдуть нам на допомогу, що пробиваються. Тобто, звістка про те, що ми виходимо в полон, навіть була трошки несподіваною.
– Що ви відчували в той момент?
– Відчували трошки спустошення, але якоюсь мірою і полегшення. Тому що ситуація, в якій нічого не вирішується, трошки гнітила. І коли було прийнято рішення, здавалося, що яким би воно поганим не було, але це рішення і воно прийняте. І вже можна тоді діяти і щось зробити. Бо бездіяльність гнітила більше. Тому в той момент здавалося, що хоч якісь перспективи вимальовуються. Тим паче, що нам обіцяли, що це не зовсім той полон, так би мовити.
– Його називали почесним полоном…
– Так, його називали почесним, як нам потім розповіли. Але говорили про те, що ми виходимо своїми підрозділами, будемо перебувати у приміщеннях своїми же підрозділами, під власним керівництвом і просто будемо чекати на обмін, який станеться доволі швидко. І всі ці такі райдужні картинки трішки збили нас з пантелику. Може, заспокоїли. Але вони дуже швидко розвіялися – буквально з перших годин полону.
То вже далі була ціла епоха втрачених ілюзій – оці три роки. Ми їх собі поступово вибудовували, втрачали, розбивалися і так далі. Але при цьому не можна сказати, що вони були цілком втрачені. Тобто завжди надія і віра в те, що все закінчиться поверненням, принаймні зі мною була всі ці роки.
– Як відбувався цей вихід з «Азовсталі»? Куди після цього вас повезли?
– Вихід з Азовсталі відбувався поетапно кілька днів. Спочатку вийшли поранені і ті, хто їх супроводжував. А потім виходили частинами підрозділів. Я потрапив вже на третій день обміну. 17 травня ми виходили ввечері, а 18 я вже формально перебував у полоні.
Ми виходили до межі території «Азовсталі», де на кордоні цьому нас зустрічали ворожі сили, представники російської Нацгвардії. Там ми мали здати зброю, бо виходити ми мали зі зброєю. Звичайно, що зброєю це назвати вже було важко. Тому що було знищено все, що можна було знищити. І зброю ми здавали фактично непридатною до використання.
Здивував факт, що коли ми здавали зброю, був присутній представник у цивільному, який приймав цю зброю і звертався до нас українською. Говорив: «Хлопці, дякуємо. Ви зробили все, що могли». Хто це був, представник якої організації (зрозуміло, що був він з боку України), ми не знали, але підтримало морально трошки. Це був останній привіт з України, який ми почули.
Далі була процедура обшуку, вилучення всіх речей – по суті, грабіжництво. Наші речі всі обшукали, перевернули. Багато чого просто відібрали, викинули. Із рештками нашого, так би мовити, майна, ми вже сідали в автобуси. Всю ніч ми їхали, довго стояли місцями і приїхали в табір «Оленівка». Це колишня «зона», яку швиденько переобладнали під табір для військовополонених. Умов там ніяких не було для утримання. З харчуванням були дуже великі проблеми, тому що не готові вони були до такої кількості людей.
Але ми там пробули зовсім небагато – тиждень. І там же почався виїзд. Групи формувалося десь по 50 людей і їх вивозили. Ми не знали, куди їх вивозити, але була впевненість, що на обмін, як і сказали. Але ті, хто був у цьому таборі раніше взятий в полон, говорили, що картина дуже підозріла, що обміни насправді так не проводяться. Звідти нас вивезли до Таганрога, у СІЗО №2. І там вже почалася зовсім-зовсім інша картина.
Коли ми прибули вночі 25 травня до цього СІЗО, одразу нам оголосили, що ви перебуваєте на території Російської Федерації, де не діють жодні умови, жодні закони.
– Хто це сказав?
Вони «шиють» справи, якомога більше треба їм було «злочинців-військових» виявити з нашого середовища
– Це були крики тих, хто приймав. Нас викидали з КАМАЗів і починалася процедура «прийомки», в основі якої лежить максимальне побиття в'язнів, перевдягання і так далі. «Прийомка» завжди є найскладнішим етапом на будь-якому переміщенні в'язня. Це навіть не тільки військовополонених стосується, а й всіх в'язнів. Але в нашому плані це було особливе ставлення, бо тут ми дізналися, що насправді являє сутність російської тюремної системи і російської системи антиукраїнської по своїй суті.
В «Таганці» ми пробули чотири місяці. Там пройшли всі «слідчі дії» – так можна їх назвати формально, але по суті це були допити, катування, вибиття визнань із полонених. Вони «шиють» справи, якомога більше треба їм було «злочинців-військових» виявити з нашого середовища, щоб відкрити карні справи, засудити до довічних термінів ув'язнення. Це було в їхньому ідеалі.
– Вам також інкримінували якусь справу?
– Особисто мені не інкримінували, мене намагалися залучити свідком. Там все залежить від примхи долі: зможуть зачепитися, десь почують можливість – вони зачепляться і дуже важко звідти вибратися.
Я боявся, що мої свідчення якимось чином можуть вплинути на погіршення долі наших в'язнів
Я обрав тактику дурня, який нічого не знає і не володіє інформацією. Це спрацювало, тому що за статусом я був людиною у відрядженні, формально я не належав до цього підрозділу. Я на цьому грав з ними в ігри, що я нічого не знаю, нічого не можу знати, нічим вам не можу допомогти й інші психологічні моменти. Треба було шукати шляху, вийти, вижити, причому, не зганьбити ні себе, ні не стати причиною того, що постраждала б інша людина. Оце для мене було найбільшим страхом тоді: я боявся, що мої свідчення якимось чином можуть вплинути на погіршення долі наших в'язнів.
А про те, що таке погіршення було і реальні випадки смерті я знав не, так би мовити, не на слух, а буквально, будучи свідком. Ми чули, як забивають наших друзів, побратимів – буквально катують. І врешті-решт це стало причиною загибелі одного з наших побратимів: прямо в СІЗО помер від, по суті, катувань. Не витримало серце.
Тобто ми знали, що перебуваємо в дуже страшних місцях, і треба було якось тримати себе і не здатися, і витримати... Ми один одного так і підтримували, що це закінчиться, ми це пройдемо і ми повернемося. Це врешті врятувало нас.
– Ви сказали, що вас намагалися залучити як свідка до однієї з справ. Можете описати, що це була за справа?
– Свідками там намагалися залучити всіх. Тобто кожен допит був про те, що ти можеш знати, які свідчення ти можеш дати про вбивства цивільних, про знущання над цивільними. Це було центром їхньої уваги, на чому будувалися всі їхні допити.
– Цивільними особами, тобто росіянами?
Ми в їхніх очах були злочинцями, які вбивали своїх же мешканців Маріуполя
– Ні-ні-ні. Над цивільним населенням Маріуполя. Ми в їхніх очах (вони, мабуть, були в цьому свідомо переконані) були злочинцями, які вбивали своїх же мешканців Маріуполя. І саме ми винні в тому, що місто знищене, бо ми його знищували, щоб воно не дісталося ворогу. Відповідно всі втрати серед мирного населення були на нашій вині, за свідченнями ворогів. І вони намагалися це підкріпити вибиттям з нас цих доказів того, що винними у смертях цивільного населення були українські захисники.
– Але виходить, якщо українські військові, за логікою росіян, про яку ви зараз згадуєте, вчиняли злочини на українській території, то й судити їх, відповідно, мають в Україні, а не на території Росії. Якось вони вам пояснювали цю логіку?
– За їхньою логікою, вони ж прибули в Україну захищати, знищувати «бандерівців», «антигуманні сили». Вони прибули з благородною, як їм здається, метою – захищати світ від «нацизму», від «бандерівців». Відповідно, свої дії вони кваліфікували тільки як «рятівники світу». Їм треба було довести, що ми – злодії, які заслуговують на покарання і знищення . І для цього, власне, і проводився цей фарс, всі ці «слідчі дії». Там не було метою встановити правду. Їх цікавило те, що влягалося в їхні концепції. Досягали вони цього якраз найнегуманнішими способами, бо і тортури застосовувалися. Побиття в цьому плані навіть не можна вважати справді тортурами. Бо були там – не буду вдаватися в деталі – страшні речі, катування. Мені пощастило, я лишився практично здоровим в цих умовах. Практично: потім далося інше в знаки, але це вже інша історія.
Хлопці, які були зі мною, за винятком от кількох загиблих, ми, в принципі, чотири місяці відбули в цьому СІЗО і були відправлені в місто Кам'янець-Шахтинський. Це вже «на зону», виправна колонія №12 там була. І там ми перебували у зовсім інших умовах: не в камерах, а, так би мовити, на території зони. Ми жили в бараках, жили вже загонами – близько ста чоловік в кожному загоні. Всього в таборі було близько 500-600 наших полонених. Там ми перебували майже два роки.
Це були зовсім інші умови: не в тому сенсі, що вони були легшими, а в тому, що була інша система знущань і випробувань. У будь-якому місці перебування в колонії ця система випробування діяла, тільки по-різному.
Ми були свідками не однієї смерті і в таборі – здавалося б, там, де можна вже з полегшенням видихнути
Коли ми тільки прибули, у мене народилися рядки вірша: «Тут стало все інакшим, та не іншим». Це, в принципі, передає суть цієї проблеми. Проблема вижити була і, так би мовити, в умовах, здавалося б, легших. Бо табір – там менше можливості для знущань, але, як виявилося, і там їх цілком достатньо, і продовжувалися смерті серед полонених. Ми були свідками не однієї смерті і в таборі – здавалося б, там, де можна вже з полегшенням видихнути. Ні, це все тривало.
І коли вже через два роки перебування там, почалося чергове вивезення групами в'язнів, навіть сама адміністрація вчергове нас переконувала, що це вже точно обмін, теж захотілося в це повірити, адже довгий час минув. Але вчергове виявилося, що це не так, тому що нас повезли вже ешелонами до «серця тьми» – Республіки Удмуртія. Це вже Приуралля, по суті. І коли ми потрапили туди і знову потрапили в умови СІЗО під містом Іжевськом, здалося, що це знову повернення в те пекло, яке ми в «Таганці» проходили. Знову ті самі «прийомки», ті самі знущання по новому колу.
Перший час важкувато було багатьом хлопцям після такого шоку: їдеш додому, а тебе кидають ще гірші умови, в м'ясорубку цю.
– Тобто вам говорили, що вас везуть на обмін?
– Коли ми виїжджали з колонії, з цього ВК-12, нам обіцяли, що ми їдемо на обмін. Нам видали тоді замість тюремної роби цивільний одяг. Потім ми зрозуміли, що це все робилося тільки для того, щоб зробити організованіше етапування в'язнів – дезінформувати їх, подати надії, щоб був спокійним переїзд.
Вже в дорозі ми зрозуміли, що їдемо не на обмін
В принципі дезінформування у нас там відбувалося практично завжди. Ми інформації із зовнішнього світу не отримували жодної – тільки від тих військовополонених, які були взяті в полон пізніше нас. Від них ми трішки дізнавалися про те, що відбувається у світі. А адміністрація нам видавала абсолютно брехливі картинки, ми вже і не слухали, що вони там розказують. Але, коли відбувається, виїзд кудись, надія завжди є. І коли вона підсилюється, так би мовити, фактами, підтвердження адміністрації, всіма деталями побутовими, то можна переконатися на якийсь час. Але вже в дорозі ми зрозуміли, що їдемо не на обмін.
– Що на це вказувало?
– Напрям маршруту. Ми ще в поїзді, в , заґратованому повністю, не маючи змоги подивитися десь, що відбувається – вікон немає – але ми чули на станціях оголошення, куди ми прибуваємо і відбудовали маршрут. Коли ми зрозуміли, що ми перетнули Волгу, то ясно, що ми їдемо не в сторону України. А коли почули, що поїзд має кінцеву станцію «Іжевськ», одразу почали вираховувати, де це. Потім хтось згадав, що це дуже далеко.
Охоронцям, які нас везли, було заборонено з нами розмовляти. Але їм було дуже цікаво подивитися на українських полонених, тому вони самі з нами починали заводити розмови. Це був конвой, тобто це військовослужбовці в основному – не того плану служба, ніж табірні тюремники. Тому вони були трошки лояльнішими, їх цікавило багато. І від їхніх натяків ми зрозуміли, що їдемо не на обмін.
– В яких умовах вас утримували в Іжевську?
– Спершу це був спосіб психологічного зламу в'язня: знову «прийомка», побиття, постійне перебування стоячи в камері. Не можна було присісти, не можна було розмовляти, не можна було ворушитися – нічого не можна було. Це такий психологічний тиск. Потроху він з часом зменшувався, нам дозволили вже сідати на лави в камері. Але дозволялося тільки це – сидіти на лаві весь день. Розмовляти не можна, нічого не можна. І за найменшу провину – звичайно, побиття. Або навіть без провини: час від часу влаштовувалися такі цирки з побиттям чи всього коридору, чи окремої камери. Тобто тиск був постійний – фізичний, психологічний.
Головним нашим заняттям було чекання. Ми навчилися знищувати час, по суті
Але вже до цього звикаєш і просто чекаєш. Головним нашим заняттям було чекання. Ми навчилися знищувати час, по суті . Бо кожен день ти усвідомлюєш, як поза тобою йде життя, з якого ти випадаєш і це життя втрачаєш. Тобто ти втрачаєш сьогодні день. А якщо такі, як я, рахували кожен день, то можна було кожного дня сказати, скільки днів з твого життя втрачено за цей період. І це трошки гнітило, але з іншого боку – завжди була якась впевненість, що колись настане той день, який буде останнім. І ми його просто чекали.
– Що для вас було найважчим в цьому чеканні?
Найважчим було не мати жодної інформації про своїх рідних і про ситуацію в Україні
– Найважчим було не мати жодної інформації про своїх рідних і про ситуацію в Україні. Якщо про ситуацію в Україні можна було щось здогадатися: що війна триває, що Україна не здалася, бо інакше нас тут не тримали б у полоні, і що б вони нам не розказували, якісь чутки від полонених все одно просочуються: хтось щось чув… Про рідних ти не знаєш зовсім нічого. Перед виходом в полон був наш останній зв'язок з родиною. Я знав, що мати, дружина, донька виїхали з України до Польщі. Тобто я знав, що вони знаходяться в безпеці. Але це все, що я знав і сподівався, що так воно і є, що вони лишилися в безпеці. Але я думав: раптом вони надумають повернутися і потраплять у якісь жахливі умови? Або просто, як вони, чи вони поневіряються, чи дуже вони переживають? А дуже переживають, ясна річ, не знаючи нічого про мене.
Звістки передати рідним не було жодної можливості. Від них отримувати – так само. Хоча в таборі «на зоні» якось нам дали можливість написати листи. Буквально там клаптик паперу, 5 хвилин – напиши. Багато хлопців просто не писали, не сподіваючись на можливість. Я написав, але потім дізнався, що ці листи були просто знищені, їх ніхто нікуди не надсилав.
Коли вже в Іжевську ми пробули три чи чотири місяці, нам сказали, що ви можете написати листа додому, то ми здивувалися. Але нас примусили написати. Ми написали їх на окремих бланках. І те, як вони збиралися – очевидно, що вони, типу, офіційно будуть відправлені. Тоді я повірив, що зможу передати вістку. Найцікавіше, що один з тих листів дійшов, я вдома його побачив, мама мені його показала. Я всього два написав, один з них дійшов.
Але це моя спроба їм подати про себе вістку, а від них нічого не знаєш, ніхто не скаже. І це гнітило найбільше. Надія була, віра була. Вона мене врятувала і справдилося все.
– А що допомагало вам триматися?
– Саме віра. Віра в те, що мене чекають рідні, вони не здадуться і будуть мене чекати завжди, будуть вірити в мене. І я не можу їх підвести. Тобто вони мене чекають – я не можу зробити чогось такого, що нашкодило б мені, а це в свою чергу, нашкодить їм.
Відповідно, навіть не ставилося інших питань для себе: витримати і повернутися живим.
– В ув'язненні у вас не було ні ручки, ні паперу, але ви складали вірші…
Якщо в тебе знаходили якийсь списаний аркуш з текстом, то за це було покарання
– Це стосується саме моментів, коли ми перебували в СІЗО. Там взагалі все заборонено. Коли ми були «на зоні», у виправній колонії, там ми могли користуватися ручкою чи папером, але неможливо було зберегти. Тобто не було сенсу цим користуватися, тому що якщо в тебе знаходили якийсь списаний аркуш з текстом, за це було покарання. І він, звичайно, знищувався.
Тому так, свої тексти, які я писав, а я продовжував цим займатися протягом всього часу перебування в колонії, бо це був один із сенсів життя – зберегти в пам'яті всі ці емоційні моменти, весь цей емоційний, психологічний досвід. Його можна було зберегти, лише перевтіливши у творчість, в поезію.
Відповідно, ці тексти я складав. Щоб зберегти їх, інакшого шляху не бачив, як вчити їх на пам'ять, і постійно їх собі у голові прокручував. При нагоді розповідав товариству, трошки їх розважав цими текстами. Так вони і збереглися. Кілька випадків було, коли мене друзі попросили написати вірш, скажімо, для когось, хто перебував в іншій частині «зони». Його можна було передати тільки на папері. Відповідно, ми ризикували, але передавали. Вони ж все одно знищувалися згодом.
А взагалі в одному з загонів хлопці вигадали дуже цікавий спосіб спілкування: брали шматок лінолеуму, на якому звичайним олівцем писалися тексти, робилися малюнки. Їх читали, їх роздивлялися, потім цей олівець просто витирався, як на дошці грифельній. Так передавали один одному тексти. Тексти вчилися на пам'ять. Хтось там пісні згадував, хтось тут просив мене, скажімо, щоб я йому написав свій текст і намагався його вивчити. Виживали і рятувалися, як могли. І все рівно багато чого все-таки «зона» в цьому плані більше дозволяла. В камері тут нічого взагалі не зробиш: тільки сиди, запам'ятовуй.
Більшість з того, що там робилося, зараз втілюю в тексти і хочу зробити видання збірки, назву їй придумав ще там – «Бранець». Туди будуть входити всі тексті, написані від першого до останнього дня перебування в полоні: у тому ж порядку, в тій же хронології, як вони створювалися. І, по можливості, без цензури внутрішньої, тобто, якщо текст створений і він пам'ятається, то хай він буде. Якщо навіть я зараз бачу, що він потребує переробки, недолугий, я його спробую переробити, але знищувати, навіть якщо він невдалий, я, мабуть, не буду для того, щоб зберегти дійсність і щирість того, що я відтворюю на цьому папері.
– Можете прочитати кілька рядків?
– Звичайно. Один із таких віршів був написаний у Таганрозі, ще в перші часи, такі скрутні, коли це допомагало якось рятуватися. Я написав вірш «Богородиця».
І сон – не сон, як лампа очі ріже,
Та бранці сплять, ніхто із них не знає,
Як ходить Богородиця між ліжок
І пошепки молитву промовляє.
І нишкнуть пси, і путінські найманці
Втрачають пильність біля моніторів,
Коли вона іде у вишиванці
В пекельній порожнечі коридорів.
І в кожній камері, неначе голос мамин,
Серед пустелі, де все мертве й голе,
В ранковій тиші вітерець розтане,
Остудить бранцям їх спітнілі чола.
Це от такий вірш, який був одним із найпопулярніших в ті часи нашого спільного ув'язнення. Часто його читав. Щось в ньому є, мабуть, таке, що торкало за душі хлопців, тому й запам'ятав.
А так, намагалися навіть і пожартувати, але це було дуже рідко. В основному, тексти в мене такого медитативного, споглядального характеру. Це спогади, звернення до рідних, до коханої дружини. Можливо кілька таких моментів є, де якісь побутові речі звучать про перебування в полоні.
Хлопці мені неодноразово дорікали, що якісь дуже сумні в мене виходять вірші. Я їм намагався пояснити, що, на мою думку, справжня поезія без суму неможлива. Навіть в оптимістичніших візіях завжди відчувається щось таке, що належить до сфери суму або щему, який є ознакою справжності, щирості, відвертості – без чого, на мою думку, не може бути поезія як такою.
Світ наш доволі безрадісний для тих, хто пізнає його сутність. Світ страждань, але страждань, які мають очищувати, а не знищувати. Тому такими текстами я і прагну займатися.
– Якщо можна було б передати через один вірш усе те, що вам довелося пережити в полоні, про що був би цей вірш?
– Вірш про втрати, біль втрат, про надію і любов, яка керує тобою і твоєю надією. Мабуть, коротко можна пояснити так.
– Повертаючись до вашого перебування в Іжевську: це був останній пункт, куди вас етапували?
У того дна, на яке я потрапив, є ще більше дно. Ним виявилася ця лікарня
– Так, останній формально для більшої частини наших полонених. Але в мене була своя особиста історія, бо саме в Іжевську в мене виявили підозру на туберкульоз і відправили до тюремної лікарні – типу на лікування. Чому «типу»? Тому що це на лікування було зовсім не схожим. Коли я туди потрапив, після цього часу, це вже було, по суті, два з половиною роки полону, і от в останній місяці я потрапив до цієї лікарні. І я несподівано для себе усвідомив, що у того дна, на яке я потрапив, є ще більше дно. Ним виявилася ця лікарня.
Там, крім того, що ти перебуваєш у в'язниці, ти ще хворий. І реально ти усвідомлюєш себе хворим. Тому всі ці тортури, яким піддаються звичайні в'язні, тут ще й посилюються тим, що це тортури для хворих. І таке було враження, що тут навряд чи вилікують, а скоріше тут можна вмерти реально. Єдине, що, знову ж таки, надія нас не полишала і там. Рятувалися думкою про те, що вони просто не встигнуть нас вбити тут. Три роки полону десь-то мають закінчитися.
І ще була надія така, що можливо, дізнавшись про наші долі через якісь уявні організації Червоного Христа, Україна буде обмінювати передусім тих, хто потребує, найтерміновішого обміну. Звичайно, що це надії дуже примарні, але ти їх собі вибудовуєш. Треба ж якось будувати свою надію, свою мрію. Тому шукали будь-які інші шляхи: зламатися не можна було. Ми вже вдвох перебували в камері, з таким же хлопчиком хворим, просто підтримували один одного надіями, мріями, спогадами – пошепки, щоб не бачила камера. Велося буквально цілодобове відеоспостереження за нами, відеоконтроль. Він реально вівся. Ми дуже береглися, щоб не потрапити під чергові санкції.
І несподівано так відбулося, що ще зранку починався звичайний тюремний лікарняний день, процедура медогляду – псевдомедогляду. І в обід несподівано мене забирали з камери, не пояснюючи, куди, чому, з речами. Кидають в автозак, везуть дуже довгий час, бо лікарня була далеченько від Іжевська – десь три-чотири години їзди. Привозять мене, як я чую, знову в Іжевськ. Зустрічаюся в загальній камері з купою хлопців, які всі належать до мого дому, з купою хлопців, які всі належать до мого дому, з купою хлопців, які всі належать до мого підрозділу. І вже тоді починала закрадатися думка, що це вже неспроста.
Лише коли ми сіли у військовий літак, тоді вже почали вірити, що це схоже на обмін
Ми почали розписуватися у якихось там відомостях. Нас перевдягли знову в військову форму, нашу українську. Те, що нас збирають і кудись знову везуть, наштовхнуло на ідею, що це, можливо, схоже, на обмін. Лише коли ми сіли у військовий літак, тоді вже почали вірити, що це схоже на обмін.
– Тобто думка про те, що він може бути реальним, з'явилася вже в літаку?
– Надія то була, але повірити дозволили собі вже тільки в літаку. І то ми не вірили до кінця, навіть коли знаходилися вже на кордоні з Україною. нас в автобусах вже дали нам із собою і харчі, і звільненими від пут, від іншого, ми сіли в автобус в аеропорту Гомеля в Білорусі. Нас привезли до українського кордону. Ми там ще три години стояли, чекаючи, поки приїдуть автобуси з України з їхніми полоненими і ми пересядемо. Хоча вже все було ясно, що так це і має бути, вірилося не до кінця. Вже тільки коли перетнули кордон, тоді почалося.
– У який момент ви остаточно зрозуміли, що нарешті вдома?
– З перетином кордону, коли побачив на узбіччях українців, мешканців сіл, які всім селом виходили з прапорами, зустрічали нас. Це було дуже щасливими моментами життя. Я не можу досі без сліз згадувати ці моменти, а тоді весь автобус просто ридав. Що поробиш? Всі ми грішні, всі ми надіємося і всі ми радіємо, коли наші мрії збуваються.
Я безмежно вдячний тим людям, які нас зустрічали. Всій Україні, всім, хто доклався до того, щоб повернути нас додому. І тепер одним із власних завдань життєвих і життєвих справ бачу, зробити все для можливості повернення тих хлопців, які там лишилися, і зробити все, що від мене залежить, для справедливого покарання тих, хто винний у злочинах, які відбувалися над нашими військовополоненими. Тобто щоб були покарані всі військові злочинці, причетні до катувань, смертей наших військовополонених.
Тому ми всі зараз по можливості беремо участь у слідчих діях, даємо свідчення і сподіваємося, що кара заслужена не мине: чи це буде наше правосуддя, чи Боже правосуддя, чи якесь інше, але всі злочинці мають бути покараними. Хоча я вважаю себе щирим християнином і проповідую любов до ближнього, в цьому плані я, на жаль, не зворушний: заслужені покарання мають отримати ті, хто їх заслужив.
– Є щось зараз у цивільному житті таке, що сприймається вами інакше?
– Якийсь час, може кілька місяців, мені доводилося буквально адаптуватися до реалій світу, до всіх цих речей, які для тебе були просто втрачені. Знову навчитися користуватися технікою, мобільними телефонами, зрозуміти контекст того, що відбувається у світі. Тобто зануритися в інформаційний простір, знайти себе в ньому, не загубитися в потоці цієї інформації. Не загубитися в тому, щоб не забути того досвіду, який ти приніс.
Ясно, що від цього зразу намагаюся абстрагуватися, бо не хочеться жити в минулому, а хочеться насолоджуватися дарами життя, радіти життю. Але я ловлю себе на думці, що не можна від цього минулого відхреститися, забути його, а треба його зберегти, відтворити для того, щоб це принесло користь, можливо, навіть мені самому в тому, щоб я не втратив себе, якого я там здобув, щоб в цьому світі буденщини він не розчинився.
Треба жити справжнім життям. Оце є моїм найбільшим, так би мовити, загальним завданням
Бо все-таки той час, що ми пробули в полоні, він змінив кожного. Багато з нас задумалися над питаннями, над якими раніше не міркували, а просто сприймали як належне. Про те, наскільки важливе життя рідних тобі людей. Наскільки важливо їм знати про те, що ти знаєш про їхню любов. І треба цю любов не забувати виказувати, передавати. Про те, що життя дуже тривке, що матеріальні цінності цього життя – зовсім не те, що є в ньому обов'язковим. Що їх дуже легко можна позбутися і не треба чіплятися за ці матеріальні речі. Про те, що час зникає, пожирається буденщиною дуже просто і втрачається. Натомість його можна витрачати корисною метою. І кожен цю корисну мету для себе там будував.
Ми дуже великі плани будували, кожен з нас – на кілька аркушів, якщо їх записати всі: що треба зробити, як треба жити, як я буду жити. Ясна річ, що десь 90% з того задуманого, воно так і лишилося в планах і в мріях. Але оці 10% треба хоча б зробити. Хоч щось треба робити. Треба жити справжнім життям. Оце є моїм найбільшим, так би мовити, загальним завданням.
– Ви з Костянтинівки, і зараз фронт наближається до цього міста...
– По суті лінія фронту вже в самій Костянтинівці, бої ведуться.
Я слідкую, що відбувається в моєму місті. Але я вже усвідомлюю, що моє місто лишилося в моїх спогадах, в моїх мріях. Що його не існує вже. Фактично знищене саме місто, не існує тих будівель, не існує того світу. Повернення в цей світ неможливе. Це боляче, звичайно. Але це тішить тим, що я зберіг це все у пам'яті. Воно лишиться зі мною. І місто, яке насправді знищене, воно не зникло, а живе в нас, в його мешканцях. І буде жити, як і Україна.
– Чи думаєте ви про повернення до викладання після війни?
– Ні. Я усвідомлюю, що повернення у ту річку вже неможливе. По-перше, втрачений контекст. Щоб займатися науковою діяльністю, треба бути постійно у сфері того, що відбувається. Я на довгий час випав з цього контексту. Під час військової служби займатися науковою діяльністю в принципі неможливо. І навіть слідкувати за літературним процесом дуже важко. Немає часу читати художні тексти. Звичайно, намагаюся, але ж…
Я усвідомлюю: щоб повернутися туди, мені треба зробити дуже великий обсяг роботи. І, чесно кажучи, не бачу в цьому сенсу, що я можу принести якусь користь, повернувшись. Я можу принести користь, так би мовити, дотично: долучаючись до наукового, літературознавчого процесу написанням якихось не наукових, а публіцистичних статей. І, власне, своєю художньою творчістю теж планую не випадати з цього контексту. Мені, мабуть, цього буде цілком достатньо. Але сказати, що я планую займатися викладацькою діяльністю, я не можу.
– Як війна змінила вас як людину?
– Чесно кажучи, я про це не думав, поки не став розмірковувати над цим у полоні. І тепер я бачу, що, звичайно, я змінився. Але сподіваюся, що це зміни на краще. Я навчився цінувати життя не тільки своє, але й чуже. Навчився розуміти, так би мовити, переваги, які треба перед собою мати в цьому житті, на що орієнтуватися. Це, так би мовити, з'ясування екзистенційного характеру, з'ясування себе, свого місця в світі. Я думаю, що саме те, що я став глибоко цими питаннями займатися, це є ті зміни, які сталися зі мною на війні передусім.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Немає коментарів:
Дописати коментар