Степан Карачко - Дуже просто, бути закоханим у наше місто…

             

        Відчувати його пульс, дихати його повітрям, усміхатись, дивлячись на відображення будинків у калюжах.  А в ранішні тиші, пройтись, вуличками міста привітавшись з будиночками, які можуть багато чого розповісти перехожому. У вечірню пору ловити відблиски світла ліхтарів на бруківці у центрі, заглядати в очі настінним велетам. 

       Декому вдавалось це місто покорити, більшість – була покорена містом. Вони залишалися, аби тут жити, кохати, творити, захищати й будувати. І лишити по собі слід.
          Епохи лишають по собі літописи. Правителі – міста, фортеці, мури і історичну пам’ять. Чернівці розквітали й занепадали, змінювали владу,  розросталися, падали на коліна і знову піднімалися, аби дати захист слабим та нужденним і натхнення сильним духом - десяткам поколінь своїх жителів. Різні правителі керували нашим містом, вони лишали по собі кам’яниці й парки, пісні, картини і поеми. І це все про наше місто Чернівці.    

  

Перші архівні записи літописців свідчать, Чернівці були засновані в  1408 році, оскільки саме під цією датою місто згадується в одній з грамот молдавського господаря Олександра, прозваного Добрим.

У середині ХІV ст. Вся Буковина, і Чернівці у тому числі потрапляє під владу Угорщини, а потім Молдавського князівства. З 1457 року, після адміністративної реформи місто стає центром волості і з цього часу повільно, але  невпинно зростає незважаючи на довгі періоди занепаду та іноземного панування.

Треба визнати, що чужоземці, які тут правили не тільки експлуатували цей край, але й привносили щось своє, що в кінцевому наслідку склалося у гармонійну картину ”чернівецької цивілізації”. Віками проживаючи поряд, різні народи – протягом століть – вікували те, що є тільки чернівецьким, чого не відбереш, не вивезеш і не заборониш. Це дух Чернівців, який можна відчути тільки в цьому місті. Місто спокон віку заселене різними народом.

Цей дух багато культурності, дух співжиття і взаємоповаги представників різних культур став ідеалом і для тих, хто покинув свою маленьку батьківщину. Він і сьогодні викликає ностальгічні почуття. Склавшись у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., він пробуджував подив у сучасників і захоплення у нащадків. Безумовно що самий більший вплив на Чернівці і загалом на Буковину  на її культуру мала Австро – Угорська імперія яка проіснувала 68 років.    Процитуємо відомого німецького публіциста Георга Гайнцена. За його словами Чернівці –це місто, де “фірмани фіакрів сперечалися про Карла Крауса, де тротуари підмітали букетами троянд і де книгарень було більше, ніж кав’ярень”…

Літописець  Чернівців

     Раймунд Фрідріх Кайндл історик з Чернівців який був невтомним етнографом, археологом, фольклористом, літературознавцем, педагогом, громадським діячем, професором і ректором Чернівецького університету. Він єдиний з чернівецьких не українців удостоївся честі бути обраним дійсним членом ( НТШ) Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

     Ще в юності Кайндль зацікавився минулим рідного міста і в 1888 році написав краєзнавчу працю "До історії міста Чернівців та його околиці". Згодом він відтворив розвиток столиці Буковини у фундаментальній "Історії Чернівців від найдавніших часів до сьогодення", виданій з нагоди 500-річчя першої документальної згадки про місто (1908).

      З 1886 року Кайндль збирав етнографічно-фольклорні матеріали в українських селах понад Сіретом, Прутом і Черемошем. Його першою значною роботою стала книга "Русини на Буковині". 1888 р. її історична частина друкувалась у краєзнавчому альманасі "Буковий ліс", який Кайндль започаткував у газеті "Буковінер Рундшау", а в 1889 році вийшла окремою книгою. Наступного року з'явилась друга - етнографічна - частина твору, написана спільно з о.Олександром Манастирським, який переклав німецькою мовою зразки українського фольклору.

    Помер Р.Ф. Кайндль 15 березня 1930 року. Завдяки своїм працям, а він написав лише з буковинської тематики 308 книг і статей, вчений ще за життя став знаменитістю. І нині Кайндль не забутий. У Німеччині існує наукове товариство, яке носить його ім'я. Воно започаткувало журнал "Кайндль-Архів", який згодом став органом Інституту Буковини в Аугсбурзі.                         

Меморіальна дошка на будинку  вул. Т.Шевченка, 94 де народився Раймунд Фрідріх Кайндл

З історії міського прапора та герба

Прапор був виготовлений на честь 500 річниці міста.

Використання зображення герба міста та цісарського орла на міському прапорі надала прихильна до Чернівців цісарева мати Марія Терезія ще в 1834 році. Опис прапора було затверджено наново, - і в мистецькому ательє Гессінгера та Фаллінгера виготовили нове міське знамено. З лицьової сторони полотнища у центрі білого поля розміщений міський герб. Над ним - золотим шитвом напис готичним шрифтом "Landeshauptstadt Czernowitz" (Крайова столиця Чернівці). Під гербом - латиною - девіз "Viribus unitis" (Спільними зусиллями). Обабіч герба й у кутках поля - зображення гілочок із дубовими листочками й жолудями. Полотнище обрамлене смугою з червоно-білих зубоподібних трикутників. Із зворотного боку - жовте поле, окаймоване такою ж смужкою. У центрі поля знаходиться державний герб Австро-Угорщини - чорний двоголовий орел із відповідною атрибутикою. Зліва від нього дата - 1408, справа - 1908. Над гербом - напис "Der Vaterstadt" (Рідному місту), внизу - "Burgerschaft" (Міщанство). Кути поля прикрашені рослинним орнаментом із букових листочків та горішків. Нині прапор зберігається у Краєзнавчому музеї.

На прапорі відображений Герб Чернівців, це червоний щит, на ньому - увінчана сімома зубцями кам'яна міська брама; над зубцями - вісім вільно ширяючих каменів у два ряди по 4, причому, камені верхнього ряду дещо менші, ніж нижнього; у відкритих воротах видніється червоно-язикий, позолочений двоголовий орел, обидві голови якого увінчані золотими коронами, у правій лапі - меч і скіпетр, у лівій - держава; на грудях двоголового орла - червоний щиток, перетятий сріблястою лінією, оповитий ланцюгом ордена Золотого Руна. По центральному краю орнаментальна бронзова облямівка щита завершена срібною мурованою короною з п'ятьма помітними виступами.

Міська Ратуша

Серцем крайової столиці є міська Ратуша. За більш як  півтора сторіччя на її вежі тріпотіли різні прапори, на фасаді неодноразово змінювалися герби, у залі засідань звучали різні мови.

Та протягом 160 років залишалося незмінним призначення цієї будівлі як резиденції міського самоврядування, відповідального за життєдіяльність Чернівців.
    Уперше питання про потребу ратуші для міста постало в 1786 році.

У 1792 р. передбачалося спорудити її на розі нинішніх вулиць Головної та Митрополита А. Шептицького. Проект не був реалізований і магістрат тривалий час містився в орендованих приватних будинках. Лише в 1825 році державна влада постановила збудувати в Чернівцях ратушу. Проект розробила Надвірна будівнича рада у Відні, яка планувала розмістити її на "Казармовій площі" (за нинішньою вулицею І.Богуна). Проти столичного плану виступив окружний інженер А. Марін, який доводив, що Чернівці розвиватимуться у південному напрямку, тому Ратуша повинна стояти в центрі міста, на площі Ринок (Центральній). Фахівця підтримала й міська управа. "Його боротьба проти цього помилкового проекту, - писав згодом архітектор А.Микулич, - тривала за тодішнього абсолютизму не менше, ніж 18 років, і (...) ратуша, як вона тепер стоїть, була збудована в 1843 - 1846 роках під його (А.Маріна) керівництвом за проектом Надвірної будівничої ради".
    В червні 1842 року Львівське губерніальне правління затвердило кошторис будівництва в сумі 84120 флоринів 8,25 крони. Наприкінці липня того ж року відбувся конкурс, який виграла будівельна фірма Менделя Амстера, котрий зобов'язався вкластись у саму  83990 флоринів.
    Урочисте закладання "угольного каменя" у фундамент Ратуші відбулося 19 квітня 1843 року в присутності представників державної влади, духовенства та міщанства на чолі з бургомістром Ф.Лігоцьким. У спеціальну нішу поклали монети з профілем цісаря та пам’ятну пергаментну грамоту.
    Фундамент мурувався з каменю, стіни - з цегли, в каркасі вежі застосовано залізні конструкції. Будівельні роботи, за якими наглядали А. Марін та А. Микулич, завершилися1 грудня 1846 року.

Бургомістри, примарі, голови що господарювали у Ратушу 142 роки

Якоб рицар фон Петрович	1864 - 1866 р. р.
Антон рицар Кохановський фон Ставчан	1866-1874 р. р. 1887-1905 р. р.
Отто Амброз фон Рехтенберг	1874-1880 р. р.
Вільгельм фон Клімеш	1881-1887 р. р.
Доктор Едуард Райс	1905-1907 р. р.
Фелікс барон фон Фюрт	1907-1913 р. р.
Сало фон Вайсельбергар	1913-1914 р. р.
Георге Шандру	1917-1919 р. р, 1920-1922 р. р.
Теофіл Сіміонович	1919-1920 р. р.
Ніку Флондор	1920 р., 1922-1926 р. р, 1938-1940 р. р.
Барбу Грігоровіча	1926 р.
Доктор Раду Сбієра	1926-1927 р. р.
Доктор Ромулус Киндя	1927-1929 р. р.
Доктор Дімітрій Мармелюк	1933-1938 р. р.
Нікітін Олексій Іванович	1940-1941 р. р.
Кошовий Антон Іванович	1944-1945 р. р.
Грицай Олександр Никифорович	1945-1948 р. р.
Козачук Іван Федорович	1948 р.
Котко Полікарп Архипович	1949-1950 р. р.
Гутафель Віктор Іванович	1950-1954 р. р.
Михайловський Михайло Іванович	1954-1959 р. р.
Донченко Петро Іванович	1959-1964 р. р.
Толмач Василь Петрович	1964-1972 р. р.
Доцюк Володимир Федорович	1972-1985 р. р.
Каспрук Павло Михайлович	1985-1991 р. р.
Бойко Іван Васильович	1990 р.
Гродецький Георгій Дмитрович	1991 р.
Павлюк Віктор Ігорович	1991-1994 р.
Федорук Микола Трохимович	з 1994 року

 26 літ перебував на посаді бургомістра Чернівців

 
    Антон Кохановський  народився 17 листопада 1817 року у Тернополі в сім'ї дрібного службовця галичанського походження. У 1823 році батьки переїхали до Чернівців, де юний Антон здобував середню освіту. Навчання продовжив на правничому факультеті Львівського університету, потім працював у Станіславі. 1850 року Кохановський повернувся до Чернівців, де став адвокатом, а вже через 18 літ очолив Буковинську палату адвокатів. Кохановський, поклав на вівтар рідного міста своє життя, при ньому воно набуло європейських рис, зазнало нечуваного розвитку. Чернівчани завше пам'ятатимуть цю жертовність.
     В 1864 році А. Кохановського було обрано депутатом першого складу міської ради. Завдяки організаторським здібностям, цілеспрямованості і виваженості, вмінню спрямовувати роботу колег у конструктивне русло в 1866 р. депутати обрали його бургомістром.
      У 1871 році його було обрано послом (депутатом) Державної Ради Австрії (парламенту), а навесні 1874-го депутати ландтагу обрали Кохановського крайовим старостою. Він склав із себе обов'язки бургомістра, проте залишився депутатом міської ради.
    Антон Кохановський на крайовому та державному рівнях послідовно відстоював інтереси Чернівців й активно лобіював проект заснування Чернівецького університету. З його ініціативи в 1874-1875 рр. було споруджено Буковинський ландтаг  відкриття якого відбулося 4 жовтня 1875 р. у формі урочистого прийому з нагоди заснування університету. Згодом міська рада на чолі з А. Кохановським ухвалила покрити вулиці бруківкою, на що було виділено значні кошти. Вінцем діяльності бургомістра стало спорудження нового театру.
За його сприяння у 1900-1901 рр., було збудовано прекрасне приміщення дирекції цієї першої у Чернівцях і на Буковині банківської установи (нині - Художній музей). Бургомістр був також віце-президентом (акційного) Товариства місцевих залізниць Буковини.
     Антон Кохановський працював на посаді крайового старости до 1884 р. В 1887 р. знову обрати його бургомістром Чернівців. Однак за три дні до 42-ої річниці його депутатської діяльності, у ніч на 10 вересня 1906 р., Антон Кохановський помер.

Він пробуджує подив у сучасників

Самий найбільший вплив на розбудову міста його  архітектуру,  культуру  та розвитку економічного буковинської столиці, було при Австро – Угорські імперії на чолі з її імператором  Францом Йосифом І.

  В історії європейських монархій було небагато коронованих осіб, які перебували на троні стільки часу, як Цісар, - а це дві третини віку, які охоплюють чималий історичний період від революційної "Весни народів" 1848 р. й аж до розпалу Першої світової війни, 1916 року.

За цей час Дунайська імперія, а з нею і багато країв і народів Центрально-Східної Європи в тому числі і Буковина, пережили періоди пробудження, становлення і розвитку цивілізованого громадянського суспільства, але так само і драматичних випробувань і, врешті, краху старого світу під вибухи світової війни народів.

 Для Чернівців епоха Франца Йосифа І щасливого збіглася з розвитком і розквітом від скромного повітового містечка провінції Галичина до симпатичного європейського міста Чернівці зі  столиці коронного краю Буковини та її  стильними архітектурними спорудами на взірець празьких та віденських. Тому для багатьох старих чернівчан, як і загалом старих буковинців чи галичан, Цісар уособлював стабільність і статечність тієї загалом благополучної і мирної епохи, на зміну якій прийшли смерчі й віхоли двох світових воєн та кількох тоталітарних режимів.

Грамота австрійського

імператора Франца ЙосифаІ про відкриття Чернівецького університету

(фрагмент, оригіналу світлина)

           

Ми, Франц Йосип 1, Божою милістю імператора Австрії, апостольського короля Венгрії, короля Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції, Лодамерії Іллірії, герцога Австрії, Великого герцога Кракова, Буковини, Верхньої та Нижньої Сілезії; Великого князя Трансільванського, Маркграфа  Моравії, княжого графа фон Габсбурга  і Теролії.

Сповнені вітчизняною турботою про наше герцогство Буковини, ми постійно стараємось примножувати число державних учбових закладів у цьому краї і будемо сприяти їх розвитку.

При цьому ми дослухалися  голосу нашого серця і славних традицій нашої династії.

Ще в проекті відреґулювання духовного життя Буковини, складеним при зайнятті цих земель, проявилась увага нашого уряду до  духовного виховання наших підданих.

Ця велика справа розпочата нашими великими пращурами на знак безсмертної пам’яті покійного Імператора Йосипа П. Відкриття найнеобхідніших навчальних закладів — продовження справи наших предків, які заповідали нам завершити цю трудну справу —  відкриття вищої школи. Ми надіємось, що він стане храмом вищої науки на благо держави та краю.

Завіряємо нашим підписом та нашою імперською печаткою. Замок Шенбруне.  30 вересня 1875 року. Підпис Франца Йосипа

Чернівецький  університет

    Чернівецький  університет, створений за рішенням австрійських властей і відкритий 4 листопада 1875 р. з нагоди 100-річчя приєднання Буковини до Австрії і названий іменем тодішнього імператора Франца Йосифа, він переслідував мету підготовки кадрів з вищою освітою для різних сфер державного й духовного життя монархії, зміцнення впливу Австрії на її східних окраїнах.

На світлині парад, австрійських вояків на честь відкриття університету 4 липня 1875 року

Повернемося до історичних архівних джерел.

  В 1823 році галицький губернатор подав австрійській владі петицію буковинських жителів про необхідність заснування теологічного семінару (семінарії) в Чернівцях.

Тільки в жовтні 1827 р. в нашому місті було відкрито богословську семінарію, розмістивши її у гімназіальних приміщеннях (нині І-а гімназія по вул. Емінеску). Викладання велось латинкою та німецькою. Крім богословських дисциплін, тут читалися лекції із сільського господарства, педагогіки. А з 1866 року почалися підготовчі роботи з відкриття богословського факультету в майбутньому університеті ім. Франца-Йосифа в Чернівцях. Було розроблено проект статуту факультету. За основу проекту був узятий статут богословських факультетів у Зальцбурзі, Оломоуці, Російській духовній академії. 4 листопада 1875 р. відбулося урочисте відкриття університету, якому було надано назву Чернівецький університет ім.Франца-Йосифа. Присутні на цих торжествах: міністр культури і освіти д-р Штремаер, крайовий президент Г.Алезані, ректор д-р К.Томащук, декан юридичного факультету д-р фон Шулер-Ліблой, представники університетів Відня, Праги, Граца, Клаузенбурга, Базеля, Берліна, Берна, Бреслау Дорнета, Ерлангена, Гайденберга, Йєни, Кенігсберга, Ляйпцига, Магдебурга, Мюнстера, Одеси, Тюбенгена, Франкфурта-на-Майні, Інсбрука, Кракова, Львова, Геттінгена, Страсбурга.

Першим ректором від дня заснування Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа був Костянтин Томащук. (1875-1876 рр.).

                                                                         Листівка з нагоди 25 річниці чернівецького університету

Палата юстиції

Питання про спорудження приміщення юстиції у Чернівцях розглядалось на засіданні Австрійської палати послів, 17 травня 1900 року. Під забудову було виділено безкоштовно земельну ділянку в розміром 45000 квадратних метрів, вартістю12000 крон. А на саме будівництво було заплановано 995000 крон. Будівництво цієї споруди  було покладено на старшого радника юстиції Франца Сковрона. та інженера Артура Відьма. Будівельні роботи були  розпочаті  весною 1904 року. В цьому взяли участь вже  тоді відомі підприємці: Йозиф Кортинський, Їоахім Айзенберг, Макс Айзенберг та Нафталі Рудник. Електричне освітлення провела місцева фірма братів Кремер та Браун.   В грудні цього ж року було вже проведене опалення. Будівля опалювалась шістьма котлами за системою Штробля.  І в скорому часі на очах городян виросла нова шикарна споруда. Загалом вона мала чотири поверхи в яких розмістилось 144 кімнати.  Освячення палацу відбулось 7 жовтня 1906 року.

                                                                                             Сьогодні будинок, адміністрації Чернівецької області.

Будинок - шіфа

Жили-були в Австро-Угорщині два брати, щиро закохані в море. Один став відомим капітаном і водив кораблі по всьому світу, а другий став успішним фінансистом. Коли брати, що так і не завели сімей і не мали дітей, вийшли на пенсію, вони вирішили оселитися разом в неймовірному, вартому їх будинку - будинку-кораблю.
Довго брати мандрували імперією в пошуках потрібного унікального місця - і нарешті знайшли його в Чернівцях. Будинок з'явився , в останні роки ХІХ сторіччя.

Невдовзі на перетині двох вулиць виріс дім-лайнер, що не належав жодному архітектурному стилю. Він і не мусив: головною для братів була форма.

Між іншим, досить гарно вийшло. Висока вежа-ліхтарик, прикрашена колись вітражами - матчах. На носовій частині - голова лева, царя звірів, а ще - грифони, алегорія зіркості, такої необхідної в морі. Про водну стихію нагадують ще й дельфіни та водорості. Місце швидко стало дуже популярним, портрети шіфи входили до всіх наборів листівок. А ще колись поруч був гарний сквер зі скульптурами, улюблене місце зустрічей чернівчан.

                                           Костел «Серце Ісуса»

Костьол був побудований на жертви католицької общини єзуїтів, буковинського краю.

Проект було розроблено інженером Йозифа Ляйцнера в стилі псевдоготики, а наріжний камінь було закладено 7 червня 1891 року та освячено Львівським архєписпоком Моравським. Практично костел був готовий вже 1894 році.

Споруда має всі готичні особистості так званої готичної культури. Масивні ком форси, а їх 15 підтримують основу будівлі, високі арочні вікна що були виготовлені із чеської мозаїки, свідчать про декор будівлі і це все справляло враження вічності споруди. Костел був розрахований на 800 осіб, хотья єзуїтів в нашому було набагато менше. Тут стояв чудовий орган який відтворював піднесену релігійну музику, яку приходили слухати віруючі різних конфесій. Помпезні вікна які ледь просвічувались, через мозаїку скла створювали у залі урочистість та величність піднесеного особливого настрою віруючих.

В залі була прекрасна акустика. Хор що поєднувався з грою органа, було чути в любі частині залу, а коли були відкриті вхідні двері, навстіж  то під костелом, збиралось ще сотні перехожих і вслухались в гармонію поєднання співу і музики. В чому був секрет, акустики, а він був простий, по всіх кутах зали було архітектором, замуровані металеві бруси, які і робили детонацію звуку. В 1940 році костел був закритий, в п’ятдесятих переданий під обласний архів де він розміщається і до нині.

  

( фрагменти віконної мозаїки, огорожі, фарбування що виглядає з під шикатурки)

Дирекція ощадного банку Чернівців

.

У 1900-1901рр. в місті зводять одну з найгарніших споруд всієї Австро-Угорської імперії: приміщення дирекції ощадного банку в стилі віденської сецесії. "Bukowiner Sparkass" зводив Хьюберт Гесснер, учень батька сецесії Отто Вагнера.
     Доктор філософії, знавець архітектури Бо Ларссон, що проводив дослідження "Архітектурна і культурна спадщина як ресурс для міського планування і розвитку в західноукраїнських і молдовських містах", недаремно відносить цю споруду до найбільш важливих індивідуальних архітектурних пам'ятників Чернівців у європейському контексті. Багато хто впевнений - і не безпідставно - що споруди, рівній Ощадному банку, не було у всій тодішній імперії.

Серед оздоб фасаду виділяється мозаїчне панно із зображенням алегоричних фігур,

 які символізують економічне благополуччя краю.

Міський театр  (листівка)

Найгарнішою міською окрасою є наш театр. За архітектурою та інтер’єром  він  не поступався перед віденським. Про це втілення мистецьких амбіцій чернівчан гарно висловився  австрійський публіцист Г. Гайнцен: “ Чернівецький театр це мрія з оксамиту й золота, спроектована віденськими архітекторами Гельмером і Фельнером... Чернівецький театр – то пам’ятка обізнаним із культурою чернівчанам...”

 Перед театром площа нині театральна, але вона носила інші назви.

До 1918 року вона носила назву Площа Єлизавети (1837-1898 рр.) Площу було названо в честь дружини Франца Йозифа, яка загинула від рук ворогів. Пізніше

коли прийшли румуни вона була названа площа Александрі, Василе Александрі (1818-1890рр.) румунський письменник. Пізніше від 27 серпня 1944 року вона отримала назву театральна.Тут виступали великі майстри оперної та драматичної сцени Європи: великий Енріко Карузо, Федір Шаляпин, Соломія Крушельницька, Марія Бієшу,  актор  австрійської драми Моіссі та інші.  Пам’ятник Ф.Шілеру, який стояв з 1907р. до 1922 р. перед театром

 

Фрагмент барельєф на театрі

Німецький дім у Чернівцях

Саме 13 січня  1899 року був утворений окремий комітет по спорудженню Німецького Дому. Головою комітету став професор Фелікс барон Форт, а його заступником доктор Рудольф Вольф.       Комітет розпочав свою діяльність і незабаром внески потекли з усіх боків; багато жителів краю та столиці вносили свою лепту на національний жертвенний олтар. У лютому 1899 року "Bukowiner Bote" писав: "Ще більшим й загальнішим є інтерес до справи Німецького Дому. Цей Дім має бути Домом товариств, великим і з великим залом, який могли б орендувати й інші товариства для різних заходів".     Не довго прийшлось чекати на успіх. В серпні 1899 року, тобто вже через декілька місяців після утворення комітету (Hausbauausschuss) радісна новина сколихнула німців Буковини. Вдалося купити будинок №40 на Семигородській вулиці (тепер вул. Головна). Ініціатором цієї купівлі був інженер Йозеф Габріель Мюллер. В передній частині розміщувався ресторан, в крилі знаходилися канцелярські приміщення.          Освітлення великого саду було влаштоване газове, найсучасніше до виникнення електрики.

 Для гарного відпочинку розважальний комітет Товариства християнських німців спорудив у 1900 році в саду Німецького Дому кегельбан. П'ятого червня 1910 року чисельна німецька громада краю зібралася на урочисте відкриття і освячення новозбудованого Німецького Дому в Чернівцях, яке завершилось святковим концертом.           

Буковинська Митрополія

В 1873 році Євген Гакман добився створення незалежної буковинської православної церкви. Раніше, ще з 1782 року, на цьому місці стояла стара єпископська резиденція, тут з 1864 року кипіли будівельні роботи під керівництвом молодого талановитого чеха Йозефа Главки. Проект майбутнього кам’яного дива архітектор створив у 1860-му, маючи всього 29 років. А у віці Христа випускнику Віденської академії мистецтв пощастило почати втілювати свою мрію у життя. Як шкода, що сам творець Буковинської Митрополії  так і не побачив своє дітище в завершеному вигляді! Масштаб робіт був грандіозним: спеціально для будівництва було створено ряд спеціальних кар’єрів на Буковині, в місті запрацювало два цегельних та один керамічний заводи, а також школа для будівничих. Австро-Угорщина ще не бачила нічого подібного! Майже 18 років Главка творив свій шедевр, і допомогли йому в цьому майстри з усіх усюди: оздоблювальні роботи виконували віденські художники К. Йобст, І. Кляйн, чех К. Свобода, буковинці Е. Бучевський і Є. Максимович; художнє різьблення по каменю і ліплення здійснювалось під керівництвом віденського скульптора К. Гофмана Незадовго до закінчення будівництва (а відбулося це в 1882 р.) Йозеф Главка важко захворів, підірвавши своє здоров’я виснажливою працею та нестачею сну А його шедевр милує людське око уже124 роки.

   

       Власником нерухомого майна на розі вулиці Кароліни та площі Рудольфа у червні 1886 року числится Лейб Зальтер.  Рішення повітового суду від 5 квітня 1904 року, власниками нерухомості стали Йозеф Ландау та Макс Майснер. 14 жовтня 1905-го вони отримали дозвіл     Чернівецького міського магістрату на розбір купленої власності і побудову чотириповерхового будинку з твердих матеріалів та вогнестійким даховим покриттям. Саме вони і спорудили архітектурну домінанту цієї частини міста – чотириповерховий житловий будинок зі стилізованою вежею, – майбутній готель „Брістоль”. 14 березня 1906 року власники отримали дозвіл магістрату на добудову трьох невеликих балконів напроти нерухомості Адели Гординської на вулиці Кароліни, 7. Варто відзначити, що пані Гординська без ентузіазму сприйняла виданий дозвіл, про що свідчить її скарга до Чернівецького міського магістрату з цього приводу. В будинку було встановлено 3 ліфти, які обслуговували Йоганн Ілічук та Георг Герман. Це було ознакою нового етапу розвитку архітектури і будівництва в Чернівцях. 31 липня 1906 року Йозеф Ландау та Макс Майснер отримали дозвіл Чернівецького міського магістрату на право проживання в новозбудованому будинку на площі Рудольфа, №1. Право власності на готель „Брістоль” від них перейшло до Карла та Ернестіни Білгрей. Серед власників готелю були також Аурел та Альберт Решкану, Соломон Кінсбрунер, Амалія Лінкер. У 1940 році приміщення готелю „Брістоль”, що налічувало 57 кімнат, було націоналізовано й оцінено в 4000000 лей та передано для використання міській владі.

Про чернівецькі вілли

      Нам городянам не одноразово, приходилось бачити написи на акуратних дво та трьо поверхових будиночках, дівочі імен ОLGA, Vila Жоржета, Анна, Марія…

      Що ж це за будиночки,  то тут там у нашому місті?

       В кожного оригінального будинку свій стиль, манера своя архітектура. А відгадка тут дуже проста. За доброї австрійської доби коли у місті процвітала торгівля. Тоді до нашого міста тягнулись, торгівці  зі всього світу. Серед них були молоді люди різного віроізповідуваня, мусульмани та католики вони перебували тут зі своїм храмом місяцями. І безумовно зустрічались з нашими  місцевими красунями та закохувались у них. В той час ніхто не знав про національність, основою тоді для людини це було віроізповідання.

    Тому було дуже строго в той час в родинах різних конфесій не дозвалось, хлопцеві, чи дівчині брати собі наречену чи  нареченого другої конфесії. Ось пішла тоді мода приїжджих, багатих, купців будувати собі в нашому місті,  так звані віли для таємної зустрічі з закоханими з якими вони законно не могли вступити в шлюб за православними канонами церкви.     Ці віли за звичаєм постували місяцями, чикаючи на зустріч закоханих сердець. Там  були слуги які і тримали будиночок в чистоті та порядку. Саме  на честь ім’я своєї  коханої,  торгівці називали ці будиночки.  

      Грамота про відкриття пам’ятника

В Державному архіві Чернівецької області зберігається пергаментна грамота про закладення пам’ятника Чорний Орел , датована 26 квітня 1901 року. В ній повідомляється, що з ініціативи офіцерського корпусу полку вирішено спорудити в Чернівцях пам'ятник загиблим воїнам. Монумент споруджувався на кошти ландтагу (крайового сейму) Буковини, Православного фонду Буковини, офіцерського корпусу полку, а також на добровільні пожертви жителів краю.

  Крайове місто Чернівці виділило під майбутній меморіал будівельний майданчик. Закладення фундаменту відбулося в день освячення нового прапора полку. З цієї нагоди була видана пам'ятна ювілейна брошура німецькою, румунською та українською мовами. Грамоту підписали ерцгерцог Євген фон Савойєн, митрополит Буковини Аркадій Чуперкович, крайовий президент Фрідріх фон Бургіньон, чернівецький бургомістр барон Антон Кохановський, єпископ Володимир Репта, командир 41-го полку полковник Карл Двожак, греко-католицький священик Целестин Костецький, головний рабин Йозеф Розенфельд, віце-бургомістр, член комітету зі спорудження пам'ятника Йозеф Грегор та інші. Грамоту було вміщено до латунної капсули, яку заклали до фундаменту монумента.  Очевидно, після знесення пам'ятника грамоту передали на збереження до архіву.

        Типовість архітектурної будівлі, що ви бачите на фото, яка  розташована нині по вулиці Головні на проти парку є не тільки виличною та своєрідною, саме тут при любі владі, завжди були воєнні казарми. За австрійської доби тут розміщались вояки добре відомого нам 41 полку. Споруда була побудова в половині вісімнадцятого століття і отримала в народі назву «Янош». Про саму казарму та події в ній описує письменниця О. Кобилянська у творі «Земля».

        Цікава історія тут трапилась в 1919  коли  в наше місто захватила румунська влада в 1918 році. Тут  вояки румуни що служили  вірую та правдою, раніше австрійські імперії, підняли бунт і покинули казарми зі зброєю, розійшовшись по домівках. А причиною стало наступне, місцевим воякам не сподобались порядки, муштри які були запроваджені з Бухаресту. По селах було розіслано посильних, які мирно повернули майже всіх вояків до казарми. Солдати які повернувся  їм було, все ж таки пом’якшено, воєнну муштру. Це був  єдиний випадок бунту в історії цих казарм. 

Одна з найстаріших аптек міста. Вхід в аптеку немов охороняє дві скульптури,

 це давньогрецький Бог лікування Асклепій, а з іншого  боку  дочка Асклепія, Гігієя богиня здоров’я.

Газети про буковинське віче З листопада 1918 року.

Саме З листопада 1918 року припало на неділю.

Того гарного сонячного дня до Чернівців з усіх куточків краю приїхало більш ніж 10 тисяч учасників віча.

Людей зібралося стільки, що Народний дім, Робітничий дім та будинок Музичного товариства вкупі не змогли їх умістити.

      Було прийнято резолюцію, у якій закликалося українців Буковини спільно з українцями усієї Австро-Угорщини вирішувати самим свою подальшу долю на основі права кожної нації на своє національне самовизначення. У ній, зокрема, пропонувалося румунському населенню Буковини як споконвічному доброму сусіду українців у мирі і порозумінні провести етнічне розмежування в такий спосіб, щоб північна українська частина краю разом із головним містом Чернівцями творила окрему українську область. У ході обговорення Статуту виступали від Буковини М.Василько та інші представники. Було вирішено, що створювана Західноукраїнська держава буде у складі федеративної Австрії. Але представники соціал-демократії Галичини й Буковини стояли на позиції негайного приєднання західноукраїнських земель до України.

Українська народна газета «Час»

   Український часопис «Час» перший номер вийшов 2 жовтня 1928 р. Видавець інженер    Максим Глинкий адреса редакції: м. Чернівці вулиця Петровича число 4.

      Виходила, газета щодня перед полуднем.   Це була тоді  майже єдина газета що стояла на засадах всього українського мови, історії, культури, етнографії. 

На шпальтах газети можна було прочитати свіжі новини з всього світу, про українських гетьманів про нову літературу що виходила в у Львові та Києві. Кримінальна хроніка. Переглядаючи підшивки газет пожовтілі від плину часу, можна побачити білі сторінки ото і була справжня румунська цензура. Тут розміщували свої афішу чернівецьких  кінотеатрів. Багато як на той час  реклами, погода, спорт та всяка всячина зі всього світу. В 1939 році газета була закрита.

Журнал «Українська ластівка» 

Перший дитячий журнал «Українська ластівка», був заснований українським товариством «Просвіта», який побачив світ ще у 1933 році у Чернівцях. Редагував журнал Др. Антін Кирилів.

Тоді той журнал вартував 5 леїв, на той час, то були таки великі гроші. Цей журнал став віконцем у широкий світ для українських діток буковинського краю. Його редакційна рада тоді, розташовувалась за адресою: місто Чернівці вулиця Петровича -2 (нині Ломоносова-2 в  український дім).

     «Українська ластівка» отримала тоді, добрі відгуки не тільки на Буковині, але і на Галичині. В журналу, зразу появилось безліч друзів, читачів про що можна пересвідчитись, коли його уважно перечитуєш.     Перше число журналу, вийшло  саме на Різдвяні свята 23 грудня 1933 року, коли на Букові господарювала  Румунія і українська мова та слово було надто дорогим для українських буковинців.

Монографії на  будинках та воротах

Монограми зустрічаються на багатьох будинках в нашому місті, починаючи з ХVII cт. Напевно  не кожний городянин міста був у змозі собі замовити цю на перший вигляд просту річ.  В першу чергу монограму,  замовляли  відомі люди, письменники, художники, адвокати. На монограмі за звичаєм відображались перші букви прізвища, чи ініціали одного чи двох власників. Букви завжди прикрашались різними фрагментами  з квітів, листя та інших скульптурних прикрас.

                            

       

     Про цеглу теж,   варта сказати слово. Перші цегельні заводи були відомі в подальшому як фірми   Маркус, Кіслінгер та брати Теблери.   Саме з цих фірм будували наше місто на протязі століть. Перший цегельний завод було побудовано в Чернівцях у 1784 році. Перший мурований будинок, за свідченням історичних документів, закладено в1786 році. Його побудували на розі вулиць Головної та Ольги Кобилянської, а власником був п. Стефан Ханвас. Тут довелося викорчувати велику ділянку могутнього лісу. Розбудовою вулиць та її тротуарів зайнялася фірма "Яков Ульріх і Књ", пізніше до цієї справи долучилася фірма "Кортесі і Књ". Невдовзі представники австрійської фабрики з м. Аусбург "Згесер і Келлер" розробили і здійснили проект газового освітлення вулиць, а в1896 року фірмою "Шкерт і Књ" провели перше електроосвітлення. 

У 1787 році у Чернівцях було вже побудовано  414 будинків, а в місті мешкало 2 тисячі 686 осіб. Серед городян є одна поговірка: «Що не кажіть куми, але австрійське пиво та цегла таки була кращі»

 Про міські люки

До речі у нашому місті, люків безліч, різної форми та конфігурації, якщо вашу уваги не приковує те, що над головою чи на рівні очей, то те, що під ногами, минається повз ваших очей, майже завжди. Вони у нашому місті, появились ще в 1786 році.  Водогін та каналізаційні розробки в місті проводив інженер  Ісидор Вайс. Тоді ж і появились перші труби які були спочатку керамічні, а пізніше з міді та чогуна.  Без цих люків, місто не було б забезпечено всіма комунікаціями, саме за цими люками криється, безліч різних комунікаційних мереж це водопровід, каналізація, елетрозабезпечення, телефонізація міста. Якщо уважно придивитись то можна побачити фірми виробників.  Люки і гідранти, вони затиснуті зле перекладеною бруківкою чи втоплені у ще гірше залитому асфальті, але працюють і продовжують приносити користь городянам. І милують наше око своїми формами та написами.

Готель «Боллео»

Вулиця Панська. 

У давнину, ще в кінці ХІХ ст., її називали "вулицею, що веде до лісу".

Пізніше про неї стали говорити як про "дорогу на Молодію". Забудова ж

вулиці починалася ще в 40-50-х рр. ХVІІІ ст. Перші будинки були

дерев'яними, одноповерховими, кожен з яких був власністю окремого

господаря. 1910 року магістрат розглянув питання будівництва трамвайної колії по вулиці Панській, але виконати цей проект так і не вдалося.

Ця вулиця була  найкращою в місті, і вигляду, близького сучасному,

набула ще на початку ХХ ст. Першими було переобладнано будинки під № 6, 26, 35, 37-39, 43, 45, 51, 53 і 55. До них підвели каналізацію і освітлення, окремі з них (N 36) зазнали реконструкції. Вулиця Панська стала центром ділового, торговельного та культурного життя міста. 

Історія – річ повчальна і, водночас іронічна. Сьогодні наше місто на  порозі, коли воно горде і готується до свого 600-го ювілею.

   Якби не недбалість сучасників, втратили б оці маленькі, але дуже милі ланки ланцюжка, старожитностей,  які єднають нас і з минулим, і з самими Чернівцями  бо, зрештою, місто – не стільки лише, як архітектурна перлина, але і історичний дух. Чернівці – то насамперед городяни які у ньому живуть та їхні пращури які зробили його саме таким. Це ми з вами, що тут живемо. І любимо це місто. І  трепетно зберігаємо те що залишили нам наші попередники.

Бо, виявляється, це дуже просто Чернівці не можна не любити.

Джерела:

Державний архів Чернівецької області: фонди № 03,04,156,283,1023,1024.

Краєзнавчий музей.

Книга «Місто моєї любові» Василь Селезінка,

Фрагменти публікацій Ігоря Чеховського, Марії Никипси.

Фотографії та листівки з особистого архіву.

Старожитності збирав,

 Степан Карачко