Лукашенко розуміє: поки влада в Білорусі спирається на силу, вона належить тому, у кого більше штиків (Фото: REUTERS)
Протести в Білорусі вивели стосунки Лукашенка і Путіна на новий рівень — вони ще досі намагаються використовувати один одного, однак тепер Кремль за свої послуги може отримати набагато більше
Публічні заяви президента Росії Володимира Путіна про масові протести в Білорусі відрізняються одночасно і силою, і двозначністю. Наприклад, він повідомив про підготовку «резерву зі співробітників правоохоронних органів» для потенційного використання у Білорусі. Однак настільки широке визначення «співробітників» може означати багато — від дорожньо-патрульної служби й ОМОНу, який зазвичай розганяє демонстрації, до Федеральної служби безпеки (головного наступника КДБ радянських часів) і добре озброєних військових підрозділів Росгвардії.
До того ж які саме обставини реально змусять Росію втрутитися? Путін каже, що цей резерв «не використають, поки ситуація не стане виходити з-під контролю». Але хто це визначить? Якби йшлося про рішення білоруського диктатора Олександра Лукашенка, який потрапив у облогу, то Путін міг би сказати, що Кремль почне діяти винятково «на прохання законно обраного президента республіки». Саме так СРСР пояснював свої військові інтервенції в Угорщину в 1956 році та Чехословаччину в 1968-му.
Але Путін нічого такого не казав. Ба більше, можна зробити висновок, що він вважає себе, а не Лукашенка відповідальним за політичні процеси в Білорусі. Внаслідок, Лукашенко опинився у полоні парадоксу: краще ризикувати бути скинутим, аніж звернутися до Путіна по військову підтримку.
Лукашенко розуміє: поки влада в Білорусі спирається на силу, вона належить тому, в кого більше багнетів. Якщо раптом у країні з’являться багнети, віддані комусь іншому, Лукашенко перетвориться на маріонетку Путіна, а потім буде відсторонений від влади. Це добре для Кремля, але не для Лукашенка. Поки мирні протестувальники створюють для нього меншу загрозу, ніж збройні солдати РФ.
Лукашенко, найімовірніше, використає перевірену стратегію ведення справ із РФ. Він сигналізуватиме про намір зберігати найтісніші відносини зі східним сусідом, роблячи акцент на багатовікові геополітичні зв’язки (хоча їхній термін придатності давно минув). А потім спробує заручитися підтримкою в обмін на декларацію прихильності цим відносинам.
Кремль уже оголосив про готовність реструктурувати давній борг Лукашенка за нафту і газ. Однак це не передбачає отримання нових коштів, а саме вони потрібні Лукашенку. Мабуть, тому він сподівається трохи стабілізувати внутрішню ситуацію, щоб можна було шантажувати Кремль. Він доводитиме, що Москві варто вислати йому нові кошти, щоб підтримати роль Білорусі як стратегічного буфера проти НАТО.
Однак загроза агресії НАТО все більше перетворюється на блеф, і Лукашенко з Путіним розуміють це. Зростання кількості громадян (особливо користувачі інтернету молодші за 50 років) перестає з такою ж готовністю, як попередні покоління, вірити Лукашенку, коли він заявляє, що «натовці брязкають гусеницями біля наших воріт».
Утім, така риторика дійсно сприяє просуванню інтересів Путіна й Лукашенка. Ймовірна західна загроза допомагає їм виправдати власне тривале правління. Мотиви Путіна прозорі. За довгу політичну кар'єру в нього лише тричі були сплески популярності, й щоразу це відбувалося після маленької кампанії, що виглядала переможною військовою — Чечня у 2000 році, Грузія у 2008-му й Україна у 2014-му. На тлі цього досвіду не дивно, що він може спробувати зіграти в таку ж гру й у Білорусі, запропонувавши росіянам ще один «блискучий об'єкт», що символізує велич РФ.
Окрім того, Путін, безсумнівно, прагне відплатити за торішню публічну відмову Лукашенка розглянути можливість поглиблення інтеграції з Росією. Тоді Путіна вельми турбувало обмеження його президентських термінів 2024 роком і він сподівався обнулити їх, об'єднавши Білорусь і Росію в «нову» країну (і, природно, очоливши її). Однак Лукашенко занадто ревниво ставиться до своєї влади, щоб піти на подібні жертви.
Зрештою Путін провів «народне голосування», аби внести поправки в конституцію і гарантувати продовження свого правління мінімум до 2036 року. Цей плебісцит виявився проблематичнішим, ніж очікувалося, тому тепер Кремль прагне принизити і покарати Лукашенка, навіть якщо це означає списати його борги.
Тим часом Лукашенко намагається розгорнути ситуацію на свою користь. Не тільки він і політики в Європі аналізують ремарки Путіна щодо «резерву» правоохоронних співробітників. Перед протестувальниками на вулицях Мінська й інших білоруських міст постала нова загроза: послабивши одного диктатора, вони можуть отримати замість нього іншого, ще сильнішого. Якщо події раптом підуть за найгіршим сценарієм, на білорусів чекає воєнний конфлікт, що вирує всередині кордонів країни.
Втім, імовірніший сценарій такий: білоруські сили безпеки продовжать спроби придушити демонстрації, а Лукашенко чинитиме опір прагненню Путіна відрядити у країну «зелених чоловічків», яких той використовував, щоб анексувати Крим у 2014-му.
Путін розуміє: йому не варто вести переговори з Лукашенком без батога в руці й пряника в кишені. А оскільки Кремль, безсумнівно, ще має економічні козирі в рукаві, російська інтервенція у Білорусь поки залишиться винятково словесною.
Copyright: Project Syndicate, 2020
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate.
Колонку опубліковано в журналі НВ від 10 вересня 2020 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
Немає коментарів:
Дописати коментар