"Кажуть, що час лікує. Це неправда. Дні, свята минають, а його немає. На мій день народження він завжди телефонував – опівночі або дуже рано-вранці. Навіть якщо не міг подзвонити, я знала, що він є. Цього разу не було дзвінка"... Так про свого сина – сержанта Октавіана Захарка – розповідає його мати Валентина Захарко. У травні 2025 року він загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 48 років. Для побратимів він залишився мужнім воїном і надійним товаришем. Для доньки – люблячим батьком. Для матері – світлою усмішкою й люблячим сином.
Про це йдеться у публікації "МБ".
"Завжди все сприймав із гумором"
Пані Валентина розповідає, що Октавіан народився вСокирянах. Після закінчення школи здобував освіту в професійно-технічному училищі № 5 у Києві. Навчався на будівельника-реставратора. У нього був хист до малювання.
"Це ми помітили ще в школі: усі книжки, особливо зворотні сторони обкладинок, були розмальовані. Октавіан свого часу працював молодшим інспектором-техніком з обслуговування інженерно-технічних засобів охорони у Сокирянській виправній колонії № 67)", – розповідає пані Валентина.
У вересні 2024 року Октавіана мобілізували. Він воював на Донеччині – на Покровському напрямку, поблизу Часового Яру.
"Октавіан казав: "Якщо мене покличуть, я піду". Він перебував на позиціях. Тривалий час ми не мали з ним зв’язку. З вересня він тричі виходив на позиції. Я просила його дати більше номерів телефонів, щоб знати, де він і що з ним. Відповідав: "Мамо, багато хто втік. А я не можу підвести ні командирів, ні себе", – згадує пані Валентина.
Коли востаннє пішов на позицію, дуже важко добиралися туди. А вже наступного дня стався вибух, який обірвав його життя.
"Це була субота. У неділю був обстріл, його засипало цеглою, але він вибрався із завалів і після цього ще й жартував. Завжди все сприймав із гумором. А наступного дня, о восьмій ранку, щось вибухнуло, його відкинуло. На нього впала стіна. Перебило ноги", – згадує пані Валентина.
"Ділилися шматочком хліба і водою з побратимом"
Октавіан загинув 19 травня 2025 року. Йому було 48 років. У серпні мало б виповнитися 49.
"Коли його привезли до Чернівців, здавалося, ніби він спить, навіть усміхався. Не було й краплини крові, хоча турнікети стояли. Видно, все сталося миттєво. Не віриться й досі ", – говорить мати.
Після загибелі сина, матері зателефонував його побратим. Під час одного з боїв його витягнув Октавіан з поля бою – із червоної зони.
"Той побратим не вірив, що Захара (позивний Октавіана, – авт.) вже немає. Розповідав, що вони були удвох на позиції, мали лише шматочок хліба і пляшку води і два дні ділилися цим. Він дуже хотів приїхати, провідати могилу, але, видно, не судилося", – каже пані Валентина.
У захисника залишилися матір, дружина, донька. Октавіана нагородили трьома відзнаками, зокрема орденом "За мужність".
"Він завжди був на позитиві. Навіть зараз, хто бачить його фотографії, згадує його як нашого "позитивчика". Він ніколи не проходив повз людину, щоб не привітатися, не обійняти, не запитати, як справи. Дуже добра, відкрита душа", – говорить пані Валентина.
Фото надала Валентина Захарко
Немає коментарів:
Дописати коментар