Того дня ми вирушали разом із ротно-тактичною групою 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади у посадки вздовж дороги, яка веде у Бахмут. Ще нещодавно це була чи не єдина артерія, якою могли українські солдати, техніка, провізія потрапляти у місто.
Метастази оповили і перетисли цю артерію, закривши можливості до деокупації міста.
Із новин, за якими стежать на фронті, тоді часто чули розмови про «контрнаступ». Про звільнення території, і що ось-ось ударний кулак буде готовий і українські землі будуть звільнені. Проте, ніхто не знав напевне, що за цими словами стоїть.
Група штурмовиків всілася у старі легкоброньовані автівки і вирушила на стартову точку серед глибокої ночі.
На обрії разу-у-раз спалахували вогні від пострілів артилерії та РСЗВ. Розпочалася артпідготовка. Десятки снарядів полетіли через наші голови у той бік, куди ми рухалися вервечкою між кущами, вглиб лісопосадки.
У наступ рушила броньована техніка і танки.
Світало і поле зашуміло, але не від ранкового вітерця, а від зливи куль. Перші штурмові групи вступили у бій.
Ми рухалися у бік фронту разом із «Адвокатом» – Володимиром Ковальчуком.
До війни цивільний юрист, з початком повномасштабного російського вторгнення - медик евакуаційної групи. Він жваво коментує те, що відбувається навколо. На позиціях під Бахмутом він уже не перший день.
Нам на зустріч рухаються солдати з жовтим скотчем на рукавах, шоломах, ногах. Це для того, щоб можна було в бою відрізнити свого від чужого.
Я намагаюся запам’ятати кожного, хто проходить. В такі моменти чітко усвідомлюєш, що, можливо, це остання наша зустріч.
Володимир веде у траншеї, де уже розмістилася велика група піхотинців. У них втомлений вигляд, замурзані обличчя.
Хтось смачно затягується цигаркою, опершись на бруствер окопу, хтось відкриває консервоване тушковане м’ясо і снідає, а хтось після виснажливої дороги жадібно п'є воду з пляшки.
В окоп приводять полоненого.
Під час бою штурмові групи взяли в полон одного бійця російської армії. Він розповів, що родом з Бурятії, Улан-Уде. Був мобілізований і воювати не хотів, але мобілізували. Правда чи ні?
«Адвокат» взявся пояснювати полоненому, яка доля на нього чекає і роз’яснив його права.
– Ти співпрацюєш із спецслужбами України, розповідаєш все відверто. Згідно Женевській конвенції, тобі гарантується нормальне поводження. За твоїм вибором: або ти підеш на обмін, на наших військовополонених, або залишишся до кінця війни і потім якось тебе відправлять додому. Якщо ти захочеш. Ти зрозумів?
– Зрозумів.
– Поводь себе нормально і все буде добре з тобою.
Полонений курить цигарку і ковтає воду, що йому тут же в окопі дали українські солдати.
– Нас завели «вагнера». Ми тут чотири дні сидимо. Залишилося два ковтки води і 4 цукерки, – каже полонений з Бурятії.
Його напарник, який був з ним у одній ямі, підірвав себе гранатою.
«Адвокат» ще довго охороняв бурята, поки того не забрали на евакуацію, а тоді знову зайнявся своїми справами...
За тиждень Володимир Ковальчук зникне безвісти. В такому ж штурмі, на цій же ділянці фронту.
Більшість бійців зазнають поранення, а доля Володимира стане невідомою на довгі роки.
Рідні Володимира Ковальчука після репортажу з фронту телефонуватимуть мені, запитуватимуть, щоб дізнатися бодай якісь деталі про нього.
Однак відповідей у мене не було.
Того ж року Сили оборони України підготували план контрнаступальної операції і розпочали штурмові дії на Півдні України. Разом із тим тиск посилили на усіх ділянках фронту, намагаючись деокупувати більшу частину території України. Утім план провалився і звільнити значну частину земель не вдалося. З часом російські війська посили тиск і розпочали захоплювати більше населених пунктів у Луганській та Донецькій областях. У важких боях за кожен метр землі зникли безвісти десятки, а то й тисячі військових.
Як шукають тіла на полі бою і забирають їх?
Сотні тіл загиблих воїнів часто перебувають під завалами будівель у зруйнованих містах, у випалених лісопосадках та порваних артилерією полях. Частини тіла людини можуть бути розкидані внаслідок вибуху на великій площі, тіло може бути дуже фрагментованим, а інколи – згоріти вщент у підбитій техніці.
Ситуація на полі бою переважно буває надто складною, щоб побратими змогли винести усі тіла, щоб евакуювати всі тіла загиблих військовослужбовців.
Тепер ще й у повітрі постійно висять безпілотники, намагаючись знищити все, що рухається.
Олексій Юков разом із громадською організацією «Асоціація дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм»» шукає тіла загиблих воїнів ось уже 27 років. Спочатку шукали останки солдатів Другої світової війни, а з 2014 року війна на землю України прийшла нова війна. Відтоді він займається пошуком тіл тих, хто загинув відбиваючи агресію Росії.
Це моя місія на цій Землі.
«Це моя місія на цій Землі. Запитують, а навіщо ви оце ризикуєте життям, щоб зібрати оці кісточки? На що ви готові, щоб забрати свою дитину з поля бою? Ось кожен хай собі поставить це запитання, на що він готовий? Ну, на все. Бо ми рятуємо не мертвих. Ми рятуємо живих. Щоб залишитися людьми.
Бо які ми люди, коли дозволяємо собі нехтувати іншим життям, навіть якщо воно втрачене? Тому для нас дуже важливо зібрати оцих пацанів наших, звідти витягти, з цього горнила. Щоб всі інші бачили, що ми робимо все, щоби забрати тих, хто віддав не просто життя, а своє майбутнє. Ви розумієте? Віддати майбутнє за майбутнє інших людей.
Для мене кожен раз, коли я знаходжу рештки часів Другої світової війни під час пошуку по цій війні, ну, мені дуже боляче, що їм довелося чекати на те, щоб їх достойно поховали – 80 років.
Це радянщина, так вони й зробили. Тобто, взяли, знеособили людей. Знецінили їхній вклад у боротьбу, закопали в одній ямі і розповідали, що тут поховані герої, бля*ь. І все. А те, що у кожного цього героя було ім’я – забули сказати?»
Юков разом із своїм напарником та учнем Артуром Семейком збираються вирушати на пошук тіл, про які їм повідомили військові.
Оскільки тепер над полем бою панують дрони – підготовка специфічна.
Якщо раніше в машину клали мішки, лопати, інструменти для пошуку та знешкодження мін, то зараз без портативних засобів радіоелектронної розвідки, радіоелектронної боротьби, рушниць, якими можна збивати безпілотники в небі – ніхто не вирушає.
– Що, беремо «Дзигу»? І будемо встановлювати РЕБ (систему радіоелектронної боротьби на автомобіль, – ред.)
Фінальні приготування. Хлопці одягають бронежилети, шоломи і обклеюють себе скотчем для маркування, щоб на фронті відрізняли «свій-чужий» і обережно вирушають в дорогу.
– Ну все, нехай вищі сили бережуть.
Машина покотилася донецькими дорогами і схилами у бік Бахмута, де щодня точаться запеклі бої. Туди, де тонни металу обпікають дерева, землю і людське тіло.
Десь там, глибоко в траншеях сидять і живі, і мертві.
Останніх час повернути додому.
Ми стежили за тим, як повертають тіла із поля бою з літа 2025 року. В цей час світ вчергове намагається примусити Росію припинити війну проти України.
«Вони спалюють міста. Спалюють села. Під нуль. Залишаються руїни. І жодного людського життя. Росія відкидає мирні пропозиції. Ми усі чітко розуміємо, що питання про Незалежність України – це питання про виживання українців. Україна буде захищатися», – заявив Володимир Зеленський під час одного із своїх вечірніх звернень у червні 2025 року.
З огляду на те, що відбувається, очевидно: намірів припиняти війну проти України у керівництва Росії немає. Більше того, російська армія почала нарощувати настуальні дії по усій лінії фронту, руйнуючи кожну будівлю, кожний населений пункт, залишаючи по собі лише силуети міст, де до їхнього приходу вирувало життя.
За кожен метр точаться бої і сплачується велика ціна. Людьскими життями.
В ці дні горить Торецьк, Покровськ, Костянтинівка, Курахове й інші міста Донецької області. Сили оборони б’ються за Харківщину, Сумщину, Запорізьку та Херсонську області.
На фронті гинуть бійці. Їхні тіла не завжди вдається повернути. А якщо і був шанс дістати загиблого із поля бою, то часто тіло у такому стані, що його вкрай складно ідентифікувати.
Тіло людини на спеці за лічені дні, а то й години, стає непридатним до впізнання.
Олексій Юков зайшов впритул до лінії фронту, де ще лежали тіла українських та російських воїнів. Над головою пролітають дрони, місцями доводиться оминати заміновану територію, чути як гудять російські гелікоптери і запускають ракети по українських оборонних рубежах.
Часто, щоб добратися до тіла, треба йти декілька кілометрів: десь перебіжками, ховаючись від дронів, десь пірнати у найближчі окопи чи бліндажі, десь залягати у кущах.
«Думаєте нам не страшно заходити в цей п**дарєз? Страшно. Ти йдеш туди такий заряджений! Уявляєш, як це буде виглядати. Дивлюсь, де що, яка нірка, щоб туди стрибнути. Але коли починається п**дарєз, коли дрони, обстріл – ти починаєш не розуміти куди і що. І ця розгубленість – перші 2-3 секунди. Потім ти орієнтуєшся: так спокійно, хоп-хоп-хоп. Зреагував там, присів, засів тут».
– Пробуємо йти?
– Так.
Юков вибирається із окопів, куди сховався від переслідування безпілотника. Поки затишшя – є шанс дістати тіла, хоча навколо усе ще й заміноване.
Від того, що я роблю, залежить не тільки моє життяЮков
«І ти отак заходиш… і отак ризикуєш. Ці міни, от ідеш: наступиш, не наступиш… Закопано, не закопано. Розтяжка, не розтяжка. Тобто… А в мене одне око. Я не бачу –одного ж нема. (Олексій втратив око під час пошуку тіл загиблих внаслідок вибуху міни, – ред.) І я от іду. І все одно – увага, увага. Дивлюсь! Бо від того, що я роблю, залежить не тільки моє життя. А й життя хлопців, які йдуть позаду мене. І повернення цих пацанів, яких я пообіцяв витягти. Не собі пообіцяв – їм. Мертвим пообіцяв: я вас спробую забрати».
У посадці неподалік окопів команда пошуковців знаходить тіло, яке уже висохло ледь не до кісток. Вони пакують останки у великий наплічник. Щоб помістилося – його скручують. Тріщать кістки. Окремо від тіла лежить череп. Ще трішки далі – нога. З поля швидко намагаються зібрати усі останки. Важливо нічого не забути.
А потім, із цими чорними мішками з тілами, хлопці починають шлях назад. Це чергова довга і виснажлива дорога під прицілом дронів та артилерії.
Переміщуватися необхідно швидко.
Ми забираємо навіть тіла ворога
«У тебе рюкзак з тілом, у тебе отут в мішку два тіла, і у тебе ще під рукою, ще тут замотані руки, ноги відірвані від тіл. Ти оце тягнеш, падаєш на бік, і такий, про себе думаєш: фу, я зараз здохну. Сил немає, от вже… мотор (серце, - ред.) отак... Ну, здихаєш. У тебе все горить! Хоча я спортсмен, і мене фізично не вистачає сили, щоб витягти цих п'ять кілометрів. Біжиш, через ці кущі, вибігаєш такий: слава Богу, я цю ділянку пробіг. А тепер треба забрати ось тих, що ще попереду. А нам кажуть: «Давайте потім заберете їх, потім. Пацани, зараз ніхто вам допомогти не зможе, тому що…».
Я кажу: ні! «А як ви їх понесете?». Я кажу: отак понесемо. Ми забираємо навіть тіла ворога. Ми повертаємо їх по-людськи теж, знаходимо, витягаємо, ризикуємо життям. Витягаємо, передаємо там, щоб їх передали на репатріацію, щоб вони передали нам наших хлопців і дівчат загиблих».
Куди привозять тіла з поля бою?
Дніпро. Новокодацьке відділення судово-медичних експертиз.
Сюди привозять тіла солдатів із поля бою. Ті, які вдалося евакуювати.
Завідувач відділення Ігор Титарчук веде нас на задній двір, у місце, куди привозять тіла. Він показує нам білі мішки, які складені в ряд на каталках.
«Ці всі люди мали б жити. За нормальних обставин вони сюди б не потрапили. В це відділення надходять в основному невстановлені та невідомі загиблі військовослужбовці. Віковий ценз – 25-60 років.
Складно. Кожен день складно. Не можна сказати, як там дехто вважає, що працівники звикають до цього. До людського горя і страждань, здається, звикнути не можливо. Але я і ще хтось із колег просто відклав своє життя, а хтось – його втратив.
Складно бачити цих молодих людей, які загинули. А потім бачити їхніх рідних, які приїжджають для того, щоб опізнати, встановити. Тяжко бачити їхні страждання. Горе».
Вечір. Сонце сідає над Дніпром і багряні промені світла потрапляють у вікно автомобіля, який в’їжджає у ворота з написом «Для службового транспорту».
На машині великими чорними літерами написано «НА ЩИТІ». Це автомобілі, які везуть із фронту в Дніпро полеглих воїнів.
Тіла починають сортувати і завозити у довгі коридори моргу.
Судово-медичні експерти одягають захисні костюми, маски, рукавички і приступають до первинного огляду тіл.
Слідчий під диктовку експерта записує кожну деталь, яку вдалося встановити експерту. Це може відіграти ключову роль при опізнанні тіла полеглого воїна, якщо його ім’я невідоме.
Всі деталі акуратно архівуються і потрапляють до рук Вікторії Гаращенко.
У невеликому кабінеті одразу при головному вході за прозорим склом працює Вікторія. Вона медичний реєстратор криміналістичного відділення.
Вона не випускає з рук телефон, який, здається, не припиняє видавати звуки сповіщень.
Вікторія щоразу щось шукає у комп’ютері: таблички, номери, десятки робочих документів і фотографії, на яких зображені понівечені тіла неопізнаних солдатів.
Із самого ранку у це відділення сформувалася невелика черга із родичів. У кожного - розгублене обличчя. Кожен прийшов за відповідями на питання, яких, часто, у багатьох випадках, поки що, немає.
Шукають і не вірять. Як родичі зниклих безвісти опізнають тіла?
Людмила Ісакова прийшла шукати рідного брата. Вже більш ніж пів року вона не знаю про його долю – зник безвісти.
«Король Валерій Миколайович, 1986 року народження. Торік, 19 грудня пішов служити і у вересні цього року прийшло сповіщення, що зник безвісти за особливих обставин. Попав у ворожу засідку. Батька немає. Нас у мами четверо. Брат служив. Був в армії. Слухняний, добрий. Чуйний», – в очах Людмили сльози, втома і біль, яку важко осягнути.
На неї чекає момент, коли, можливо, саме їй доведеться побачити тіло брата. Раніше їй повідомили, що, можливо, він тут. В морзі Дніпра.
– Був іще з ним…, – тихо каже Вікторія.
– Два тіла казали, – відповідає Людмила.
– Зараз я скажу хто. Король і, по-моєму, ще хтось… Чи Лозовський…
Вони вдивляються у зображення на моніторі. Тіло неопізнаної людини у стані, який складно описати словами...
– Не сходиться… Не сходиться розмір ноги… – Вікторія починає плакати. – Це жах…
– А ці ДНК, що ми в Кропивницькому здавали… Ні? – запитує Людмила.
– Хто здавав ДНК?
– Я і мама.
– Ви сестра?
– Рідна сестра.
– У вас тато і мама…
– Тата нема.
– Ні, я маю на увазі: рідні, однакові з братом батьки у вас?
– Так.
– Набирайте слідчого, я з ним порозмовляю.
– У мене все є, – Людмила копирсається в записнику.
– Якщо він зараз візьме слухавку…
Вікторія набирає номер:
– Суть питання така, – говорить вона слідчому. – Нам потрібно буде від вас висновки експерта по мамі і по сестрі – ДНК. Щоб ми призначили порівняльну з тілом. Я буквально вчора експертизу по… – слідчий робить паузу. – Зараз скажу… У нас експерти завантажені, треба чекати.
– Ми розуміємо, що це займе час. Але хочемо попередити, щоб ви не передали справу на СБУ. І разом із цими висновками експерта – щоб ви надіслали їх сестрі на вайбер чи WhatsApp. Ми вже з нею сконтактуємо і призначимо порівняльну експертизу. Добре?
– Угу. Хорошо.
– Дякую. Усього доброго вам. До побачення.
«Зразу в них йде якась стадія відмови. Ні-ні-ні. Це не він, зачіска не його, одяг не його, це не його, пальці рук не його. Все не його. Я розумію: краще сказати – це не він, щоб мама й далі жила надією. І більш-менш себе спокійно почувала. Але ж в цей час її дитина буде лежати, чекати ідентифікації. І лежати не в кращих умовах, в рефрежираторі. На жаль.
Я навіть не знаю, як їх заспокоїти, цих рідних. Чим? Які слова підібрати? Все добре? Де ж воно все добре, якщо не добре. Минеться все? Воно не минеться, тому, що такі втрати, що це на все життя.
Серед моїх знайомих дуже багато теж тих, які зникли безвісти, хтось уже один з полону повернувся.
Я цього хлопця знала, він там по вулиці живе. Коли я взнала, що він з полону повернувся, то це, ну, такі емоції… Знаю, як батьки переживали, як вони цього чекали.
А дехто досі безвісти зниклий.
Одного разу мені тут жінка писала, мама. Вона шукала сина. Дуже довго шукала. А потім мені пише таке СМС: Мій синочок повернувся додому.
Ну, я розцінила це як полон. А вона: я дуже вдячна вам за пошук. Слава Богу, мій синочок повернувся додому. Я їй: дуже рада за вас, що він додому повернувся. А вона мені надсилає фото могили сина...Ось так»
Вікторія Гаращенко не приховує: це щоденне горе, яке проходить крізь неї, залишає свій відбиток.
Вона часто плаче, не відпускає із голови кожного загиблого, кожну родину, кожну історію. І вже б, здавалося, день добігає кінця, а на ранок нові дзвінки, нові сльозі, нові історії. І вона не може залишитися осторонь.
Її колеги кажуть, що в неї унікальна пам’ять – в її голові не лише сотні фотографій, але й деталі: татуювання, особисті речі, дитячі малюнки. Часто це допомагає пришвидшити опізнання, якщо рідні повірять.
Людмила стоїть біля моргу і плаче. Сьогодні вона не отримала відповідь на питання, що з її братом.
«Є сумнів, я не хочу в це вірити. Може тому я і не можу одразу сказати, що це він. Надіюся, і чекаю, що він живий».
Надія обірветься в лютому 2026 року, коли прийде сповіщення про те, що відбувся збіг зразків ДНК. Її брат Валерій Король за півроку пошуків повернеться додому «на щиті».
ДНК не помиляється? Історія із лабораторії
Київ. Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС.
Сюди потрапляють частини неопізнаних тіл. Всі останки ретельно готують до однієї з найскладнішої і, водночас, однієї з найважливішої частини опізнання невідомого солдата.
«ДНК-експертиза помилитися не може», – каже заступник директора ДНДЕКЦ МВС Руслан Аббасов, – «Спочатку фіксується імовірний збіг. А потім цей імовірний збіг шляхом призначення додаткових експертиз, судових молекулярно-генетичних експертиз, він або підтверджується – тоді слідчий приймає кінцеве рішення, і може винести постанову про встановлення особи і, відповідно, повернути тіло рідним-близьким. А може спростуватися попередній збіг. Але це теж робиться шляхом додаткових порівняльник молекулярно-генетичних експертиз. І спростування – це не помилка. Це навпаки – щоби унеможливити хибну видачу тіла. І це не хибний результат».
Велика лабораторія розділена на декілька відділень де у повністю стерильних умовах відбувається довгі процеси судово-медичної експертизи.
Спочатку частину кістки очищають від бруду та решток тканини тіла. Дезинфікують і сушать 12 годин. Пізніше подріблені зразки кістки поміщають у генетичні аналізатори. Далі унікальний ДНК-код внесуть до бази та чекатимуть на збіг, щоб встановити ім'я загиблого.
«Стан, в якому вони приходять – це перша проблема. Друга проблема, крім гнилісних змін, – це обвуглення. Тому, що тіла, які перебувають після бойових дій, після… займання, горіння. Вони в такому стані, в якому їх уже виличули після всіх цих подій. Вони вже там все, як то кажуть, пережили. Це друга проблема. І найбільша проблема, що коли кажуть, що повертають останки тіл – повертають не цілі тіла. Якщо ми говоримо про 6000 плюс тіл, то це мало б бути шість тисяч плюс зразків. Насправді, ситуація інша. Повернули таку кількість останків, у кожному пакуванні, якщо навіть два-три-п’ять або десять – то це в десять разів більше. Ну, математика дуже проста. 60 тисяч плюс зразків треба дослідити експертам-генетикам», – пояснює Руслан Аббасов.
Це, за словами експерта, і пояснює, чому такі експертні установи перевантажені роботою, і процес ідентифікації кожного зразка триває довго.
Інколи трапляються ситуації, коли збігів не виявляють. Або ж навпаки – відбувається збіг зразків ДНК і людину визнають загиблою, а потім військовий повертається із російського полону, як це було із Назаром Далецьким, якого вважали загиблим з вересня 2022 року та поховали після помилкової ДНК-експертизи.
15 серпня 2025 року Володимир Путін іде червоною доріжкою на зустріч президенту Дональду Трампу на летовищі військової бази в Анкориджі (Аляска, США). Президент США каже, що хоче зупинити кровопролитну війну. Потім Трамп і Путін говорять віч-на віч, але після того про жодні домовленості не повідомляють.
На Алясці журналісти намагалися запитати у Володимира Путіна:
«Пане Путін , чи ви недооцінили Україну? Президенте Путін, чи припините ви вбивати мирних жителів? Президенте Путін, як Сполучені Штати можуть довіряти вашому слову?»
Путін лише потис плечима і вдав, буцім нічого не чує.
Хоча, ймовірно, чесні відповіді на ці питання у президента РФ точно є, і він міг би з ними поділитися із президентом США Дональдом Трампом, який тепло зустрічав його на Алясці.
Проте в кінцевому результаті журналісти почули інше:
«Наші перемовини пройшли в конструктивній та взаємоповажній атмосфері. Були дуже докладні та корисні. Хотів би ще раз подякувати моєму американському колезі за пропозицію приїхати на Аляску», – сказав Путін на офіційному брифінгу.
Репатріція полеглих військових. Що найважче?
Росія не дотримується Женевських конвенцій і порушує усі звичаї і правила ведення війни. Тому навіть питання обміну тілами загиблих солдатів, питання репатріації тіл – є вкрай важким.
Домовленостей про повернення тіл загиблих досягають щоразу вкрай складним шляхом. Часом це робота внутрішніх каналів спецслужб, а здебільшого результат раундів переговорів. Як ось у Стамбулі у червні 2025 року.
Влітку 2025 року Росія почала репатріацію тіл загиблих українських воїнів. Першу тисячу тіл привезли в Полтаву, де розгорнули польовий морг. Такі потяги прибули у Київ, Львів, Одесу, Вінницю й інші міста України.
В Полтаву ми прибули із самого ранку. Ряд вагонів-рефрижераторів заховався в одному із промислових районів міста. Робота уже кипіла.
Тут, перед вагонами, стоять намети.
Щоранку слідчі й експерти починають складну роботу.
Треба було опрацювати більш ніж тисячу тіл: оглянути їх, описати стан, роздивитися і описати одяг чи його рештки, шукати напис з іменем, шукати речі чи татуювання, взяти зразки ДНК, вивести відбитки пальців, якщо вдається.
Треба зробити все можливе, що допоможе встановити особу людини.
Все це роблять прямо тут – біля колій.
У рефрижераторах – тіла бійців Збройних сил України. Вони загинули в бою. Причину смерті ще встановлять.
Відомо одне: усі вони вважалися зниклими безвісти. Так часто пишуть в армійських документах, коли немає точних даних, де тіло.
Із сірих вагонів дістають білі мішки. По одному кладуть на каталку. Везуть до наметів. Тут працюють спеціалісти. Їхнє завдання – взяти зразки для молекулярно-генетичної експертизи. У народі кажуть – ДНК.
У повітрі запах, який в’їдається у одяг, взуття, у волосся і глибоко западає в пам’ять.
Біля імпровізованого столу-каталки в польовому наметі Галіє Мустафіна разом із помічницею оглядають тіло. Фотографують написи з прізвищем на вивороті форми. Ретельно оглядають кожну кінцівку тіла, знімають з нього залишки одягу.
Тіло за тривалий час розклалося, і це складний візуальний стан для ідентифікації.
«Якщо ми маємо достовірні ознаки бойової травми, якщо ми можемо визначити причину смерті і механізм утворення тілесних ушкоджень, ми можемо не розтинати тіло, а провести її шляхом огляду. Тобто, якщо я на тілі визначу, який механізм смерті, як правило, це у нас вибухові скалкові ушкодження, рідше кульові. Одним словом, якщо я візуально розпізнаю механізм смерті – розтин не проводжу.
Ми відповідаємо на два основних питання: механізм виникнення тілесних ушкоджень і причина смерті. Це прискорює проведення судово-медичних експертиз, тому що одна різниця – 5 тіл на день, цивільних, де побутові травми й таке інше.
Інша – тисяча тіл за короткий проміжок часу. Під час цієї процедури я обов'язково роздивляюся одяг, фотографую якісь елементи. В будь-якому разі описується те, що я бачу, те, що могли бачити близькі родичі кожного дня.
Далі буде, крім цього, зняття чи відновлення об'єму тургору (наповнюють клітинні стінки на шкірі пальців, що забезпечує пружність) пальців на руках і зняття з них папілярного візерунка (відбитків пальців – ред.) для дактилокарт. По різних системах у нас можна їх перевірити, і вірогідно, що його (тіло загиблого – ред.) швидше впізнають по дактилоскопії, ніж по генетиці.
Може видатися, що це механічна якась робота, але ні. До кожного тіла абсолютно індивідуальний підхід. Може, в мене вийде не така шикарна експертиза, висновок судово-медичного експерта. Тому що на те, щоб дослідити від і до, як я звикла, скрупульозно, необхідно декілька годин. Наразі мені потрібна основна причина смерті, механізм і так, щоб потім, якщо людина отримає якісь висновки, генетичні чи ще щось, щоб вона, дивлячись на цей висновок експерта, змогла сказати, що і по зовнішніх якихось ознаках це він (опізнаний військовий – ред.).
Тобто це додасть швидкості для ідентифікації. Від того, що я зараз буду розписувати, розглядати три години, родичам воно не допоможе. Їм все одно, як там скріплені між собою кістки і зв'язки, рихло чи ні під час гниття.
Їм, коли вони будуть дивитися, серед іншого вони мають право дивитися мій висновок експерта, то потрібні хоч якісь подробиці. Я на цьому акцентую. І думаю: на що б я хотіла подивитися у висновку, якби це була моя близька людина, що я можу побачити, що підтвердить мені: написи, розміри, якісь особливості. У когось було, що зав'язані шнурівки на такі вузли, і видно, що це він сам нав'язав. Навіть це я фіксувала, тому що, можливо, знають звички, що черевики зав'язували не на бантик або подвійний, а прямо красивезний був вузол, один, другий і на тілі десь також, навіть це.
Тобто оці всі деталі якісь маюуть бути описані. Тобто це не механічна робота. У мене є мета – його індивідуалізувати», – каже Галіє Мустафіна.
Тіла місяцями, а то й роками лежали в полях та лісопосадках. Їхній стан ускладнює ідентифікацію. Іноді разом із тілом знаходять особисті речі – жетони, документи, дитячі малюнки. Але найчастіше – майже нічого.
У кожному мішку тіло людини, яка в бою втратила життя, і втратила своє ім'я, яке треба повернути.
Я дивлюся на мішки з тілами й думаю: чи не лежить серед них хтось, із ким я колись говорив на війні, чию історію встиг зафільмувати.
Разом із тілами українських воїнів Росія відправила до Україн й рештки декількох десятків своїх військових, розповів уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов.
«Навіть коли зроблені всі заходи для ідентифікації, в тому числі проведення експертних досліджень, слідчий, прокурор можуть мати фактичні дані, які не можуть самі по собі дати результат, кому це тіло належить. По деяких тілах ми маємо інші зачіпки. Жетон, військова форма, особисті речі. Деякі тіла візуально можна впізнати і відповідно шляхом проведення певних заходів знаходять фотографії, відеоматеріал в соціальних пабліках країни-агресора. І одразу стає зрозуміло, що це тіло належить громадянину Російської Федерації, який як окупант перебував на нашій території.
Тобто, якщо ми це змогли зробити, питання, чого це не зробила країна-агресор, чому це тіло поклали і відправили нам?»
Тоді, в рамках домовленостей у Стамбулі відбувалися як і обміни військовополоненими, так і репатріаційні заходи. Під час останніх відчувався постійний тиск, маніпуляції і спроби перекласти провину на українську сторону за неналежне ставлення до загиблих.
«Чим відрізняються крайні репатріації від попередніх (станом на літо 2025 року – ред.)? Це тим, що Російська Федерація попередньо опублікувала окремі списки тих тіл, кого вони передають під час проведення цього заходу. Опублікували ще до того, як сам захід був проведений. Опублікували тоді, коли поширювали наратив, що Україна відмовляється або не хоче, або переносить дати проведення цього заходу.
З нашої сторони тоді коментарів не було, тому що всі розуміли чітко, на яку дату, що заплановано, і всі готові – і провели цей захід.
Після того, як родини деякі побачили в цих списках знайомі прізвища, відповідно вони почали телефонувати, з'ясовувати всі обставини. Всім пояснили, що на сьогоднішній день захід не проведено.
Як тільки буде проведено, ми розуміємо, що в першу чергу треба перевірити, чи по документах будуть передані ці тіла. Вже після передачі цих тіл звірили список, який був опублікований російською стороною з інформацією, яку було надано під час проведення репатріаційного заходу. Вже зараз є факти, коли ці прізвища, які зазначалися в попередньому зливі інформації, не відповідають дійсності.
Я думаю, що це саме психологічний тиск на родини зниклих безвісти. Така чутлива категорія в стані невизначеної втрати, які не розуміють, що дійсно сталося, чи загинув, чи в полоні, і шукають таким чином, як ще сильніше на них тиснути, пробувати маніпулювати ними» – вважає Артур Добросердов.
Обмін полоненими: Росія тисне на родичів зниклих безвісти?
Чернігів. Літо 2025 року. Обмін військовополоненими. В Україну повертаються військові, які пробули в російському ув’язненні декілька років.
Сотні родичів зниклих безвісти також прийшли на обмін. У руках вони тримають портрети своїх рідних. Хтось вже роками нічого не чув про своїх близьких і сподівається почути про них бодай якусь звістку.
Заїжджають перші автобуси, у вікнах хлопці, огорнуті парпорами України. Виснажені утриманням у нелюдських умовах у тюрмах Росії військові вдивляються у натовп, який кричить «Вітаємо! Вітаємо! Вітаємо!».
Пізніше вони розкажуть, що їм постійно розповідали, що на них ніхто вдома не чекає. І те, що вони побачили спростувало усе, що їм у Росії втовкмачували за колючим дротом.
Родичі вдивляються у кожне обличчя, передають фотографії своїх близьких, вигукують прізвища та імена, звертаються, здається, внікуди. Кричать,щоб почути відповідь. А відповіді немає.
Хлопці по одному виходять із автобусів і йдуть до лікарні. По дорозі намагаються роздивлятися фотографії і чесно оцінити - чи зможуть допомогти?
В очах читається цей біль, розуміння масштабу горя цих родин, які шукають бодай найменшу інформацію.
У когось течуть сльози від розуміння що вони не можуть допомогти.
Вероніка Куковицька за рік стала дружиною, мамою і вдовою
Дружина зниклого безвісти Івана Куковицького, який у Селидово на Донеччині ще восени 2024 року, стоїть із портретом свого чоловіка серед тих, хто чекає на бодай якусь звістку про їхніх рідних.
«Cпочатку мені порадили спробувати долучитися, там можна знайти однодумців, які будуть підтримувати. Спершу я йшла з цією думкою. Взагалі ці акції, мітинги, підтримки – велика заноза в суспільстві, і ми не дамо забути про полонених, про зниклих безвісти. Тобто, якщо ми не будемо про це казати, то, можливо, ними ніхто й займатися не буде. І це мене мотивувало в підтримку і свого чоловіка, й інших, щоб ніхто не забув: ні про полонених, ні про безвісти, ні про полеглих.
Час від часу, я думаю, що у кожної родини, у кого хтось зник, хтось у полоні, бувають такі моменти, такі гойдалки, ти начебто віриш, надієшся, а потім знову втрачаєш надію», – розповідає дружина зниклого безвісти нацгвардійця Вероніка Куковицька.
«Я була вагітна, він не хотів мене дуже сильно турбувати. Я знала, що на той час він декількох хлопців врятував. Він мені так просто сказав, але без якихось подробиць. Але нашим родичам повідомляв, що вже мав на той час дуже важких чотири виходи, і був не впевнений, що п'ятий взагалі відбудеться вдало.
Мені він зателефонував по відеозв’язку, сказав, що не переживай, все добре. Він навіть не повідомляв, що він в Селидовому, я цього не знала. Я на п'ять днів виходжу на завдання, не буду в мережі», – пригадує Вероніка.
Восени 2024 року ми заїжджаємо у Селидове з бригадою «Кара-Даг», в якій воював Іван Куковицький. Я хотів зафіксувати важкі бої під час оборони ще одного українського міста. Точилися бої, а російська армія поступово оточувала підрозділи Сил оборони в місті. Заїзд ризикований, адже всі дороги були під прицільним вогнем дронів. Танки, артилерія та авіація розбивали Селидове будинок за будинком.
Того дня ми розминулися із Куковицьким. За тиждень він зникне безвісти. А ще за тиждень Росія окупує Селидове.
«Мені зателефонували і запитали: «Ви дружина Куковицького? Кажу – я. «Ваш чоловік безвісти зник».
У цей момент я не розуміла, як це, але вже земля пішла з-під ніг. Я кажу, як це так? «Ну, ви не переживайте. Безвісти це не означає, що щось одразу погане. Хлопці виходять, ще тільки доба пройшла, ви не переживайте, а, можливо, взяли в полоні».
Через місяць після зникнення в Івана Куковицького народиться донька.
«Я отримала дзвінок від знайомих: А ти знаєш, що сталося? Я кажу: що? Твого Ваню повернули. А тими днями повинен був проходити обмін полоненими.
Я чомусь, перша думка: так обміну полоненими не було. І в цей момент до мене доходить, що це саме по репатріації тіл.
Я дзвонила, питала про причини смерті. Можливо, вже є якась експертиза, де встановлено взагалі, як це відбулося. Питала, чиї ДНК, чи брали його, чи тільки в батьків. Я питала, мільйон запитань, фото просила. Все, щоб…
Трималася до останнього, що можливо, це не він. Можливо, це не він. Коли вже почалася підготовка до поховання і мене попросили з’явитися в похоронне бюро, я також не вірила.
Мені дають свідоцтво про смерть. Я не можу зрозуміти, що це його взагалі. Це не його і все.
нарешті ці дві обручки – вони разом. Так, це не так, як ми хотіли. Але він повернувся із цією обручкою
І вже коли мені дали його речі... Коли я побачила ці речі, я зрозуміла, що це стовідсотково він. По-іншому бути не може. Я їх особливо не розглядала, попросила залишити з чоловіком. Але тільки залишила обручку. Я до останнього, коли їхала додому, думала, що зараз прийду, подивлюся, а це не вона. Це все-таки була вона. Для мене це, знаєте, безцінна річ. Коли я приїхала додому, я її спакувала. Це був важкий момент. Розуміти, що це вона. Не може бути помилки.
Я пам'ятаю чітко, що я одразу дзвонила батькам, одягала її на руку і казала, що нарешті ці дві обручки – вони разом. Так, це не так, як ми хотіли. Але він повернувся із цією обручкою. І він вже біля мене поряд. Я її маю біля себе, на жаль, в такому вигляді. Але так».
Тіло Івана Куковицького повернули по репатріації. З ним прощалися у Чернігові і поховали на кладовищі у рідному селі. Тоді, під час прощання, усе село всипали квітами, по яких везли труну із полеглим бійцем.
Під гімн України і прощальні салюти труну бійця кладуть в землю.
«Від імені президента України, Верховного Головнокомандуючого Збройних сил України, прошу прийняти цей прапор як символ держави, якій вірно і до кінця служив ваш син».
Оркестр грав прощальну мелодію і труну несли усім селом. Хтось плаче, а хтось пошепки згадує, що новонароджена донь більше ніколи не побачить свого батька.
«Ми чекали донечку. Я була на восьмому місяці вагітності. Ми перед його зникненням якраз дізналися, що це точно донька. Я пообіцяла йому, що скину УЗД, тому, що він і не бачив її. Я йому скинула, але, на жаль, він не прочитав. На той момент він – зник.
Всі його запам'ятали усміхненим, добрим. І людину, яка завжди могла підтримати в будь-якій ситуації. Він міг сказати мало слів, але так чітко, що будь-кому надати цю підтримку.
Таке відчуття, наче він в кожному подиху зі мною, в кожному рішенні. За цю, на жаль, коротку кількість часу, яка нам була відведена взагалі на спільне життя, всі його звички, все перейшло на мене. Тобто я зараз живу повноцінно все одно ним.
Відпустити остаточно, я думаю, що не вдасться ніколи. Можливо, це буде трошки менше з часом, коли загоїться взагалі цей біль. Але це не пройде все одно ніколи».
Перед Різдвом Вероніка Куковицька разом із своєю донечкою приїхали на кладовище. Над могилою на високому флагштоці розвівався прапор України, а під фотографією молодого чоловіка висів різдвяний вінок.
«Знаєте, важко, чесно кажучи. Приїжджаєш на кладовище, а тут вінок різдвяний висить. Ніяких свят не хочеться, ні Різдва, ні Нового року. Нічого… Доця, ти татові махаєш? Так? Помахай. Тату, привіт».
Жінка не втримується і плаче. Пізніше вона зізнається, що разом з ним пішов її весь світ. Можливо, вона колись зможе навчитися жити заново, але мине багато часу. Та й з пам’яті нічого не зітреш.
«Життя – така страшна штука. За рік я встигла з чоловіком одружитися, стати дружиною, мамою і вдовою. Всього за рік».
Олексій Юков повернувся з-під Бахмута і привіз тіла, які вдалося знайти на полі бою. На тлі широких горбистих обріїв під Слов’янськом Олексій з напарником несуть чорні мішки у рефрижератор. Тіла складають до інших, щоб пізніше їх оглянути, описати усі фрагменти і передати у Генеральний штаб.
– Як нічка була?
– Нічка така собі. В принципі, добре, що під ранок дощ пішов, тобто, щоб виходити було (безпечніше, – ред.) Бо думали, що ми не вийдемо. З ночі почали літати з «тепліками» (дрони з тепловізійними камерами, ред.). І ми оце у пацанів в бліндажі засіли, вони почали крити все. Ділянку. Може, помітили, що збирали тіла, почали крити ділянку цю.
Ми всі віримо в те, що коли тіло буде поховано, і коли ми його оплачемо, душа буде вільна
Олексій Юков описує останки людини, які вдалося знайти на полі бою. Кістку за кісткою він викладає на діаграму тіла і ретельно оглядає кожну деталь.
«Це як, знаєте, бутилка з водою. І бутилка, і вода – це одне ціле. Тобто душа – це вода, а це пляшка, посудина. І тут дуже важливо, щоб забрати все. Кожний фрагментик. Тому що для близьких – це цілий світ. Це таке важливе. Той, хто пройшов це, вони зрозуміють, про що я кажу.
Та й пацани, які воюють, вони розуміють, що вони б хотіли, щоб їх повернули додому, сто відсотків. Ми ховаємо, в першу чергу, людину і образ людини. Коли лежить в труні людина, і ми знаємо, хто це лежить, і до когось ця людина – це настільки близька, і він бачить цю дитину свою останній раз, або свого коханого, або батька, або брата, або чоловіка. Останній раз. І ми, в першу чергу, ховаємо тіло. Тому що ми всі віримо в те, що коли тіло буде поховано, і коли ми його оплачемо, душа буде вільна» – пояснює Юков.
Число зниклих безвісти росте, а відповідей немає
Над цим проєктом ми почали працювати влітку 2025 року. За пів року роботи над матеріалом кількість зниклих безвісти зросла. Станом на грудень 2025 року таких людей вже понад 80 тисяч осіб. Уже після завершення проєкту Артур Добросердов оновив кількість зниклих безвісти. Ця цифра знову виросла. Цього разу це уже понад 90 тисяч осіб.
«Ви знаєте, це мабуть, така нездійсненна мрія. Тому що в мене життя не вистачить. Мого життя, щоби повернути з цієї війни останнього солдата. Тому, що я не можу зупинитися, поки я не знайду останнього. Поки я знаю, що вони блін… Це як, знаєте, як вони пішли воювати і вони не можуть повернутися звідти, не даючи відпор ворогу… не можуть. І ми не можемо повернутися з цієї війни, поки вони не повернуться. Ну як ми можемо повернутися? Тобто ми частина їх. Ми – одна нація.
Оце розуміння останнього солдата, воно не закінчиться. Тому що людство знову зійде з глузду і почнеться ще якась війна. Ми не встигнемо повернути цих пацанів і дівчат… Якийсь бовдур, якась мерзота почне знову щось на цій планеті.
На війні немає переможців і переможених. Є ті, хто вижили, і ті, хто не вижили
У нашого покоління з вами повинна стояти головною точкою опори – не допустити більше ніяких війн, тому що гріш ціна тоді буде тим, хто загинув. Гріш. І гріш ціна тим, хто вижив. Тому що на війні немає переможців і переможених. Є ті, хто вижили, і ті, хто не вижили».
Щоразу після фронтових репортажів мені телефонують рідні тих, кого я знімав. Інколи це відео – остання звістка про солдата. Вони шукають бодай деталь. А відповіді в мене майже ніколи немає.
Фільм Радіо Свобода «Поверніть мені ім’я» про пошук, репатріацію та ідентифікацію тіл українських солдатів, які вважалися зниклими безвісти, вийшов 17 лютого 2026 року на YouTube:
Немає коментарів:
Дописати коментар