Буковинець Станіслав КОСТИШИН обороняв Торецьк 271 добу. Під постійними вибухами, без їжі та броні... Його, сержанта 97 батальйону 107 бригади ТрО, вже вважали безвісти зниклим. Проте воїн пішки вийшов з Торецька, коли місто вже було окуповане.
Понад місяць він йшов до позицій українських військових.
Пройшов заміновані лісосмуги разом із пораненим побратимом. Про майже рік без ротації, шлях з оточення й те, що допомогло вижити і не зламатися, військовий розповів "МБ".
За дев’ять місяців нормально їли лише місяць
– Перед заїздом у Торецьк нас попереджали, що ротація буде на два тижні. Та ми з хлопцями розуміли, що це не так. Розраховували на місяць або півтора. Розуміли, що буде важко, бо це був наш перший досвід міських боїв. До цього ми воювали в посадках і лісах, – каже військовий.
Ситуація в Торецьку на той час була дуже складною. Їжу бійцям доправляли дронами. Ворог постійно наступав.
– У перший місяць забезпечення ще було більш-менш нормальним. Спочатку їжу скидали з великих дронів, потім – FPV. Згодом БпЛА почав глушити противник, і до нас майже нічого не долітало. Грубо кажучи, провізії було на півтора бійця, а ми ділили її на трьох. За дев’ять місяців нормально харчувалися, може, лише місяць. Загалом їли те, що вдалося знайти самостійно. Ми мріяли, що будемо їсти, коли вийдемо з позиції, складали меню, мріяли про риболовлю. Зв’язок також був нестійкий, – згадує боєць.
Без зброї, броні та зв’язку
Найважче для Станіслава Костишина було втриматися морально. Адже постійно розумів, що його життя може обірватися в будь-яку мить.
– Замінити нас не було змоги. Усі дороги заміновані. Місто вже вважали втраченим. У будинок, де ми дислокувалися, було влучання. Ми втратили все: зброю, броню, телефони згоріли… У кишені залишилося кілька сигарет. Вирішили виходити самостійно. Почали йти 9 жовтня, а вийшли 29 листопада. Йшли лісосмугами, замінованими полями. Те, що залишилися живими, – це Божа милість. Їли те, що вдалося знайти. У листопаді в мене день народження. Дорогою знайшов рюкзак окупанта, а там шоколадка. Я розцінив це як подарунок на день народження, – каже Станіслав.
Під час виходу з позиції побратим Станіслава отримав поранення, наступивши на міну. Стас відразу надав йому невідкладну допомогу, оскільки той не міг самостійно пересуватися. Командування надіслало за ним машину, якою керували дистанційно.
"Батько не дочекався мене…"
– Він прибув трохи швидше, ніж я. Нині проходить лікування. Дорогою з позиції я думав про свою сім’ю. Про те, що мама хвилюється. Про те, що батько хворий. Він також військовослужбовець, але в нього діагностували онкологію. Перед заходом на позицію ми з ним говорили. Та коли я вже вийшов, то дізнався, що батько помер… Не дочекався мене, – каже Станіслав.
Коли військовий вийшов до рубежів, які підконтрольні ЗСУ, то побратими не повірили, що він повернувся живий і неушкоджений.
– Відразу почали обіймати. Не могли повірити, що я живий. Адже з усієї групи повернулися лише я та мій поранений побратим. Далі мене відправили на лікування. Зараз я у відпустці. За цей період усвідомив дуже багато. Зараз насолоджуюся днями із своєю сім’єю. Хочу якнайбільше часу провести з рідними, – підсумовує Станіслав.
Ця історія – про витримку, відповідальність і ціну, яку наші військові платять щодня, утримуючи фронт. Про 271 добу, що розтягнулися на майже рік життя. Про шлях із оточення, втрати й повернення, у яке вже майже ніхто не вірив
Немає коментарів:
Дописати коментар