Буковинка Дарія Стасюк: Мамина вишиванка допомогла побудувати хату

Дарію Стасюк знають як вправну вишивальницю в Україні і далеко за її межами

facebook.com

Вишивальниця згадує, як за одну продану бісерну вишиванку її батьки придбали цеглу на будівництво будинку 

 

Кіцманчанку Дарію Стасюк знають як вправну вишивальницю та берегиню буковинської вишитої сорочки не лише в Україні, але й далеко за її межами. Також вона навчила давнього ремесла і доньку Діану Новак. Так на Буковині з’явилася родина заслужених майстрів народної творчості України, які є справжнім скарбом нації. Детальніше про цінність вишитої сорочки та спадок наших предків – у розмові із пані Дарією.

Родинна реліквія – 140-річна сорочка прабабусі

- Розкажіть, будь ласка, про найдавніші сорочки у вашому гардеробі: чим вони цінні, яка їхня історія?
- У родинній колекції найдавніша вишиванка – сорочка, якій зо 140 років, успадкована від нашої прабабусі Анни. Це сорочка-рукав’янка, морщинка ще на неї казали. Від багаторазового прання дуже тоненькою стала тканина, хоча новою була тугенькою, виготовлена із конопель. А час зробив своє. Однак вона у нас дуже гарно збережена і оце є наша найцінніша реліквія. Є також чоловічий весільний стрій дідуся Івана Ілліча, це десь 1920 роки. Також маємо декілька строїв давніх, але то вже не є наші. Якось пробувала порахувати, скільки речей налічує колекція, та це нереально зробити. Скажу лише, що багато (усміхається, - авт.).

«Вдягаючи давні строї, справді відчуваєш позитивну енергетику, якесь тепло, радість у душі»
Дарія Стасюк

У нас суто буковинські строї. Починали колекціонувати Кіцманського району, а згодом трішечки додали й інших. Найосновніша мета – зберегти це все по можливості. А розпочалося все з маминої сорочки (Домна Іванівна), яку вона подарувала мені. Коли з донькою почали брати участь у різних фестивалях, то навіть сперечалися, хто ж на цей раз одягає цю сорочку (усміхається, - авт.). Пам’ятаю, як мама її вишивала, коли я була маленькою п’ятирічною дівчинкою. То наша традиційна бісерна сорочка, кіцманська, і цих сорочок було лише три у Кіцмані. Мама вишила дві і ще одна була в тої жіночки, в якої вона відшивала. І понині, а ми уже близько 20 років займаємося колекціонуванням, то схожі знаходили, а саме такої – ніде нема. На ній є традиційна польова бабка, так у народі називали цю квіточку, яка вкривала майже усі луги Кіцманщини. Вона така, чотирипелюсткова, наукова назва - Вероніка лікарська. Але чомусь її на сорочці назвали польова бабка. Мабуть, тому що вона у полі цвіла, в усіх шанцях навіть можна було побачити, і кіцманчани її дуже любили. Напевне, та жінка вирішила собі її створити. І цих візерунків цієї польової бабки зараз є дуже багато, різних кольорів, але форма збереглася. Так що це є суто наша, кіцманська сорочка і вона для нас дуже цінна тим, що це робота мами. Тож одну сорочку мама вишила і залишила нам, а другу вона продала, тому що не було грошей і за ті кошти вони з татом купили цеглу на будівництво хати. От яка була вартість тої сорочки! Правда, цегла була тоді по 4 копійки.

Братися до вишивки необхідно з добрим настроєм та молитвою

- Пані Даріє, що для душі і тіла дає процес вишивання, а що – постійне носіння такого предмета гардеробу?
- Знаєте, спілкування, навіть дотик до цієї сорочки – от коли її береш у руки, відчувається ніби тепло маминих рук, бабусиних, прабабусиних. Передається їхня ота позитивна енергетика. До мене колись на фестивалі підходить одна жіночка і каже: «Боже мій, вам не душно у цій сорочці, горботці»? А то сильна спека стояла. Відповідаю їй: «Ви знаєте – ні». А вона жаліється: «А з мене потоки течуть». Але вона була у строї, виготовленому з сучасних акрилових ниток і сорочка ткана – досить красиво виглядала зовні, але виявляється, що носити її до тіла не дуже корисно. А я собі стояла спокійно – конопляна сорочечка, натуральна горботка із тоненької вовни, але вони не парили і не було в них спекотно. Ось яка разюча різниця. Вдягаючи давні строї, справді відчуваєш позитивну енергетику, якесь тепло, радість у душі. Вишиванка – це вже сучасний термін, а колись її називали вишита сорочка.
Щодо процесу вишивання, то якщо робота йде гладко, то отримуєш велике задоволення, радість, спокій, натхнення – хочеться побачити той кінцевий результат. Але якщо доводиться щось підпорювати, то, звичайно, це не дуже приємно.
- Чи маєте особистий секрет появи на світ вдалої сорочки?
- Перед вишиванням обов’язково слід прочитати молитву «Отче наш», перехрестити сорочку. Це дає відповідний заряд. І, звичайно, треба щоби був гарний настрій. Бо коли ти якась збуджена чи роздратована, то вишивка не йде. Особисто я вишиваю у своє задоволення, бо вкладаю у свої вироби душу, передаю своє тепло, позитив і ось тоді виходить справді гарна сорочка.
- Що у світі кажуть про українську вишивку та наших вишивальниць?
- Людям дуже подобаються буковинські вишиванки. Іноземці та емігранти не лише захоплюються ними, але й хочуть мати в своїх колекціях. Тож наші з Діаною сорочки є в багатьох країнах світу.
А ще пам’ятаю, як 2015 року була на Дні вишиванки в Афінах. Коли презентувала там у нашому посольстві українські строї, то почула багато схвальних відгуків. Серед відвідувачів заходу був директор Торговельної палати Греції і ось надали слово йому, і він, захоплений побаченим, сказав: «У греків вважають, якщо вміє читати – це вже грамотна людина, якщо грек вміє читати, писати, малювати – це інтелігентна людина, а якщо людина вміє читати, писати, малювати, грати, співати, танцювати, готувати, то це є українець». І то всі відвідувачі почали дуже сміятися. Водночас було приємно, що про нашу націю так говорять. Наші люди і справді вміють все. Там і кухня наша розвивається та процвітає, і, звичайно, українські вишиванки цінують. Я давала майстер-класи і з вишивки, і з бісероплетіння. Гарні враження залишилися в усіх, тож мене запросили ще наступного року.

Відкрили музей «Невичерпні джерела»

- Чи плануєте з донькою відкрити музей давніх сорочок?
- Ми відкрили музей «Невичерпні джерела», він існує уже другий рік. Облаштували його в клубі сімейного відпочинку «Буковинська Троя» у Володимира Воронюка. Лиш одна прикрість – самим його рекламувати досить складно, небагато людей знають, що він там є. І нема такого, щоби хтось сприяв чи допомагав (не кажу про матеріальне), а бодай морально якось підтримували. Тому що Володимир дав гарне приміщення, ми виставили експонати. Вийшло все дуже гарно і потрібно, я вважаю. І подали усе не як у звичайних музеях, а за типом нашої буковинської хати. Там є на що подивитися. Вартість квитка 30 гривень.
- Чи розуміли в юності цінність старовинних вишиванок?
- Я просто росла у цьому середовищі. У мене бабця по лінії тата була прекрасною ткалею. У нас кросна (ткацький станок) ніколи не розбирали, вони були розкладені як взимку, так і влітку, як восени, так і навесні. І постійно бабця з донькою займалися ткацтвом. Ткали килими, торбини, горботки, боярки. У нас, звичайно, збереглися речі, яка бабця ткала.
До того ж, коли наші однокласниці почали одружуватися, то дівчата ходили одна до одної на весілля. І в нас такі традиції були в Кіцмані, що обов’язково на перший день весілля слід одягати буковинський стрій. Це було невід’ємною частиною. Першого дня обов’язково сорочка та горботка має бути, а другого – одягай собі все, що схочеш. І може ось саме ця традиція і підтримувала те все, ми не дозволяли батькам продавати ті сорочки.
- Щодо здоров’я: вишивання забирає його, чи, навпаки, додає?
- Часто мені ставлять таке запитання. Я колись спілкувалася з лікарем – була така проблема у Діани, що сказали: «Ой, в неї ліниве око, їй треба якісь окуляри носити» тощо. І я їй не дозволяла вишивати тривалий час, бо сказали лікарі, що то великі проблеми із зором можуть бути. Як донька не просилася і не рвалася до вишивання, я забороняла. І потім одна розумна лікарка сказала, що донечці треба давати навантаження на очі. Я спитала, чи можна їй вишивати, а медик відповіла: «Навіть потрібно!». Боже, Діана так втішилася. Їй тоді під 20 років було, коли вона взялася за вишивання із новими силами.
Щодо мене, то, звичайно, вік позначається на швидкості, але якщо є бажання, то з’являються і сили, і натхнення. Можу слухати телевізор і вишивати. А просто сісти і втупитися в телевізор – це не моє. Мені здається, що тоді я би померла (усміхається, - авт.).
 Ольга ШУПЕНЯ
джерело  https://pogliad.ua/