«Змусили вчити російський гімн прямо на кордоні»
Ольга десять років прожила в окупації на Донеччині. Коли Росія почала гібридну агресію у 2014-му, їй було лише 7 років. Однак, каже дівчина, вона завжди вважала себе українкою.
Після вторгнення, пригадує Оля, зі шкільної програми зникли уроки української мови та літератури, а викладачі занижували їй оцінки за українську «г» у вимові. А ще каже: відтоді люди почали мовчати про Україну.
Дівчина вступила до київського вишу і виїхала на вільну територію України. Дорога була важкою: російські прикордонники виявили у одного з пасажирів листування з проукраїнськими меседжами і змусили всіх, хто був у їхній машині, співати гімн РФ.
Після виїзду Оля виступила у Гаазі, де розповіла про свій досвід російської окупації.
Про життя в окупації, як ідентифікує себе молодь захопленої території Донеччини, яким був шлях на вільну територію України та що думає стосовно ймовірного перемир'я з Росією – дівчина розповіла в інтерв’ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).
Прізвище героїні не вказане з міркувань безпеки – рідні дівчини продовжують перебувати на окупованій території.
«Всі, хто за Україну, почали мовчати»
– Олю, ви вже сьомий місяць в Києві після того, як виїхали з окупації, раніше у столиці ви ніколи не були. Яким уявляли життя тут до того, як виїхали?
– За словами батьків, тут завжди було краще. Вони говорили, що за України було ліпше. Я уявляла, що тут набагато вільніше говорити про все – що тут взагалі можна говорити. Були тільки позитивні відчуття щодо того, що на мене чекає.
Всі, хто за Україну, почали мовчати
– Коли почалася російська агресія на Донбасі, вам було сім років і ви навчалися у першому класі. Пам'ятаєте, що змінилося у вашому житті тоді?
– У 2015 році ми перейшли з 12-бальної на п'ятибальну систему оцінювання. До цього в нас у молодших класах майже кожного дня були уроки української мови і літератури.
Після окупації українську мову і літературу об’єднали в один урок: 45 хвилин один раз на тиждень, тобто на цьому тижні буде або українська мова, або література – обирайте самі. Цей урок відбувався рідше і рідше.
А у 2020 році його просто скасували. Історії України в нас ніколи не було.
Всі, хто за Україну, почали мовчати. Всі, у кого були якісь причини, через які вони не виїхали (щось їх тримало: будинок, батьки чи родичі) просто перестали говорити про Україну.
Пам'ятаю, що почалася війна, почалися вибухи. Батьки говорили, що треба йти в підвал, раптом щось. Бабуся розповідала, що вона теж була дитиною, коли почалася війна.
Читайте також: «Багато людей, які чекали на повернення України, зламалися»: Казанський про окупований Донбас
А як відбувалося саме вторгнення, пам’ятаю тільки зі слів інших: що в'їхали незнайомі люди з російськими прапорами і захопили владу. Взагалі в дитинстві мені не акцентували увагу на тому, що відбувається, хто ми зараз є, хто ми раніше були, бо це було дуже ризиковано. Я була дитиною і, зрозуміло, могла десь проговоритися.
Бабуся розмовляє українською, її поколінню можна. А от молоді взагалі не можна
– Ви згадали, що ваша бабуся в дитинстві пережила війну. Як вона сприйняла ті події?
– Вона говорила, що «дипломати портфелі не можуть поділити» – якось так. Ніхто не говорив точно. Бабуся розмовляє українською (зараз в окупації – ред.), її поколінню там можна розмовляти українською. А от молоді взагалі не можна.
Якщо ти зустрінеш на вулиці бабусю, яка говоритиме суржиком або чистою українською, це сприйматиметься як «стара мова». А якби я на вулиці сказала якесь українське слово чи навіть суржиком розмовляла, – це в моєму оточенні не сприйняли б як норму.
Викладачі в школі мені занижували оцінки за те, що в мене український акцент, буква «г». Я розповідала вірші на уроці літератури, і мені говорили, що все добре, але така буква «Г» – це не норма.
– Ваша сім'я розглядала варіант виїхати з Донеччини ще у 2014 році?
– Ні, бо в мене тоді був хворий дідусь. Батьків постійно тримає щось вдома. Зараз в мене там хвора бабуся. Вона не може п’ять днів сидіти в машині, щоб виїхати.
«Багато хто каже, що ми в «дирі»
– Ким себе ідентифікують підлітки і молодь в окупації: українцями, росіянами? Чи це питання не постає взагалі і його не обговорюють?
– Залежить від батьків: що вони думають, те і діти. Я завжди вважала себе українкою. Була навіть розмова в школі, десь в третьому класі, коли нас запитали: «Ким ви себе вважаєте?» Я тоді сказала, що в мене мама українка, тато українець, всі дідусі і бабусі – українці, і я вважаю себе українкою.
Були діти, які сказали, що вони вважають себе росіянами. Я тоді запитала у свого однокласника: «Чому? Чому ти вважаєш себе росіянином? Ти не росіянин».
В мене не було жодного друга, який був би за Україну
Діти так вважають, тому що їм батьки говорять типу «ми тепер Росія, і ти росіянин». І це йде через батьків, не тільки через школу. Хоча школа теж дуже великий вклад в пропаганду внесла.
Це залежить від спільноти, в якій ти опинишся. У мене була спільнота, яка більше за Росію, ніж за Україну.
Особисто в мене не було жодної подружки чи друга, який був би за Україну, з яким я могла би поговорити про політику. Наскільки я б не була близька з друзями, я ніколи не говорила про політику.
– Чи були серед них такі, які ідентифікували себе мешканцями «ДНР»(угруповання, що діє на захопленій території Донецької області, створене і підконтрольне РФ – ред.)?
– Так, були. Більшість була навіть не за Росію спочатку, а типу «я живу в «ДНР», в «окремій республіці». У нас в 2014 році акцентували увагу саме на «ДНР», що ми тепер «окрема республіка», «ми самостійні, ми класні, ми скоро будемо з Росією». А після 2022 року вже більше увага акцентувалася саме на Росії.
– Як молодь поміж собою називає місце, де живе?
Я була однією з тих, хто просто мовчав
– Багато хто навіть говорить, що ми в «дирі» живемо. Там досі так кажуть. Навіть ті діти, які впевнено за Росію. Діти, яким батьки це насаджують, прямо говорять, що вони за Росію, вони такі там взагалі «патріоти».
Ті, хто мовчать, – одразу зрозуміло, хто вони (тобто проукраїнських поглядів – ред.). Бо я була однією з тих, хто просто мовчав. Я ніколи не говорила про політику. Були такі, які говорили: «ми за мир». Зрозуміло, що ці люди або «перевзуються», або вони за Україну, але просто це така їхня позиція.
– На окупованих територіях Росія активно проводить паспортизацію. Чи торкнулося це питання вас? Як це відбувалося у вашому населеному пункті?
– Більшість паспортизовані, бо без цього звільняли з роботи, не брали на роботу. Говорили, якщо ми не отримаємо російський паспорт, то ми не закінчимо школу. Взагалі майже усі там паспортовані, бо без цього тебе не сприймають за людину. Спочатку це був «паспорт «ДНР», бо коли тобі виповнюється 14 років, ти не можеш не отримати паспорт. А паспорт Росії – вже після 2022 року. Більшість примушували.
«Якщо ти військовий [РФ], тобі можна все»
– Чи був у вас і у ваших однолітків в окупації страх чогось?
– Страх перед тим, що знову почнеться війна.
В дитинстві ми не дуже розуміли, що відбувається. Які умови нам дали, в таких ми й жили. Ми вважали це нормою. Ми не знали, як живуть люди і в Україні, і в Росії. От звичайні діти, вони ж ходять в школу, у них є якісь розваги. У нас були розваги, але вони були інші. Ми не могли постійно десь гуляти, у нас були більше домашні умови: діти на вулиці ходили разом, пішли в якийсь магазинчик, купили морозиво.
Після 2022-го ми більше вільно не гуляли на вулиці, бо це було небезпечно. Повітряних тривог у нас ніколи не було. Якщо щось прилетіло, то воно справді прилетіло.
Усе місто було переповнене [російськими] військовими. Всюди була військова техніка. Просто вночі спиш і чуєш, як танки їдуть твоєю вулицею. Оці машини військові.
Вони творили, можна сказати, свавілля. Якщо ти військовий, то тобі можна все. Ти можеш людину збити – і тобі нічого не зроблять, бо в нас поліція не була такою важливою, як військові. У нас поліції як такої не було.
Навіть підлітки мого віку, які за Росію, які чекали цих військових, їх бояться
Вийти в магазин – там всюди військові. Військових треба пропускати. Як війна почалася (повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року – ред.), без військових нікуди. Ти виходиш на вулицю, ідуть військові, вони можуть щось кричати, щось свистіти. Думаєш: «Боже, навіщо я на вулицю вийшла? Треба валити швидше, щоб вони нас не наздогнали».
І навіть підлітки мого віку, які за Росію, які чекали цих [російських] військових, вони їх бояться. Люди бояться їх. У мене у подружки (ми вже не спілкуємось) батьки точно за ту політику [російську], але вони їй говорили: «Отам не ходи, там військові, а раптом вони тебе зґвалтують». Ми їх реально боялися. Вони могли сісти в посадці десь, і ми взагалі не могли, наприклад, піти влітку на ставок. Це просто було небезпечно.
Немає коментарів:
Дописати коментар