Десь із місяць тому я розмірковував у себе у Facebook про найдієвіший спосіб заборонити в Україні діяльність Онуфрія та в його особі - всієї УПЦ МП. Проводити опитування з різних приводів у соцмережах не вважаю для себе дієвим методом і не практикую. Так і того разу: просто розклав кілька варіантів. Більше для себе.
Ось вони, відтворюю: "1. Написати про це у Facebook. 2. Підписати петицію. 3. Поширити допис з вимогою про заборону Московського патріархату. 4. Ухвалити відповідний закон, підписати його в президента України й виконувати. 5. Силами озброєних учасників бойових дій вивести московських попів з усіх українських Лавр. 6. Дочекатися перемоги, бо не на часі".
Читачі, яких у мене майже 20 тисяч, сприйняли допис як заклик до голосування. Звісно, весь читацький масив участі не взяв. Але кілька десятків долучилися, й на виході маємо цілком очікувану й несподівану вибірку водночас.
Очікуваний результат: мережеві активісти обрали математичною більшістю пункт 5. Тобто, вигнати московських попів з Лавр, не чекаючи відповідних законів і владних рішень. Поодинока меншість схилялася до пункту 4 - щоб зробити те саме, тільки в правовій площині. З уточненням: так правильно, проте навряд чи реально в Україні.
І зовсім неочікувано активісти соцмереж і постійні агітатори за підписанні різних петицій проігнорували відповідні пункти. Тим самим визнавши їхню недієвість. Дописувачі не вірять у силу власних повідомлень, визнають, що не мають впливу на більшість неприйнятних ситуацій у своїй країні.
Загальна радикалізація дозволяє вирішувати задавнені світоглядні конфлікти силою, не чекаючи слідства, суду й вироку
Таким чином, звичайний собі допис у Facebook вчергове виявив тотальну недовіру українців до правових, законних способів домогтися справедливості. Це явище аж ніяк не пов`язане з гарячою фазою російсько-української війни. Не війна провокує й плекає подібний скепсис. Хоча будь-які гострі заворушення в нашому суспільстві дають боротьбі за справедливість додатковий імпульс. Простіше кажучи, загальна радикалізація дозволяє вирішувати задавнені світоглядні конфлікти силою, не чекаючи слідства, суду й вироку для винних іменем закону.
По приклади не треба аж так далеко ходити. У березні 2014 року депутати-"свободівці" вломилися до кабінету тимчасового керівника державного телебачення України Олександра Пантелеймонова. Серед них були Ігор Мірошниченко й Богдан Бенюк. Били вони його чи ні - версії розділилися. Натомість ані "свободівці", ані їхні опоненти не заперечують: метою вторгнення був примус пана Пантелеймонова написати заяву про звільнення. Підстава - НТКУ за прямого сприяння керівника працювало на російську ідею та дискредитувало ідеї Революції гідності, яка вже перемогла. Це фіксувалося на відео, яке певний час гуляло в мережі. І хоча колеги-депутати й засудили "свободівців", значна частина патріотично налаштованих громадян їхній де-факто самосуд схвалила.
На той період припадає коротка, але яскрава медійна активність Олександра Музичка, більше відомого націонал-патріотичній громаді як Сашко Білий. У 1990-х він у складі добровольців воював проти Росії на боці Чечні, про що до Майдану знала невелика кількість українців. Зате на хвилі перемоги Майдану відео його походів з автоматом по кабінетах чиновників з метою люструвати зрадників транслювали всі провідні телеканали. Дії народного месника теж схвалювали, і після загибелі в сутичці з міліцією - обставини досі не прояснені до кінця - йому поставили пам`ятник. Саме як реальному захиснику інтересів простих патріотичних людей в умовах тотального беззаконня.
Саме в ті часи народилося визначення: "Українці прагнуть не закону, а справедливості"
Сюди ж додаємо так звану "сміттєву люстрацію" - коли чиновників ловили й несли на руках до найближчих сміттєвих баків. Так активісти карали тих, у чиїй корумпованості були впевнені й так само були свідомі того, що торжество Революції гідності навряд щось змінить і наблизить час торжества закону. Саме в ті часи народилося визначення: "Українці прагнуть не закону, а справедливості". І готові або домагатися її власноруч, або, що частіше, на словах підтримувати суди Лінча й подібні силові акції, покликані відплатити безкарним і недоторканим за приниження та поразки в нерівній боротьбі на території закону. Око за око, зуб за зуб.
Успішнішою тут є люстрація нематеріального. Так свого часу в Україні почали скидати з п`єдесталів леніних і пушкіних, не чекаючи на законні розпорядження. З бібліотек поволі вичищають поклади російських книжок. Концерти проросійських виконавців упродовж останніх восьми років удавалося зривати. І показовий домайданний приклад: 2012 року згадана вже "Свобода" вперше й востаннє за свою більш як двадцятирічну партійну історію потрапила до Верховної Ради, бо виборці делегували їй силові повноваження. Буквально - вважалося, що лише "свободівці" мають час, натхнення і кураж товкти пики комуністам і "регіоналам", які становили тоді проросійську парламентську більшість і заразом толерували корупцію в центрі й на місцях.
Подібна толерантність до порушення законів на користь швидкого справедливого покарання має глибоке історичне коріння. Свій художньо-документальний роман "Олекса Довбуш" Гнат Хоткевич писав 1920-го на основі не лише власної однойменної п`єси, а й архівних матеріалів з кримінальної справи свого головного героя. Де задокументовані численні епізоди власне кримінальної діяльності найвідомішого опришка.
Довбуш і його ватага займалися банальним рекетом, обклавши даниною косівських і довколишніх корчмарів та інших багатіїв. Національно-визвольний контекст з`явився, коли проти групи Довбуша польська влада пустила регулярну армію. Ось так рекетир трансформувався в борця за незалежність. Який грабував польских шляхтичів з ідейних міркувань і роздавав награбоване бідним гуцулам.
Зрештою, російські більшовики, захопивши владу, зробили революційні трибунали замінниками суду й слідства
Парадокс, але ці знання жодним чином не знецінюють постать Довбуша в сприйнятті не лише патріотичної спільноти, але й далеких від патріотичного дискурсу українців. Про нього, як про Робін Гуда й Устима Кармалюка, в подібному контексті говорили широко навіть за радянських часів. Ще й зняли художнє кіно 1959 року на студії Довженка з російським актором Афанасієм Кочетковим у головній ролі (пізніше він зіграв Максима Горького). Довбуша вписали в більшовицький контекст, вивівши на передній план його боротьбу з панами, багатіями, польською буржуазією. А в цій запеклій боротьбі самосуд дозволений і навіть культивується. Зрештою, російські більшовики, захопивши владу, зробили революційні трибунали замінниками суду й слідства.
В Україні подібні більшовицьким практики прижилися насамперед на ментальному рівні, нехай вони й оцінюються зі знаком "плюс". У 1917-1919 роках селянські отамани під схвальні вигуки громади брали на вила спершу панів-землевласників, а потім, уже в 1920-х - російських комісарів і їхніх прислужників. 1930-ті на Західній Україні пам`ятні українськими терактами проти польської влади, які подавали як звитягу. 1940-1950 роки на тих же теренах знані діяльністю ОУН та УПА, до якої входило полювання на чекістів і колаборантів. Останніх теж карали практично без суду. Не до того, стан війни вимагав діяти тільки так.
Є стійке переконання: лише учасників бойових дій мають делегувати для наведення порядків у тилу
Тож нинішня доба кривавої боротьби за незалежність і національну ідентичність багато в чому є продовженням одвічних практик. Українці все одно сприймають законно обрану владу не до кінця своєю. Завжди й не без підстав підозрюють її в заграванні з ворогом. Тому довіряють лише силовим методам утвердження справедливості. Бо закон, як заведено зараз говорити, не на часі. Є стійке переконання: лише учасників бойових дій мають делегувати для наведення порядків у тилу. Після перемоги, а ще краще - зараз, під час війни.
Малесенький диявол все одно ховається в невеличкій деталі. Більшість поки готова аплодувати самосудові як видовищу. Підбадьорювати навіть у режимі прямого ефіру. І зовсім не готова діяти самостійно. Таке перманентне делегування повноважень дещо заспокоює. Адже мінімізує ризики вибуху справжнього, некерованого, безглуздого й нещадного народного гніву. Мінус подібного стану справ: ті, від кого залежить упровадження законного правосуддя, не квапляться діяти. Бо ніхто ж особливо не загрожує. Випустять обурені пару в соцмережах - та й розійдуться.
Немає коментарів:
Дописати коментар