Відступивши, росіяни залишили в селі сотні зруйнованих та розграбованих будинків, понад десяток мертвих тіл та 25 фотографій, зроблених на вкрадений телефон місцевого мешканця.
Про це пише російське видання “Важные истории”.
“Ми шукаємо головного бандерівця, який картавить”, – з такими словами кілька російських військових на початку березня вилізли з БТР біля будинку літньої сімейної пари Леоніда та Тетяни Удодів у селі Андріївка Макарівського району. Російські війська зайняли Андріївку, як і деякі інші населені пункти Київської області на правому березі Дніпра, 27 лютого і залишилися там до квітня.
– У мене чоловіка все в селі жартома бандерівцем називали, – розповідає Тетяна Удод. – Якось прикріпилося, він у мене не націоналіст, просто із Західної України.
Чоловік Тетяни, 76-річний Леонід Олексійович, вийшов назустріч росіянам:
– Хлопці, ну, тут бандерівець тільки я, – і він картавить.
– Ні, ви нам за віком не підходите! – одразу ж розчаровано відповіли військові.
Проте солдати в одному із перших обшуків (згодом їх було кілька) відібрали у Удода його недорогий смартфон. Пенсіонери змогли повернути його лише у травні: чужий телефон серед своїх речей знайшла мешканка Андріївки та принесла його до пункту роздачі гуманітарної допомоги. Забравши телефон, Леонід Олексійович виявив у ньому сюрприз: 25 фотографій, на яких четверо російських військовослужбовців позували зі зброєю, курильною трубкою та медалями на грудях.
Журналісти видання ідентифікували учасників “фотосесії”: це службовці 64-ї мотострілецької бригади Данило Фролкін, Дмитро Данилов, Руслан Глотов та Іван Шепеленко. Багато мешканців Андріївки згадали солдатів із цих знімків. Судячи з оповідань місцевих, вони можуть бути причетні до грабежів, мародерства і вбивств.
Крім того, було знайдене в Андріївці місце, де фотографувалися російські військові: це будинок та двір Анатолія Даниленка. 13 березня родину Даниленка – самого Анатолія, його дружину та 95-річного тестя – змусили залишити будинок “протягом кількох годин”.
Тесть Анатолія, Петро Єфремович Кравченко, працював у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. Він пережив російську окупацію та помер 29 травня. Це з його медалями на фотографіях із вкраденого телефону позує службовець 64-ї бригади Данило Фролкін. Даниленко каже, що після відходу російських військ медалі тестя зникли з дому.
Разом з медалями зникли два телевізори, мікрохвильова піч, електрична духовка та запаси котячого корму. На стелі у двоповерховому цегляному будинку Анатолія, який він зводив останні 15 років, дірки від куль. На стіні кухні бордово-червоні плями. Хазяїн будинку припускає, що окупанти відкривали вишневу настоянку та розплескали її.
У хліву з пошарпаного мішка з-під цукру Анатолій витрушує одяг: болотного кольору фуфайку “Армія Росії”, штани захисного забарвлення, чорні штани, берці, брудні шкарпетки та поношені труси Calvin Klein. В одній із кишень штанів залишилися зняті шеврони на липучках, на обох прізвище “Фролкін”. Залишивши форму, що була вже непридатною, росіяни переодяглися в речі Даниленка: на одному зі знімків Руслан Глотов одягнений у светр Анатолія.
Окрім брудного одягу, господар будинку знайшов на газоні багато стріляних гільз, а на кухонному столі – наліпку з написом “Ми не хотіли війни. 14.03”.
З пограбуваннями, мародерством чи насильством з боку російських військовослужбовців так чи інакше стикнулися всі жителі Андріївки. Забирали продукти, побутову техніку, транспорт та алкоголь. У родини Удодів, наприклад, відібрали не лише телефон, а й автомобіль, на якому пенсіонери хотіли евакуюватися із села.
– Вони мені кажуть: “Треба було раніше їхати”. Стояв тут один рудий, такий неприємний. Казав: “Ми прийшли проти Зеленського та проти нациків воювати”. Я кажу: “Але ж ми не нацики”. Він так глянув. Ну і все, і забрали машину, згадує Тетяна Удод.
Тетяна впізнає того самого “рудого” на фотографіях у телефоні чоловіка. Це Данило Фролкін.
Стару сіру “Ладу” Удодов односельці потім часто зустрічали на вулицях Андріївки. Декілька жителів села стверджують, що бачили, як військові використовували її для перевезення чоловіків, які згодом були вбиті або зникли безвісти. Після виходу російських військових з Андріївки Тетяна та Леонід знайшли свою машину на околиці села, вона була “роздовбаною вщент”. Наразі пом'ятий автомобіль припаркований у дворі.
Уродженка Андріївки Тетяна Ткаченко згадує, що росіяни користувалися не лише автомобілем Удодів. Один із військових, за її словами, “ганяв” по селу на чиємусь червоному мопеді. Інші одного разу поїхали покататися селом на викраденому у місцевих джипі і в'їхали на ньому в стіну житлового будинку: у результаті один із військових пошкодив ногу і наступного дня кульгав. На фотографіях з телефону Леоніда Удода Тетяна одразу вказує на водія червоного мопеда – Дмитра Данилова.
Тетяні показали фотографії інших військовослужбовців із 64-ї мотострілецької бригади, яких вдалося знайти у соцмережах завдяки списку, опублікованому українською розвідкою. Вона впізнає Олександра Чирясова – за її словами, саме він катався селом на джипі. Чирясова на фотографіях із Андріївки немає, але його ім'я є у списках 64-ї бригади.
Окрім їжі та транспорту, окупанти незабаром почали забирати у місцевих речі далеко не першу потребу. Так, сусіди родини Удодів, сімейна пара лікарів, змогли виїхати до приходу росіян, а їхній будинок “припав до смаку” російським військовим. На очах у Леоніда, якому сусіди залишили ключі, у медиків “конфіскували” два скутери, велосипед, бензопилу, ноутбук, а ще алкоголь та шоколадні цукерки – подарунки вдячних пацієнтів.
Літнє подружжя Іван та Валентина з вулиці Шевченка згадують, що до них військові одного разу прийшли з незвичайним проханням.
– Прийшли чоловік десять, – розповідає Іван. – Підходжу. “Батя, – каже, – у тебе є відік?” Ну, що я скажу, ні? Їх тут десятеро людей. Жінці кажу: “Винеси”. "Я тобі гроші віддам або поверну", – каже. Я говорю: “Не треба”. Я знаю, що таке гроші, він витягне гроші, а потім кулю в лоб.
Пенсіонери кажуть, що намагалися не суперечити військовим, бо з ними в окупації залишилася хвора п'ятирічна онука: дівчинку незадовго до війни батьки привезли до бабусі та діда за місто, щоб вона побула на свіжому повітрі.
Журналісти показали Івану та Валентині фотографії четвірки, що засвітилася, з 64-ї бригади. У високому хлопці, що позує зі зброєю, Іван впізнає того, хто забирав у нього відеомагнітофон. Це Дмитро Данилов. Інші мешканці Андріївки, які теж впізнали Дмитра на фотографіях, запам'ятали, що товариші по службі зверталися до нього “снайпер”.
– Вони [російські військові] тут забирали у людей все, – згадує Надія Савран із вулиці Меля, центральної вулиці Андріївки. – У Вовки-сусіда була пила, щоб дрова різати, — імпортна, маленька, акуратненька. Я бачила, як один із них потім гуляв, телепав нею.
Самого “Вовку-сусіда” – Володимира Пожарникова – російські військові розстріляли під час окупації, як і сина Надії Савран, Ігоря.
Вбиті
Під час та після окупації в Андріївці, де до війни жили близько півтори тисячі осіб, знайшли 13 мертвих тіл із кульовими пораненнями. До всіх 13 вбивств можуть бути причетні російські військовослужбовці. За розповідями місцевих, у селі розстрілювали без суду та слідства, часом навіть не забираючи в полон та не допитуючи.
Наприкінці лютого, коли російська техніка тільки-но починала заходити в українські села, один танк із літерою V в'їхав у паркан за автобусною зупинкою на вулиці Меля.
– Росіяни вийшли, почали стріляти мені по хаті з автомата. Вони ще сказали тоді: “Якщо у вас щось із танка знайдемо – ми вас, усю родину, навіть онуку, розстріляємо”, – розповідає місцевий мешканець Василь. Його будинок стоїть саме на вулиці Меля. Загрози росіян Василя не зупинили.
– Я взяв звідти три комплекти набоїв і сховав. Якесь життя врятував. Інші розбили прилад нічного бачення, вивели його з ладу, ті проводку порвали, акумулятори побили – щоб він [танк] не працював. І так ось вийшло, яку користь ми зробили.
Василь каже, що, вкравши набої, він закопав їх під коритом для качок на подвір'ї:
– Вони не подумали там шукати, качки там, знаєте, серуть, воно таке неприємне. А в інших, хто був у танка, знаходили. Сказали: “Сусіди бачили, як ви лазили танком”.
Можливо, у такого роду диверсії запідозрили Ігоря Єрмакова, він жив неподалік, також на вулиці Меля. Невідомо, чи наближався він до танка насправді. Наразі від будинку родини Єрмакових залишився один фундамент та кілька напівзруйнованих стін. Блакитні ворота з білими лебедями посікла осколками. Один лебідь прострілений наскрізь. Звідси до місця, де знайшли тіло Ігоря, хвилина пішки.
Другого березня по блакитних воротах почали стріляти, на ділянку заїхав танк.
– Розбили тут вікно і потім почали стріляти в двері, – згадує Тетяна, вдова Ігоря Єрмакова. – Двоє залізли у вікно, потім у двері зайшли ще двоє. Говорять [Ігорю]: “Вас до командира”. Я говорю: “Можна і я піду теж?” "Ні, сиди, я тобі сказав". Його вивели, і більше його не бачила.
До вечора 2 березня Тетяна не могла вийти з дому – замок у обстріляних дверях заклинило. Коли вона нарешті вилізла назовні через вікно, спитала військового, що чергував ззовні:
– Боже ради, скажіть, він живий?
– З ним розмовляють, він живий, повертайся.
Звістки про Ігоря з'явилися лише за два дні. 4 березня військовий прийшов до Тетяни і сказав: "Ідіть дивіться, там біля трансформатора не ваш чоловік?" Тетяна з сестрою побігли у вказане місце та знайшли Ігоря застреленим із зав'язаними за спиною руками.
– Обличчя в нього просто не було: все синє, голова проламана. А потім у потилицю йому вистрілили ще, – згадує Тетяна. Чоловік вона спочатку поховала прямо в саду біля будинку. Вже після відходу російських військ вдалося провести ексгумацію та перепоховати Ігоря на цвинтарі. Тетяна вважає, що Ігоря могли вбити за фотографії російської військової техніки у його телефоні.
13 березня не стало і вдома – просто до нього потрапив снаряд. Згоріли не тільки речі, а й майже всі спільні фотографії подружжя, яке щасливо прожило разом 24 роки. Телефони у Єрмакових забрали російські військові.
В день, коли Тетяна знайшла тіло свого чоловіка, на вулиці Перемоги, перпендикулярній до вулиці Меля, військові прийшли до будинку родини Іщенків. О 10:30 ранку 23-річного Антона Іщенка відвезли у невідомому напрямку.
– Сказали, що на дві години забрали його. Ніч нема, день нема..., – говорить дідусь Антона, Петро.
Датою смерті Антона Іщенка на його могилі значиться 6 березня. За що його забрали та вбили, невідомо. Але на його тілі, як і на тілі Ігоря Єрмакова, були не лише кульові поранення, а й сліди насильства.
За тиждень після вбивства Ігоря Єрмакова та зникнення Антона Іщенка, 12 березня, на вулиці Слобода в Андріївці розстріляли двох друзів дитинства – Вадима Ганюка та Віталія Кібукевича. Сусід Віталія, Юрій Михайлович, з вікна бачив, як чоловіків повели на розстріл:
– Машина під'їжджає, виходять військові утрьох. Постукали у двері, Віталік відчинив, ось вони зайшли туди. Через кілька днів виходять удвох: Віталік і з них [військових] один. Пішли до хліву. Потім чую: коротка черга, і один [військовий] повернувся. Ті двоє ще там якийсь такий пакунок винесли, у багажник поклали, поїхали до Вадима. Минуло хвилин п'ятнадцять, знову чую там “трин!” – теж черга – і все вони вийшли звідти, сіли на машину і поїхали.
– Йому зв'язали руки, так, зі зв'язаними руками йому прострелили ноги, потім вистрілили в плече, а потім і в голову. Знайшли там п'ять гільз, – розповідає Олена Кібукевич, вдова Віталія.
5 березня доньку Олени та Віталія та її немовля вдалося вивезти із села, а 7 березня Олена виїхала сама. Їй вдалося сховати телефон від військових на російських блокпостах, тому вона підтримувала зв'язок із чоловіком, який залишився вдома. Зв'язку у селі майже не було: щоб зателефонувати дружині, Кібукевич залазив на сусідське горище. Востаннє подружжя розмовляло за дві години до розстрілу Віталія. За словами Олени, чоловік жодного разу не згадував, що російські солдати його допитували чи доглядали. Вона переконана, що на її чоловіка хтось доніс, бо військові цілеспрямовано приїхали до нього в будинок і стратили його без суду та слідства просто у дворі.
На Віталія могли донести за те, що він 24 лютого записався до тероборони, вважає Олена. У перші кілька днів він вантажив мішки з піском, будував біля села блокпост. Зброї Віталію не видали – на той момент місцевий відділ тероборони його не мав.
Вадим Ганюк, убитий майже одразу після Віталія, теж, за словами рідних та знайомих, “був звичайним роботящим мужиком” і не був пов'язаний з армією. Його дружина, п'ятирічна дитина та теща встигли виїхати з села на час окупації, а він залишилася “на господарстві”.
– Півголови в нього не було, ногу прострілено. У закритій труні ховали, – згадує теща Вадима.
Тіла чоловіків залишили там, де їх застрелили – Віталія у дворі будинку, Вадима у підвалі. Продавщиця з місцевої крамниці, Наталія Симороз, згадує, що разом із родичками Віталія просила російських солдатів дозволити їм поховати чоловіків. Один із військових відповів коротко: “Хочете, і вас зариємо разом із ними?” Наталя дізнається про цього чоловіка на фотографіях з телефону Леоніда Удода: за її словами, це 21-річний Дмитро Данилов.
Через два дні жінкам та сусідові вдалося закопати Віталія та Вадима прямо у дворах їхніх будинків. Чоловіків ексгумували та перепоховали лише після виходу російських військ.
В Андріївці ходили чутки, що до певних будинків російські військові приходили за чоловіками, які записалися в тероборону: казали, що цей список знайшли у сільській раді.
Проте учасник місцевої тероборони Віталій Черкасов стверджує, що росіяни не мали такого списку, а Віталія Кібукевича могли вбити просто за те, що він був двоюрідним братом старости села Анатолія Кібукевича: “Старосту нашого розшукували. Тому його [Віталія] росіянам і здали”.
“Убили цього дня протягом півгодини троє людей”, – розповідає Черкасов. Третім, як уважає староста села Анатолій Кібукевич, став 47-річний Руслан Яремчук. Він жив на вулиці Слобода, за кілька будинків від Вадима та Віталія.
Скромний дерев'яний будинок родини Яремчуків виділявся на Слободі, забудованій великими цегляними будинками. У Руслана та його дружини Оксани було четверо дітей. Руслан працював будівельником, останніми роками захоплювався фото- та відеозйомкою. “Просто знімав усе, що бачив, – каже Ярослава, дочка вбитого. – Ми мали припущення, що за це його і застрелили: подумали, що він знімав і передавав [інформацію про] пересування російських військ”.
На момент окупації у будинку залишалися Руслан та його повнолітній син Михайло. 11 березня Михайло та його друзі почали евакуювати із села дітей. Михайло планував вивезти і батька, але не встиг: його затримали на російському блокпосту і тримали в полоні 10 днів. Нині Михайло повернувся до Андріївки та живе у батьківському будинку.
Сусіди Яремчуків згадують, що військові прийшли до будинку Руслана 12 березня, коли він був уже один удома.
Тіло Яремчука знайшов поряд із його домом один із сусідів. Він поховав його прямо у дворі – обстріли на той момент ще тривали, перевезти тіло кудись ще не виходило. “Поруч [з тілом] було розкидано розстріляні телефони, – розповідає Ярослава Яремчук. – Батько наші старі телефони ніколи не викидав, він їх просто зберігав у хаті, у шафці. Можливо, росіяни порилися, понаходили, порозбивали так і викинули”.
Троє мешканців Андріївки згадують, що після 12 березня кілька російських військових хвалилися вбивством трьох людей на Слободі. Тетяна Ткаченко згадує, як один солдат казав товаришу по службі: “На сусідній вулиці завалили трьох, дуже круто поживилися”. Таких же хвальків згадує і літня сімейна пара, Микола та Тетяна: “Прийшли і почали розповідати, як убили трьох наших хлопців. Мовляв, вони підори, такі собі, мовляв, вони доларами розмахували, і ми їх розстріляли”. Пенсіонери стверджують, що найбільш зухвалим був саме “рудий” Данило Фролкін, вони одразу впізнають його на знімках з телефону Леоніда Удода.
На цьому тортури та вбивства не закінчилися.
19 березня до одного з місць, де у селі базувалися російські військові, прилетів снаряд. "Вони почали бігати і шукати крайнього", – згадує пенсіонерка Надія Савран. Одним із “крайніх” виявився її 45-річний син Ігор, однокласник розстріляного тижнем раніше Віталія Кібукевича. Ігор нещодавно розійшовся із дружиною і останнім часом жив із матір'ю. В юності він служив в армії, потім у національній гвардії та в державній службі охорони. Але потім розчарувався в службі і став лагодити автомобілі. Можливо, військове минуле спричинило, що Саврана прийняли за навідника.
Військові увірвалися до будинку Савранів о четвертій годині дня 19 березня. Один одразу повів Ігоря і посадив його в машину – ту саму сіру “Ладу”, яку відібрали у родини Удодів, – другий залишився з Надією і почав обшукувати будинок. Знайшовши кілька стаціонарних телефонів, не підключених до мережі, він розбив їх об підлогу та розтоптав.
Матері Ігоря не сказали, за що забирають сина і чи він повернеться додому. Знайшли його лише 31 березня – у сараї колишньої ферми на околиці села. Поряд із тілом Ігоря лежало тіло його друга та сусіда Володимира Пожарникова, того самого “Вовки”, у якого росіяни вкрали ручну бензопилу.
– Поза в Ігоря була спляча, – згадує Надія. – Ноги підігнуті, руки ось так за голову і приховані своєю курткою.
Надія тримає в руках дублянку сина, прострілену у двох місцях на грудях. Після зняття окупації українські військові не дозволяли їй підходити до тіла, казали, що трупи можуть замінувати.
Деякі жителі Андріївки, які зуміли евакуюватися із села, після повернення зіткнулися з тим, що їхні будинки не лише пограбували – мабуть, у них когось убили. Розповідали про три такі випадки. У ванній пенсіонерці Тетяни Адольфівни з вулиці Шевченка залишилася прострілена пральна машинка та сліди крові на стіні: криміналісти підтвердили, що там когось застрелили, а потім протягли закривавлене тіло через увесь будинок.
Когось розстріляли і в будинку Тетяни Ткаченко після того, як вона із сином змогла залишити Андріївку. У її ванній біля унітазу теж були калюжі крові. Серед місцевих ходила чутка, що в будинку застрелили “рашиста”. У будинку продавщиці Тетяни Симороз знайшли труп місцевого мешканця Івана Рибицького. Хто і за що його вбив, точно невідомо.
Деякі будівлі в Андріївці російські військові перед відступом спалили. Віталій Черкасов із андріївської тероборони стверджує, що спалювали ті будинки, де лежали боєприпаси, які неможливо було вивезти. Видання “Слідство. Інфо” підтверджує, що росіяни ще наприкінці лютого розмістили у селі склади боєприпасів.
Черкасов також вважає, що у спалених будинках могли спалювати трупи: як загиблих російських солдатів, так і вбитих місцевих жителів. Крім 13 убитих, в Андріївці досі вважаються зниклими безвісти понад 40 людей.
– Коли людям вдавалося евакуюватися, вони бачили на вулицях мертві тіла, але потім вони поділися кудись, – розповідає Віталій. – На містку [в Андріївці] лежали вбиті: двоє чоловіків та одна жінка. Що за люди, ніхто не знає. Куди вони поділися, теж ніхто не знає. Росіяни спочатку своїх вбитих солдатів вивозили прямо на траку, який танки возить. Вони просто накидали [тіла на трак] після обстрілу і кудись відвозили. І наших також. Багато людей було вбито, вони довго прямо лежали біля дороги. Їх не дозволяли нікому чіпати. А потім вони просто одного дня зникли, і все.
Нагадаємо, станом на 8 серпня в Бучанській громаді знайшли 458 тіл людей, які загинули з початку повномасштабного російського вторгнення. Наразі відомо про 419 вбитих людей у Бучанській громаді.
Немає коментарів:
Дописати коментар