Подвір'я богданівської школи, яку російські військові використовували як тимчасовий штаб, 11 квітня 2022 року (Фото:Лілія Яппарова / Медуза)
Хоча символом звірств окупантів у Київській області стала Буча, загарбники творили аналогічне насильство також в інших частинах області — зокрема на лівому березі Дніпра, звідки війська РФ також намагалися наступати на Київ.
Війна Росії проти України — головні події 19 квітня
Сайт Медуза опублікував розслідування про те, як російські окупанти вбивали людей і ґвалтували жінок у селі Богданівка (Броварський район Київської області).
Опитавши місцевих жителів одразу після того, як місцева влада дозволила в'їжджати до звільненої Богданівки (після 10 квітня), кореспонденти Медузи та незалежного журналістського проекту Astra зібрали детальну картину того, як поводилися загарбники та які нелюдські звірства довелося пережити місцевим жителям.
Згідно з численними свідченнями, окупанти безпробудно пиячили, були впевнені, що зґвалтування жінок зійдуть їм з рук, і вбивали мирних жителів, знайшовши будь-яку подобу камуфляжу, а то й геть без причини.
НВ переказує головні факти з великого розслідування Медузи. Значна його частина стосується подій 9−10 березня, коли загарбники проводили першу «зачистку» у Богданівці, ще частина — злочинів у 20-х числах березня, за лічені дні до завершення окупації.
«Бахнули магазин і з мішками через плече прийшли до нас жити»: де розташована Богданівка і як вона опинилася в окупації
Село Богданівка, де до війни жили 2,5 тис. осіб, було окуповано 22 дні — з 8 по 29 березня. Російські війська опинилися тут після того, як провалився наступ РФ на Київ з лівого берега Дніпра. Колони окупантів потрапили під масований обстріл ЗСУ на підступах до Броварів, після чого війська загарбників були змушені розсіятися по навколишніх селах. Серед них опинилася і Богданівка, розташована за 20 кілометрів на північний схід від Києва.
Тутешні мешканці розповіли Медузі, що перша колона російських танків з’явилася у Богданівці вдень 8 березня. Декілька бронемашин одразу завернули в двори, а солдати спочатку сховалися в недобудованих будинках. «Їх було осіб 10−15, — розповів про одну з таких груп окупантів мешканець Богданівки Валентин. — Вони просто бахнули [зламали та розграбували] магазин — і з мішками через плече прийшли до нас жити. Вломилися».
Розслідувальна група Conflict Intelligence Team на прохання Медузи пояснила, що розбита під Броварами та розсіяна в цьому районі танкова колона, найімовірніше, прибула з Челябінської області РФ. «Офіційно в „мирний час“ російська армія воює „батальйонно-тактичними групами“ (БТГр) — це збірні з'єднання контрактників різних спеціалізацій з одного полку — по 500−1000 осіб. Ми припускаємо, що в Україну зібрали та відправили по дві БТГр із військовослужбовцями 6-го танкового полку та 239-го танкового полку з міста Чебаркуль Челябінської області. Ще взимку ці війська у складі 90-ї танкової дивізії концентрувалися на Брянщині, біля кордонів України», — пояснили в CIT, уточнивши, що на озброєнні ці полки мають рідкісну і стару техніку, яку було досить легко ідентифікувати за фотографіями.
Як згодом встановили журналісти, саме в місті Чебаркуль, найімовірніше, жив Михайло Романов, імовірний командир підрозділу в складі 239-го або 6-го танкового полку — один із тих, кого мешканці Богданівки викривають у вбивствах і звірствах під час окупації.
Їхні розповіді, зібрані Медузою, багатосторонньо та в деталях підтверджують обставини цих злочинів. Чимало з них були скоєні на Заліській вулиці на східній околиці Богданівки, де мешканці спостерігали за «зачистками» будинків їхніх сусідів та допомагали одне одному ховатися опісля.
«Я можу робити з тобою все, що захочу»: як вдалося ідентифікувати Михайла Романова — одного з можливих катів і ґвалтівників у Богданівці
Як пише Медуза, опинившись у Богданівці російські солдати, «ймовірно, отримали вказівку зайняти селище, провести „зачистку“ (тобто знайти всіх чоловіків з військовим досвідом та можливих членів територіальної оборони) і чекати на підкріплення».
«Обхід» будинків місцевих жителів окупанти розпочали вранці 9 березня з вулиці Заліської. Місцевий житель Олег розповів журналістам, що майже одразу в руках російських військових з’явився алкоголь: «В одній руці автомат, в іншій пляшка. Стріляє — і одразу п'є з горла. А на ногах уже червоні кросівки чиїсь. Привдягнувся».
Олег був одним із перших, хто наважився втекти із села вже 9 березня, давши відсіч загарбникам. «Вони полізли в будинок моєї тещі, — згадує Олег. — А я дивився на все це зі свого власного дому». В самого Олега в цей момент ховалися гості: «Дочка моя, ще приїхав товариш зі своєю подругою… 20-річні дівчата. Синові 16 років. Я розумів, чим усе це може закінчитися, — згадує Олег. — І якось так рішення прийшло само собою: у нас карабін був мисливський — і ми з товаришем вирішили, що, якщо полізуть, стрілятимемо».
Тому коли військові перестрибнули до Олега через паркан і почали відчиняти ворота зсередини, по загарбниках відкрили вогонь. «Ми виграли 15 хвилин, щоб тихенько втекти. Перелізли через паркан і туди, до лісу», — розповів Олег.
Обстріляна група окупантів спробувала сховатися біля будинку 37-річної Христини (ім'я жінки змінено на її прохання). За її словами, військові РФ розпитували її про Олега і хотіли закидати його будинок гранатами, «але ніби розслабилися і розсілися на терасі». «Стали балакати, просили цигарки, взяли наше пиво. Казали, що мають дуже погане забезпечення. Таким чином, ми розважали їх близько години», — розповіла жінка.
Саме так вона запам’ятала особу та обличчя головного з військовослужбовців, який сам назвав своє ім'я — Михайло Романов. Інші солдати називали його командиром. «Швидко став залицятися до мене, як підліток. […] Водив навколо мене хороводи, просив знайти його сторінки в соцмережах, щоб „потоваришувати“». Завдяки цьому Романова вдалося ідентифікувати, пише Медуза. Судячи з даних із його соцмереж, йому 31 рік, він народився у місті Пласт Челябінської області. До відправки в Україну, ймовірно, жив у місті Чебаркуль Челябінської області, де розташовані 11 військових частин, приписаних до 90-ї танкової дивізії.
Згодом за фотографіями користувача Михайла Романова із мереж ВКонтакті та Однокласників чоловіка впізнали четверо мешканців Заліської вулиці у Богданівці, включно з героїнями розслідування Медузи. Імена дружини та двох дітей (син і дочка 8 років), які Романов називав Христині під час розмови, збігаються з іменами його дружини та дітей на сторінці у ВКонтакті.
Нижче пост поліції Київської області з фото Михайла Романова:
37-річній Христині вдалося вціліти після кількох візитів Романова. Хоча вже ввечері 9 березня він демонстрував намір зґвалтувати жінку, з’явившись до її будинку дуже п’яним. Спочатку він вимагав, щоб та пішла з ним, а після умовлянь матері «запропонував піднятися в спальню на другому поверсі». Христина відмовилася, хоча окупант погрожував їй («У нього почалася істерика, він дістав пістолет: «На війні немає законів! Я можу робити з тобою все, що захочу, — і мені нічого за це не буде. Я зараз вистрілю, якщо ти не підеш зі мною»).
Христина стверджує, що у відповідь вона просто розвернулась і пішла до будинку. Романов вистрілив у повітря і побіг за нею. Цю сцену Медузі підтвердила мати Христини, яка спостерігала за нею з вікна. У домі, за словами Христини, Михайло розплакався: «Ти що думаєш, я цього всього хочу? Я хворий, ненормальний. Ти божевільне дівчисько, погана. Чому ви нічого не боїтеся? Думаєш, мені не страшно? Нас усіх тут розстріляють, повиколюють очі, нас просто кинули».
«Чоловік у тебе був нацистом, тому я його застрелив»: історія вбивства Олексія Здоровця та зґвалтування його дружини
Близько 22:00 того ж дня, 9 березня, Михайло Романов повторно — після денного «обходу» — прийшов і в будинок до місцевої жительки Євгенії. Саме вона раніше розповідала правозахисній організації Amnesty International та британській газеті The Times про те, як була багаторазово зґвалтована, поки чотирирічного сина замкнули у бойлерній, а чоловіка вбили. Її чоловік Олексій Здоровець — колишній секретар та ексдепутат броварської міськради, останнім часом він не обіймав жодних посад та вів приватний бізнес. Його вбивство згодом підтвердив мер Броварів Ігор Сапожко.
Родина жила найдалі у східній частині Богданівки, на околиці поля. Вдень 9 березня Романов уже побував тут із групою строковиків і розлютився, побачивши в припаркованій біля будинку машині куртку кольору хакі. Він випустив автоматну чергу над головою чоловіка Євгенії, проте подружжю вдалося пояснити, що це було екіпірування для страйкболу.
Пізнього вечора загарбники вдерлися в будинок знову — Романов і ще один військовий «повністю в чорній формі». «Було вже зовсім темно, вони постукали у ворота. Я спустилася до бойлерної, де спав син, а чоловік пішов відчиняти, — описує події Євгенія. — Потім я почула постріл на вулиці, а потім уже кроки в хаті. Мені кричать: «Вилазь!» Я питаю: «Де мій чоловік?» Тоді ось цей чоловік у чорній формі каже: «Немає у тебе більше чоловіка, він у тебе був нацистом, тому я його застрелив».
Євгенія заплакала. Сослуживець Романова приставив пістолет до її голови і сказав: «Якщо не закриєш рота, ми дістанемо малого і покажемо йому, як мамині мізки по дому розлітаються». Михайло Романов наказав жінці роздягнутися, потім обидва ґвалтували її в коридорі та на сходах по черзі, поки син залишався у бойлерній. Так повторювалося кілька разів. «Вони йшли, потім поверталися — і продовжували те саме. Пістолет завжди був біля моєї голови. Вкотре вони повернулися вже настільки п’яні, що не трималися на ногах, сцяли прямо в будинку і врешті-решт посідали в крісла, де й заснули», — так описує це Євгенія.
Поки окупанти спали, Євгенія забрала сина і втекла з дому — до тієї самої Христини, яка першою «познайомилася» з Романовим. Вранці 10 березня жінкам вдалося виїхати в Київ разом зі ще однією постраждалою — 52-річною Вікторією, у якої загарбники напередодні також убили чоловіка.
Згодом загарбники спалили будинок Євгенії та застрелили всіх собак
сім'ї: двох дорослих алабаїв і дев’ятьох цуценят. Усі ці факти пізніше підтвердили у поліції Київської області (відео з будинку Євгенії нижче).
«Одразу застрелив Льошу в голову. Він обм’як і почав падати прямо на дочку»: історія вбивства Олексія Руденка
Увечері 10 березня російські військові скоїли ще принаймні одне вбивство в Богданівці — хоча вони були в балаклавах і встановити, чи серед убивць був Романов, поки не вдалося.
Близько 21:30 двоє військових прийшли в будинок до 52-річної Вікторії, яка жила разом із чоловіком Олексієм Руденком, 10-річною дочкою та свекрухою.
Російські солдати розбили вікна автоматною чергою, а увійшовши до будинку, увімкнули яскравий ліхтар і світили всім в обличчя. Далі загарбники поцікавилися, чи є в будинку льох, і сім'я показала їм насосну станцію у дворі будинку — «це буквально яма два на два метри», розповідає Вікторія. Туди військові загнали подружжя з дівчинкою, дозволивши взяти ковдру.
Вхід у насосну прикритий яскраво-зеленим люком, спуск у цей неглибокий колодязь — по приставних дерев’яних сходах. Люк зачинили на дві хвилини, потім знову відкрили, згадує Вікторія: «Солдат зростом понижче згори вниз з автоматом у руці запитав: „Є сигарети?“ Чоловік відповів: „Ні, сам чотири дні не курив“ — і тоді солдат вистрілив у нас. Куля влучила чоловікові в руку. Потім цей же солдат сказав іншому „**** [прикінчи] його“, і той одразу застрелив Льошу в голову. Він обм’як і почав падати прямо на дочку, затиснув її — і так умирав, просто на ній. Я тримала його за руку, доки не зрозуміла, що все, що він став холоднішати».
Пізніше, розповіла жінка, їй довелося переодягати дитину в сухе, «бо вона до трусиків була в крові тата, мене теж всю просочило». Чоловік Вікторії не служив в армії, оскільки мав інвалідність через хворобу хребта. Вбити його могли через знайдені в будинку штани для рибальства, припускає Вікторія.
«Ми не зберігали вдома жодної зброї. Але чоловік ходив на зимову риболовлю — тому у нього була камуфляжна куртка з чорним хутром і такі ж теплі штани, — пояснює жінка. — Курточку я згорнула і просто поклала у шафу, а штани висіли на вішалці. Після вбивства, коли я піднялася в будинок, я побачила, що штани валяються на підлозі, а вішалка зламана. Мабуть, це все сталося через штани».
Вікторія разом із Христиною, Євгенією та двома дітьми поїхали в Київ ранком 10 березня. Швидко організуватися жінкам допоміг сусід Вікторії Олександр, колишній співробітник МНС України. З другого поверху свого будинку він чув постріли і бачив у бінокль, як родину Вікторії загнали в шахту насосної станції — і прийшов за ними через кілька годин.
«Ну я і подумав: „Там же дитина, замерзнуть на хрін“. На світанку вирішив сходити, як і за рештою. Є там ще солдати в будинку чи вже немає, я не знав, але розраховував, що в крайньому разі вони забухали по-чорному і заснули, як немовлята. Ці кацапи пили безбожно. А так до цього я два дні ховався — бо вони стріляли всіх поліцейських, „атошників“, „еменесників“ — усіх, хто був хоч якось пов’язаний із держслужбою», — розповів Олександр Медузі.
Тіло чоловіка Вікторії витягли з насосної лише через три тижні, 30 березня, вже після закінчення окупації.
Кінець окупації: історії ще двох вбивств та одного зґвалтування у Богданівці
Декілька злочинів, про які вдалося дізнатися Медузі, окупанти скоїли незадовго до відступу з Богданівки, у 20-х числах березня.
23 березня вони вбили літнього чоловіка, тестя Костянтина (ім'я змінено на прохання героя). Сім'я жила у віддаленому районі Богданівки, який відокремлений від основного села густим лісом — в одному із 17 будинків на цьому хуторі.
«23 березня близько 11:30 ранку постукали до нас у будинок. Почули стукіт, такий наполегливий і різкий, хтось просто лупцював у двері. Я спустився з другого поверху, мій 67-річний тесть Віктор був на першому поверсі. Я виглянув у вікно спальні на першому поверсі і побачив солдата у зелено-коричневій формі та з автоматом. Він був один. Він стукав і нічого не говорив десь хвилин п’ять; ми не відчиняли. Хто це такий, що ми маємо йому відкривати?» — розповідає Медузі Костянтин.
Проте військовий почав погрожувати кинути в будинок гранату, після чого чоловікові довелося пообіцяти йому відчинити двері. Тесть Костянтина тим часом вийшов надвір через котельню.
«Я відчинив двері, підняв руки і сказав, що я цивільний і я не озброєний. А він одразу вже тримав автомат на прицілі. Далі він сказав мені: „Відходь назад“. Я почав відходити, потім [військовий] сказав: „Відвернись“, — я повернувся спиною до нього», — розповідає Костянтин.
Цієї миті в спальні, де стояв Костянтин, задзвонив мобільний телефон.
«Солдат відкрив стрілянину. Я стояв до нього спиною наполовину, але я дивився на нього і побачив полум’я з автомата. І в цей момент я стрибнув глибше всередину спальні. Потім я вибив [антимоскітну] сітку і стрибнув у вікно. Я був босоніж. Саме тоді я чув, як через центральний вхід будинку заходив мій тесть. Я почув два постріли та зрозумів, що військовий його вбив», — каже Костянтин. Сам він босоніж помчав до сусідів, які допомогли йому сховатися в порожньому будинку неподалік.
Лише вночі чоловік повернувся до свого дому, взяв намет та інші необхідні речі, провівши решту ночі разом із сусідами у лісі. Вранці він та його сусіди змогли зателефонувати знайомому, який займався вивезенням людей з окупованих сіл. Той допоміг їм вибратися з Богданівки та довіз до Броварів. Повернутися до Богданівки та поховати тестя він зміг уже після закінчення окупації — і слідчих дій українських правоохоронців.
Друга історія сталася 28 березня у будинку 55-річної Світлани Пермінової. Вона працювала бухгалтером у Броварах, однак після початку вторгнення разом із чоловіком Едуардом та їхньою вагітною донькою вирішила перечекати на дачі у Богданівці.
«У мене донька на дев’ятому місяці була, — згадує у розмові з Медузою Світлана. — Чоловік спеціально для неї зробив таке ліжко велике — і поставив у підвалі, де ми ховалися. Ми просто боялися, що вона народить».
20 березня донька Пермінової все ж таки змогла залишити Богданівку по одному з гуманітарних коридорів. А 24 березня у бік сусіднього села Шевченкове пішов чоловік Едуард, сподіваючись, що зможе допомогти українським військовим. «Він просто не міг [всидіти на місці]: його підривало», — згадує жінка.
Світлана залишилася на дачі одна. Троє озброєних автоматами російських солдатів з’явилися в неї ввечері 28 березня. Оглядаючи будинок, один із солдатів звернув увагу на велике ліжко у підвалі. «Показав на нього і каже: „Дивись, який траходром“ — згадує Світлана. — Ну і все: я забилася в куток і… Вони мене просто зґвалтували. Забрали їжу, забрали гроші — ну і нехай, це все фігня. Але вони мене зґвалтували просто. Мені 55 років — я кому потрібна була?».
Двоє військовослужбовців ґвалтували Світлану по черзі, згадує вона; третій спостерігав і мастурбував. На імена чи за позивними військові одне до одного не зверталися. Облич ґвалтівників Світлана не пам’ятає. «Я думала, вони мене просто задушать, — згадує Пермінова. — Вони мене душили; пальцями обхопили горло повністю — і я навіть не пам’ятаю, я втрачала свідомість чи не втрачала». Жінка розповідає, що пізніше хотіла повіситися і «вже зробила петлю в гаражі». Але її зупинила думка про доньку та новонародженого онука, який з’явився на світ 2 квітня.
Про те, що її чоловіка Едуарда Шпілєвого вбили, Світлана дізналася лише в середині квітня: «Його катували, а потім застрелили. А тіло знайшли у підвалі у Шевченковому (село у Броварському районі за 16 кілометрів на схід від Богданівки). Він же пішов у той бік — і його, мабуть, і взяли. Він передавав нашим хлопцям із [ЗСУ] геолокації, кількість [російської військової] техніки, яка йшла — я боюся, це все знайшли у нього в телефоні».
Про шість тіл, виявлених поліцією у підвалі приватного будинку у Шевченковому, розповідав староста цього села Володимир Йовенко. Пермінова переконана, що її історія, як і інші свідчення про дні російської окупації Богданівки, мають бути розказані у пресі. «Вони звірі. Вони тварюки, — сказала Світлана Медузі. — А я тепер розгублена, я вбита. У мене онука не вистачає сил взяти на руки».
Окупанти поїхали з Богданівки 29−30 березня. Місцевий мешканець Дмитро розповів Медузі, що 29 березня у селі чули, як техніка рухається у бік села Шевченкове. «30 березня ми вже вийшли до центру села на головну дорогу — і російської техніки там не було. Найбільше враження на мене справило те, що цього дня я побачив когось із російських військових на велосипеді, а за ним пішки бігли троє чи четверо його підлеглих… Один із них підбіг до нас і спитав, в який бік Росія. Ми показали у бік РФ; друге питання було, куди поїхала техніка — ми показали у бік Шевченкового, і вони вирушили туди».
На запитання богданівців «Вас що, забули?» ці військові відповіли ствердно. «Ми посміялися з них і пішли додому», — розповідає Дмитро.
За словами
місцевих жителів, усі дні окупації росіяни чинили мародерство в
місцевих будинках. Пральні машини, телевізори, техніку та інше
награбоване звозили в ліс або до місцевої школи, яку російські військові
використовували як тимчасовий штаб. Вкрадені з котеджів речі солдати
вивозили на вкраденому ж червоному квадроциклі. «Кріпили до нього причіп
легковий і звозили все до лісу», — згадує Дмитро. «Для всього нашого
кварталу шум їхнього краденого квадроциклу став тригером. Якщо з’являвся
його звук, значить, вони знову тут», — розповіла Христина.
Немає коментарів:
Дописати коментар