Масова депортація жителів Північної Буковини і Бессарабії 13 червня 1941 року: як це було за щоденником Любові Садової (Колодрівської)

Трагічна сторінка нашої історії припадає на 13 червня. Нинішнього року виповнилася 77-ма річниця однієї з наймасовіших депортацій цивільного населення з території Північної Буковини та Бессарабії. За інформацією чернівецьких науковців масштабна «операція» депортації «ворогів народу» обговорювалася 8 червня 1941 року на об'єднаному засіданні бюро Чернівецького обкому КП(б)У та облвиконкому. Відтак у ніч з 12 на 13 червня вивезено 2279 сімей (7720 осіб).

 

Пропонуємо читачам БукІнфо «Сибірські спогади» Любові Садової (Колодрівської) – це враження п’ятирічної дівчинки буковинки, яку разом із батьками депортували на 25 років до Сибіру. Ці спогади були надруковані в «Урядовому кур’єрі» за авторства та редагування нашого земляка - журналіста Ярослава Садового, - сина цієї мужньої жінки. За люб’язної його згоди, ми робимо передрук цього неймовірно цінного та зворушливого історичного матеріалу...

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Ярослав САДОВИЙ, «Урядовий кур’єр»

Рік без мами

Рік, як померла моя мама. Безрадісним він був для мене, цей найтяжчий рік мого життя. Рік без маминої поради, без маминого погляду і сміху, без маминої пісні, без маминого запаху, без маминого чекання, без маминої молитви…

Без маминої молитви дитина втрачає свій найбільший земний оберіг, небесний омофор Богоматері, який має кожна мама і оберігає ним своїх дітей від хвороб, нещасних випадків, поганих вчинків, злих думок... Оберігає, поки живе.

Минув рік, і зараз у моїх очах – сажа. На губах – спрага. На зубах – пісок. У вухах – глухота. У голові – відро вакси, а під ногами – провалля. У душі сум звив велике, як стадіон, гніздо, а з гігантських яєць печалі вилупилися пташенята туги, журби, горя і розпачу. Обірвалися в серці струни радості, щастя і надії. Серце осиротіло. Воно вже не співає, лише схлипує.

У кожного горе своє. І таке горе ми переживаємо всі. Моє горе не має берегів, воно без дна, його не можна виміряти, зважити, осягнути… Воно без кінця і краю, як Всесвіт. Горе не має виміру. Тому в людському житті немає більшого горя, ніж смерть мами, яка дала тобі життя.

Мама в один день дала життя нам обом із сестрою. Ми двійнята. Вона нам казала, що ми її крила. А ми називали нашу матусю райською пташкою. Такою доброю, ніжною, турботливою, веселою, щирою, привітною, люблячою і найдорожчою в світі мамою і бабусею вона була для нас усіх: дітей, онуків, правнуків.

Ту останню в своєму житті ніч мама мене дуже чекала. Я ще розмовляв з нею по телефону вдень 14 лютого. Сказав, що взяв квиток і вранці буду вдома. Вона сказала: «Приїжджай, я тебе буду чекати». Потім їй раптово стало погано. Вона впала в кому, була непритомною з артеріальним тиском 40 на 20. Так минула ніч. Мама жила. Мама чекала. Яким сильним мало бути те материнське бажання, щоб у такому стані жити і чекати! Вона хотіла мене побачити, попрощатися. Попрощатися назавжди. Рука Господня її підтримувала в ту ніч. Сила Господня виконала останнє мамине бажання.

Автобус із Чернівців приїжджає в моє село о 9:30. Моя сестричка Людочка вранці каже до мами: «Мамко, вже пів на десяту, Славко вже приїхав». Мама розплющила очі, подивилася на годинник і зажмурилася. Автобус запізнився. Я зайшов у хату за десять хвилин до десятої. Мама розплющила очі, мене побачила. Стулила повіки.

Люда каже: «Мамко, дайте мені руку». Мама дала їй праву руку. «Дайте руку Славкові». Мама дала мені мізинець лівої руки. У неї пальці на лівій руці останнім часом терпли.

Ми взяли маму за руки, як у дитинстві вона нас брала за маленькі рученята. Коли ми йшли з мамою селом, тримаючись за її руки, то нічого не боялися: ні сусідських собак, ні старших дітей, які нас ображали, ні лихого ока. Тоді зникали всі наші дитячі страхи, бо з нами була мама, мамині теплі руки.

Сестричка каже: «Мамочко, ми з вами. Ви нас чуєте?» Мама легенько потиснула сестрину руку. «Мамко, ми дуже вас любимо, ми…», – плач не давав сестрі говорити. У цей момент мама щось нам казала. Губами ворушила, намагалася вимовити останні слова, але ми їх не почули… Її останні слова були безголосі. О 10 годині 05 хвилин мама померла. Ще 15 хвилин пожила, попрощалася зі мною і померла.

У нашому селі коли помирає людина, відчиняють браму. Три дні і три ночі наші ворота були втворені, а коли маму винесли з хати і чоловіки понесли труну на плечах на цвинтар, ворота зачинили.

Закрилася брама життя. Закрилися ворота спілкування. Мені вже нема до кого їхати. Мене вже ніхто не чекає в рідній хаті. Не сидить на підмурочку біля хвіртки з паличкою в руці згорблена, старенька моя матуся і не визирає мене, як я із-за повороту йду з автобуса до неї в гості. Сусіди мені казали, що вона там сиділа майже щодня. Це було її найулюбленіше місце. Місце чекання. Місце нашої зустрічі. Щодня мама кликала мене своїм поглядом з далекого Києва, виглядала, визирала, видивлялася і надіялася на диво: «А може, Славко приїде і зробить мені сюрприз».

Останні дев’ять років у відпустку я їздив тільки до мами. Навесні – город посадити, восени – зібрати врожай. Тепер розумію, що ті дні з мамою були найщасливішими в моєму житті. Це мій найцінніший скарб, який я заробив за все життя. Жалію, що скарб цей мізерний. Місяцями він рахується, а не роками і десятиліттями.

Мама любила, коли цвіте яблуневий сад. Вона народилася 15 травня 1936 року, коли сади цвітуть. Любила, коли обсипається цвіт, падає на голову, на руки, на плечі. Коли маму несли на цвинтар, вздовж дороги горіхи стояли струнко і віддавали їй честь. Вони, як почесна варта, вбралися в іній. Минулої зими такого рясного інею, як того дня, не було. Зійшло сонечко. Іній обсипався з дерев, падав у труну. Маму вкрив цей сніговий цвіт, білий-білий вельон. Іній не танув. Небо маму ховало з її улюбленим цвітом.

Коли з мамою прощалися на цвинтарі рідні і близькі, я поцілував її останнім. Щоб мій поцілунок залишився з мамою назавжди, як печатка пам’яті і подяки, як ключ, який відімкне могилу, коли прийде час воскресіння людства і життя вічного.

У 1992 році мама розпочала писати спогади про своє дитинство: «Сьогодні 15 лютого – Стрітення Господнє, нашого Господа Ісуса Христа. 1992 рік. І хочу сьогодні розпочати описувати про своє гірке дитинство», – з цих слів розпочинає мама розповідь у товстому шкільному зошиті в клітинку. І через 25 років 15 лютого її Бог забрав саме на Стрітення із Собою.

МАМИНІ СНИ

Маму п’ятирічною вислали разом з її батьками в Сибір. Про це я написав у матеріалі «Її дитинство виросло у платті з мішка».

Мама мені розповідала, що за все своє життя (а вона прожила 80 років і 9 місяців) тато Юстин Лазарович їй приснився лише двічі.

Перший сон у молодому віці: «Сниться мені, що я бачу дуже багато людей – сотні, тисячі. Самі чоловіки. Всі вони дуже худі, бліді, обідрані, голодні і всі дуже хочуть пити, а води ніде нема. Серед них я впізнала і свого тата. Він дуже хотів пити, його мучила нестерпна спрага.

Я прокинулася і мені було дуже тяжко на душі.

Вдень я пішла в магазин, купила відро і кружку. Уранці набрала у відро води і вийшла на дорогу біля воріт. Ішов чоловік дорогою, і я дала йому за поману повне відро води, яку набрала з татової криниці. Випив той чоловік повну кружечку води, пом’янув мого тата і пішов на роботу. Бо ніхто не знає, якою смертю мій татко помер, може, він водички хотів – хоч губи вмочити, а не мав звідки напитися, що так мені приснився».

Другий сон у похилому віці: «Сниться мені сон, що я десь у чужому місці, і ніби заблукала, не знаю куди йти, і нікого не знаю, і мене ніхто не знає. Але знаю, що тато мене тут шукає, і що я маю з ним тут зустрітися. А людей незнайомих тьма-тьмуща.

Я почала хвилюватися, як мій тато мене впізнає, – він мене востаннє бачив ще п’ятирічною дитиною, а зараз я вже стара, згорблена, немічна жінка.

Аж ось бачу: біжить мені назустріч чоловік, і я почала до нього бігти. Придивляюся, а то мій тато. Та такий гарний, молодий, крепкий, файно вбраний. Обняв мене, цілує, його руки такі теплі, сильні. А я питаю в нього: «Як Ви мене, татку, знайшли? Пізнали як?» А він мені каже: «А як би я тебе, Любко, не знайшов? Ти ж моя єдина на світі дитина».

І я прокинулася зі сльозами радості на очах, що я бачила і вперше уві сні говорила зі своїм татком.

До ранку вже не спала… Дуже ще хотіла або повторення, або продовження цього сну, але більше мені тато не снився».

У мами була феноменальна пам’ять. Слова пісні і мелодію вона запам’ятовувала з першого разу. Так запам’ятовують діти – на льоту.

Мама знала дуже багатьох людей у селі. Був час, коли у Ржавинцях проживало понад п’ять тисяч односельчан. Дівчиною вона працювала рахівником у колгоспній конторі, потім кухарем у дитячому садку і на тракторній бригаді, була дояркою, кілька років пекла по п’ятдесят буханців хліба щодня для колгоспної їдальні, але найбільше вона любила роботу в полі: у садовій і кормодобувній бригадах. Усе її життя ржавинецькі люди були перед її очима, з ними вона працювала, спілкувалася, жила. Тому добре знала їх усіх: своїх кумів, ровесників, їхніх батьків і родичів, моїх із сестрою однокласників і їхніх батьків. Вона жартома казала: спитайте мене, кого не знаю в селі, тоді мені буде швидше їх порахувати. Вона знала житейські історії кожного, і цих спогадів, деталей та подробиць вистачило б на кілька кіносеріалів, але мене найбільше вражало те, що мама пам’ятала, в кого які очі.

15.02.2018

ЩОДЕННИК 

Сибірські спогади

Любов САДОВА

«Сьогодні 15 лютого — Стрітення Господнє, нашого Господа Ісуса Христа. 1992 рік. І хочу розпочати описувати про своє гірке дитинство. Цей страшний день був тоді 13 червня 1941 року. Розкажу про свого тата і маму, про свій рід.

Моя рідня

Тато, Юстин Лазарович Колодрівський 1908 року народження, був з цього села, де ми й зараз жиєм*, з села Ржавинці Заставнівського району. У 17 років він лишивса сиротою без тата. Мого діда Лазаря вбило у лісі дерево.

Моя мама, Софія Василівна Стрельчук, народилася в селі Поляна Хотинського повіту. Вона теж осиротіла у 17 років, померла її мама. Побралися мої батьки у 1933 році, проживши разом сім років. 15 травня 1936 року у них народилася я.

Жили ми на одній оборі з татовим меншим братом Павлом. У нас була своя хата, а Павло жив у старій дідівській хатчині. Від першої жінки Калини в Павла лишився син Саша, а з другою жінкою Марією вони мали сина Василя і доньку Ганьку. Ці діти за мене були менші. Старший татів брат Іван Колодрівський женився і жив на боці. У нього була донька Люба і син Лазар.

Перед війною односельчани вибрали мого тата Юстина Колодрівського секретарем Ржавинецької примарії (сільської ради). Тоді в селі було з десяток партій. Сідали за стіл обідати чи вечеряти і не говорили один з одним. Бо тато — цараніст, син — кузіст, один зять в «Залізній гвардії», а другий — ліберал. Страшенна гризня була тоді в сім’ях через ті партії. Мало до різанини не доходило.

Мій тато був грамотним чоловіком, керував осередком націоналістичної організації, навіть їздив у справах у Ясси і Бухарест. Освіту здобував сам. Мав здібності до вивчення мов, румунською балакав вільно. Тато мав дуже файний каліграфічний почерк. У румунській армії він служив штабним писарем, демобілізувався у чині капрала.

Жили мої батьки заможно. Мали дві пари добрих коней, пару волів, годували бика на продаж, кілька свиней. У хазяйстві був увесь сільськогосподарський реманент для обробітку землі. Кінна молотарка, сівалка, плуги, борони, підвода, сани, навіть бричка, якщо треба було десь далеко їхати. Ще за парубка їхня корова мала двох бичків-близнят, тато їх викоськав на воли, продав, доклав ще грошей і купив у пана собі ґрунт, на якому хотів збудувати нову хату. Мама вповідала, що ті воли були дуже файні, таркаті, черлені з білими латками, а роги мали такі довгі, що в ворота не могли заїхати. На тих двох моргах землі тоді ріс панський сад. Зараз ми жиємо на тім ґрунті, який купив мій тато. У нашому городі росте і родить яблуня, якій більше 150 років. Такого сорту яблук уже мабуть більше ніде нема.

Мій прадід по маминій лінії Костянтин Горецький був лісником. Його сім’я жила у селі Колянківці Хотинського повіту. Він мав двох синів Діонісія (Дізю) та Івана і п’ятеро доньок Олімпіаду (Ліпу), Маню, Сашу, Віру і Любу.

Старший син Діонісій Горецький служив у царській армії у місті Владімірі. Там він познайомився і одружився з донькою місцевого вельможі Нюрою, великою багачкою. Пару років вони жили в Росії, а потім вернулися додому. У них народилося двоє синів Олександр і Аркадій. На цю сім’ю впала велика біда. Нюра зійшла з розуму. Сім’я розпалася. Нюра померла в сиротинці.

Старша донька Горецького Саша мігрувала у 30-х роках до США. Там вона вийшла заміж за американця і жила в Чикаго. У неї не було дітей. Саша всиновила племінників Олександра і Аркадія, синів Нюри і Дізі, забрала їх в Америку.

Іншу доньку Горецького Ліпу засватав лісник з села Чепоноси Калінчук. Її хотіли віддати заміж силою. Ліпа не хотіла віддаватися за нелюба і втікла з дому до вуйка, який жив у Румунії. Було їй тоді 18 років. Там на ній женився священик. У них народилася донька Клеопатра (Кнопа).

Калінчук хотів від мого прадіда взяти викуп за порушене слово. Тоді на сватання пили слово, договорялися про час весілля. «Судом мене не страхай, бо не маю грошей, щоб заплатити за сором дочки. Зато маю четверо дівок — бери собі, яку хочеш», — відповів на те Горецький. Калінчук вибрав собі за жінку найменшу доньку Горецького 16-річну Любку, яка у 20 років залишилася вдовою з двома дітьми Дізьою і Павлом.

Після похорону Калінчука лісничий Хотинського лісництва дав у газету оголошення такого змісту: «Хто з вдівців, нежонатих парубків жениться на молодій вдовиці з двома дітьми, того я зроблю лісником». Вдруге моя майбутня бабуся Люба віддалася у 1908 році за Василя Стрельчука з села Поляна. Своє слово лісничий здержав. Стрельчуку дали в Поляні обхід, він став лісником. 17 вересня 1914 року у них народилася моя мама Софія. У мами був старший на п’ять років брат Павло, Павлушка від Калінчука помер на діточе, і двоє молодших сестер Сюта з 1916 року і Маня з 1918 року, яка захворіла на тиф і померла в молоді роки.

Це коротко, що прийшло на гадку про рідню моєї мами.

Чорний день, і чорна ніч 13 червня

Удосвіта 13 червня нас розбудили озброєні солдати, які оточили хату. Машина стояла коло наших воріт. Нам не дозволяли виходити надвір. Біля дверей стояв конвой. У нас тоді на квартирі жила вчителька. Вона знала про цей секрет, що нас мають забирати, але не сказала нам про це.

Вчителька жила окремо від нас разом із своїм малолітнім сином. Там була кімната і кухня. Їли ми теж окремо. Але того вечора, коли нас мали забрати, вчителька прийшла до нас, щоб разом повечеряти. Можливо, вона хотіла з нами попрощатися, подякувати, що жила в нас? А може, совість її мучила, що вона знає таку страшну таємницю, а сказати нам про це не може. Хтозна.

Якби вчителька попередила нас про арешт і ми втекли хоча б на кілька годин з дому, то спасла би нас. Але тоді вона сама б попацила, у Сибір забрали б її з сином. Страх переміг над людяністю. Ми не врятувалися.

Нам сказали, що ми арештовані, щоб сідали на машину і нічого не дали взяти з собою. Один солдат сказав, що можна взяти для дитини подушку і одіяльце, більше нічого.

Було мені тоді п’ять рочків і один місяць.

Пригадую Різдво перед висилкою. Починався страшний 41 рік. Але тоді було ще так весело і добре. Ми їхали на Різдво до маминих родичів у гості в с. Поляну. До діда Василя, батька Павлуші (мого нанашка) до тітки Сюти, вона була ще не заміжня. У нас були виїзні коні, баскі, сірі в яблуко, у ремінній упряжі з латунними бляшками. На сонці ті бляшки сяяли золотом. Тато мав святкові сани, називалися вони залубиці. Сани застелили шерстяним налавником. Вдягнені ми були в кожухи і ноги вкрили великим кожухом. Їхали ми зимовим лісом. Дзвіночки нам дзеленькали всю дорогу…

Наприкінці тої зими, коли була відлига, я пішла гратися з сусідською дівчинкою Марусею, старшою за мене на п’ять років, у яр, в кінці нашого городу. Там ми ковзалися на льоду, лід провалився, і я в кожушині намочилася майже по пахи. Маруся мене витягнула з води. Розібрала. Постелила на берег кожушок, щоб сушився, сонечко тоді пригріло по-весняному. З кожушка пара йде. А я стою в однім платтячку, боса. Йшли жінки, вздріли мене розгорнену, побігли і сказали мамі. Мама мене забрала додому, натирала горівкою, поїла гарячими чаями. А на вечір піднялася температура висока. Тіло горіло вогнем.

Марусин тато Мойсей Болбочан фельдшерував у нашому селі. Він був моїм хрещеним батьком. Послухав мене трубочкою, сказав, що двостороннє запалення легень. Виписав лікарство. Тато поїхав за ним у Чернівці. Ніхто не казав, що я виживу, була дуже слабенька, марила, галюцинації були. Мама вповідала, що один раз мені привиділася велика муха. Вона сіла на стіл, аж той зарипів. Я казала, що то Сюта прилетіла. Між життям і смертю валандалася я кілька місяців. Бог тоді мене спас, я вижила.

Перепуджені ми сіли на машину. Мама мене взяла на руки, а та вчителька кинула нам у кузов пальто стареньке з свого хлопчика для мене. Навіщо, думали ми, бо на дворі літо. А вона знала, що шлях нам на північ і надовго...

Юстин Лазарович Колодрівський (справа) із своїм двоюрідним братом Никанором (с. Ржавинці, Богородиця, 28 серпня 1933 року). Фото з сімейного архіву

Перед цим мій тато два тижні робив на будівництві військового аеродрому в селі Лужани під Чернівцями, перевозив щебінь фірою. Але вранці 12 червня 1941 року йому вручили телефонограму: терміново вертатися додому. Ніхто з односельців, які робили разом з ним, такого сповіщення не отримував. Їдучи 40 кілометрів додому, тато мав би здогадатися про щось недобре. Але інтуїція йому нічого не підказала. Як кажуть, від долі нікуди не сховаєшся і не втечеш. На все воля Божа.

Привезли нас на залізничну станцію в село Вікно. Там уже були люди, а одних ще довозили. До нас прибігла моя покійна бабка Аксинія, мама мого тата. Була вона вже жінкою в роках, бігла направці полями більше 10 кілометрів, щоб нас наздогнати. Від бігу кров її залляла ротом і носом, йшла чорними букатками, як холодець. У рушнику вона принесла нам пару кусочків сала соленого і буханець хліба. Ту передачу дозволили нам взяти. Тоді останній раз я виділа свою бабку, яка мене дуже любила. Вона плакала за нами день і ніч і так з горя і туги померла.

Чоловікам дали команду попрощатися з своїми дітьми і жінками. Пам’ятаю, що тато взяв мене на руки, поцулував і віддав мене мамі.

Послідній раз я й тата свого виділа тоді. І по сьогоднішній день я не знаю, де мій тато.

Солдати почали ділити дітей з мамами в один вагон товарний, а татів наших в інший. Можете уявити, що тоді там робилося. Людей силоміць розривали з обіймів одних від одних. Страшенні крики, ридання, зойки, голосіння, прокльони. Жінки рвали на собі сорочки, заломлювали руки, микали з голови чупер. Плачі втихомирилися лише вночі.

Милостиня спасла нам життя

Везли нас з охороною, щоб ніхто не втік. У вагоні були двоярусні нари і дирка замість туалету. І так нас везли і в дорозі нам сказали, що почалася війна. На станціях нам раз на день давали їсти. Приносили у відрах суп і по гріночці хліба, щоб не померли з голоду. Так нас завезли у Омську область, село не можу згадати, як називалося.

Привезли нас у те село, а там було багато пустих хат, бо теж звідти людей виселили, розкуркулили. Розселили нас в одну кімнату по п’ять сімей.

З нашого села поселили три сім’ї, мене з мамою, сім’ю Бойчуків — жінку з хлопчиком Васильком, йому було сім років, і сім’ю Грушовських —жінку з трьома дітьми, ті діти теж були за мене старші. І з другого села була жінка з дівчинкою, теж від мене старша, і хлопець був один, інвалід горбатий. Він був уже дорослий. Мама його дорогою скочила з поїзда, дала конвоїру золоті ковтки і втекла. І той хлопець трохи пожив з нами і помер з горя і жалю.

У кімнаті була піч і були зроблені нари біля печі. Я, моя мама і та жінка, що мала Василька, спали на печі, а та жінка з трьома дітьми спала на нарах, а та, що не з нашого села з дівчинкою, спала на дерев’яному ліжку, а той хлопець-інвалід спав на своїй старій скрині.

Так ми поселилися. Їсти не було нічого. Ми, діти, плачемо, їсти просимо, мами наші не мають що нам дати. Кажуть нам: «Ідіть у село, може люди дадуть вам щось поїсти». Ніхто з дітей не хотів іти просити, бо були вже старші. Я просила Василька: «Ходи зі мною просити», а він теж не хотів йти. Я його просила, просила, і він ішов. Казати він нічого не хотів, як ми приходили у хату. Я казала: «Подайте милостиню».

Але там теж тоді чи рік був неврожайний, чи ще щось, бо також дуже бідно жили люди. У тому селі уже був колгосп. Давали нам люди хто що міг: хто дасть по картоплинці маленькій, по сухарику, а хто нічого. І так ми ходили цілий день від хати до хати, а торбинка майже порожня. На дні кілька сухарів і три-чотири картоплинки. От і вся наша проща.

Ми не їли нічого цілий день, а чекали своїх мамів з роботи, визирали їх, і тоді їли разом. Мами наші вмивалися слізьми. Ходили наші мами на роботу на сінокіс. Там їм давали їсти раз на день по тарілочці супу.

Так минуло літо. Ми з Васильком ходили кожного дня просити милостиню. Восени стало холодно. Василько каже мені: «Якщо даєш мені своє пальто, то я йду з тобою просити, а якщо не даєш, то не йду». У нього була сардачина з сукна домотканого пошита. Ми помінялися вбранням. Сардачинка була легонька, але на мене довга, аж по саму землю. Я підперізувалася курмейчиком, а одна жінка з села дала мені старенькі черевички, пірвані уже були. Взувала їх на босу ногу, бо панчохів ми не мали. А Василько одягав моє пальто, що та вчителька кинула нам на машину. Так ми ходили з ним просити, аж поки не запали сніги. Та й ми вже навтямилися були тим місцевим людям кожний день, надоїли, тож вони вже й не хотіли давати нам нічого.

Вовки були милосердніші за людей

Потім ми ходили на смітники і з-під снігу випорпували голови з тюльки, замерзлу лупину з картоплі, приносили те додому, мами наші мили ту лупину, варили її і пекли на буржуйці такі коржики. Якби хоч кулачок був мукички до тої лупини, то якось інакше було би, а то не було нічого.

Коли ми наїдалися тих зівких коржиків, то від них дуже врацали. Запали великі сніги, вдарили тріскучі морози. І ми уже не йшли нікуди.

На мені уже пірвалася та сорочечка і спідничка, що ще з дому була. І я сиділа гола на печі. Моя мама роздобула десь мішок, зшила з нього плаття і закрасила бузиновим відваром у голубий колір. Я дуже тішилася тим платтям. Коли мама його полокала, я сиділа гола, бо іншого вбрання в мене не було.

Взимку наші мами ходили на тік на роботу, молотили там пшеницю і очищали її. Тайком приносили додому з по два кулаки тої пшениці, і ми пару тижнів на тім жили. Пражили зерно на плиті і так їли. У нас була чавунна грубка, і на тій грубці ми пекли зерно.

Одного разу грубка була дуже гаряча. Діти пустували, тручалися в кімнаті. Я була серед них найменшою. Діти втрутили мене до грубки, і я сильно обпекла собі руку. Шкіра з руки від плеча до ліктя залишилася на трубі. Я сильно плакала, мене дуже боліла рука. Через біль я не могла вночі спати, марила. Мама мені дула на руку, а серед ночі засинала, бо й сама була дуже зморена, спала як убита. Поступово рука зажила.

Одного разу та жінка, що була не з нашого села, насипала пшениці у валянок, а валянок дорогою пірвався. Зробив дирку, і зерно сипалося дорогою аж до нашої хати. По сліду жінку вислідили. Наших мамів почали обшукувати. І більше ніхто не брав з току пшеницю. Так скінчилися наші лакітки.

Наші мами почали жалітися начальству, що діти голодують. І змилувалися над нами, і виписали по 0,5 літра обрату (перепущене через сепаратор молоко) на дитину. Так ми пили той обрат, так виживали.

Їсти не було що і в нас, і в місцевих. Десь наприкінці зими попросили мою маму дві місцеві жінки поїхати з ними у другий район обміняти одежу, половики, місцеві ткали такі килимки для підлоги, на харчі. Мама була молода, фізично здорова, і її взяли за компанію. За це обіцяли дати нам харчів, у нас не було нічого, щоб щось обміняти. Міняли на зерно, крупи, картоплю. А я залишилася на пару днів з нашими переселенцями, з якими ми жили в хаті.

А перед цим десь за тижні три сталася трагічна історія. Там розвелося багато вовків, вони нападали на людей. У цьому селі, де ми жили, працювала вчителька з сусіднього села. У суботу вона ходила додому, а в понеділок верталася на роботу.

Зграя вовків напала на неї в колгоспному полі. Жінка встигла добігти до невеликої стирти з соломою. Мала з собою сірники. Цілу ніч палила віхті, а коли солома згоріла, вовки її роздерли. Лиш розкидані зошити валялися по снігу.

Так що їхати в таку подорож було страшно. Туди вони доїхали благополучно. Поміняли свій крам на харчі і верталися додому. Аж раптом уже недалеко від села вийшла з лісу вовчиця із зграєю вовків, більше десяти.

Десь метрів сто від них вовки перегородили дорогу. Коні почали іржати, хропуть, рвуться тікати. Ті місцеві жінки спутали їм передні ноги і кажуть: «Нам прийшов кінець». Від страху жінки попадали на коліна, молилися Богу, плакали, били поклони, прощалися з життям і одна з одною. Вовки не нападали і не відходили, сиділи і чекали. Здавалося, що так триває вічність. Через якийсь час вовки зникли так само раптово, як і з’явилися. Вовчиця повернула від них в інший бік, і всі вовки побігли за нею в ліс.

Вже потім в селі казали, що вовки гуляли «весілля». Можливо, вовчиця пожаліла жінок і не напала, а може, Господь їм подарував друге життя для нових страждань і випробувань? Ще й такі страхи пережила моя мама.

У голоді й холоді пережили ми ту першу зиму на висилці. Стало тепло, прийшла весна. Наших мам пігнали на роботу чистити стайні. Гною там було по вікна. І дуже там було багато горобців. Ми наловлювали тих горобців, варили їх і їли.

Переселення на нове місце

Влітку 42 року в цих краях була велика повінь. Прийшов наказ, щоб забрати спецпереселенців звідси і відправити далі. Повантажили нас на фіри і так везли від села до села аж до річки. Потім ми пересіли на пароход, і завезли нас у Тюменську область, Ханти-Мансійський округ, Сургутський район, селище Ситоміно.

Зійшли ми з парохода, і нас розквартирували по хатах до місцевих людей. Нас з мамою поселили в одного старого діда. Жив він із своєю донькою. Баби не було, померла. Помістилися ми в маленькій кімнатці, де була вузенька дерев’яна постелька. Там ми і спали.

Селище Ситоміно лежало на березі річки Об. З одного боку річка, з другого боку ліс, і на тому березі річки теж ліс — тайга. У лісі були такі великі поляни, і люди заготовляли там собі сіно на зиму.

Одного разу той дід, що ми у нього жили, посилає мою маму і свою дочку за сіном на другий берег річки човном. А я бачила три дні тому, як там ведмідь ходив. А моя мама попливла на те місце за сіном. Річка Об дуже широка і глибока. Моя мама плавати не знала. Попливли вони за сіном надвечір. І я дуже плакала за мамою. Ходила берегом і плакала, бо боялася, щоб не з’їв ведмідь маму. Або щоб не перекинувся човен з сіном і втопиться моя мама. Той дід, в якого ми жили, мене бив звідти з того берега аж додому. І я ще сильніше плакала, бо мені було жаль, що цей дід мене так шкідно побив. Я плакала, аж доки мама не вернулася. Я дуже втішилася, що моя мама повернулася додому жива. Я дуже любила свою маму. Вона мені була найкрасивіша за всіх мам. Ніколи я не з’їла крошечки хліба, щоб не поділитися з мамою. Коли я була з мамою, то забувалась, що ми на висилці. Але з мамою я мало бувала, бо мама ходила на роботу.

Восени мама оформила мене у дитсадок. Зі сваркою мене оформила, бо не хотіли приймати дітей спецпереселенців.

Я була дуже худенька, слабенька, мало кровна, та ще у платті з мішка. Мама ходила на роботу у рибтрест. З нею там робили й інші жінки, вислані з Буковини.

Роботи там було багато. Йшла війна, і всю рибу, яку тут ловили, відправляли в бочках на фронт. Рибу чистили, сортували, солили, коптили. Малосольну рибу сіляли на швари і в’ялили на сонці. Рибу на річці ловили рибаки з риболовецьких артілей. З рибтресту з баржею посилали двох жінок і чоловіка, який приймав рибу. Катер тягнув баржу по точках, де рибаки ловили рибу. Її грузили в люки, і повна баржа верталася у рибтрест.

І мою маму посилали з баржою на вахту. Пару раз вона і мене брала з собою, а коли мене залишала дома, то я дуже переживала за маму, бо було, що її і по два тижні не було вдома.

Порядок там такий був — карточна система. На дорослу людину, яка працювала, давали по 700 грам хліба на день, на дітей 400 грам, на старих 300 грам. Раз на місяць на дітей давали 400 грам масла.

Літом мама робила коло риби, а зимою заготовляла лід у погріби. Річка там промерзала до кількох метрів у глибину. Лід пиляли, кололи на брили, обкочували його у пилиня і складали у погрібах. У таких льодівнях влітку зберігали свіжу рибу. Взимку гнали жінок і на заготівлю лісу, дров. Морози там були скажені. По пояс у снігу гарували вони на лісоповалі.

Прийдуть наші мами додому вечором, а ноги попримерзали до валянків, не можуть роззутися. У пальці зайшли запарі, відмочують руки у холодній воді. Ватні штани і куфайки мокрі, за ніч не просихали. Ніхто наших людей тут не жалів, нівечили їх, знущалися. Від такої тяжкої роботи у жінок полотняні сорочки на плечах гнили і розлазилися, як линтя. Каторжна робота висотувала жили, калічила душі. Від тяжкої роботи і переживань наші молоді мами старіли на очах, хворіли, у них випадали зуби від цинги, багато жінок обморозилися.

Одного разу прийшла у погріб, де жінки заготовляли лід, завідуюча лікарнею і сказала директору, що їй треба у лікарню на роботу дві жінки: одну прачку, а другу санітарку. Директор їй сказав, що вибирай собі кого хочеш. Лікарці сподобалася моя мама і ще одна жінка. Ту жінку вона взяла на роботу прачкою, а мою маму — санітаркою.

Софія Василівна Колодрівська на засланні. (с. Ситомино, 1945 рік). Фото з сімейного архіву

Мама моя була дуже справна жінка, охайна, чиста. Робила будь-яку роботу живо і добре. Робота горіла у її руках.

Кожного ранку начмед з ваткою в руці робив обхід палат. Витирав нею каркаси залізних ліжок, тумбочки, підвіконня, підлогу… Але вата кожного разу залишалася білосніжною. За таку сумлінну роботу мою маму взяли кухарем у лікарню.

У лікарні розмістився госпіталь, де лікували важкопоранених солдатів з фронту. Годували хворих добре. Привезли сюди і евакуйованих дітей з Ленінграда. Діти були дуже слабенькі, багато з них повмирало.

Жили ми в сараї при лікарні. У стайні було сім корів. Мама тричі на день доїла корови, а молоко перепускала через сепаратор. З вершків била масло. Жити стало краще, хоч їсти було уволю. Але це добро не було довго. Змінилася завідувачка лікарнею, на її місце приїхала інша. Вона сказала, що спецпереселенка — це «ворог народу», а ворогу не місце бути кухарем у лікарні. І маму знову відправили на роботу у рибтрест.

«Безштанна команда»

Восени 43 року я пішла у перший клас. Ці місцеві діти нас не любили. Обзивали нас «безштанною командою», бо в нас не було елементарного, навіть трусів.

Пішла я до школи у тому платті з мішка. На зиму купила мені мама валянки, а якась жінка дала моїй мамі старий піджак. Мама перешила з нього куртку. І так я в тім ходила до школи.

Писати у школі не було на чім. Не було ні зошитів, ні чорнила. Писали хто на чім міг. Хто стару газету десь роздобув, хто клапоть пакувального паперу. Я писала на корі з берези. А замість чорнила мама мені надушила соку з брусниці.

Вчителька моя була дуже хороша і добра жінка. Вона зжалилася наді мною і принесла з себе свій старенький сарафан і поношене плаття і каже «Любушка, пусть тебе мамка перешьeт чо-нибудь».

Я з великою радістю принесла додому ті подарунки, і мама зраділа. Мама скроїла мені сарафанчик і платтячко і за ніч вручну голкою їх зшила. Тоді я вже скинула з себе той мішок, в якому виросло моє дитинство.

На 1 Травня моя вчителька сама зшила мені платтячко з білого полотна, накрохмалила його. Я натішитися не могла тим подарунком.

Хочу розказати про маминого жениха з Ситомино. Мама була молода і вродлива жінка. Почав до неї залицятися місцевий хлопець, звали його Боря.

Він був молодший за маму на два роки. Високий, фізично крепкий, блондин. Рум’янці на щоках, як дві хризантеми. Мамі він також подобався. Вона повеселіла, розцвіла її жіноча краса. Боже, яка ж вона тоді була молода.

А мені він не подобався, я його ненавиділа, бо дуже ревнувала маму до нього. Не хотіла, щоб він приходив до нас, а коли він приходив, я забивалася в кутик і тихо плакала. Бо мама була тільки моя, і я не хотіла її ні з ким ділити. Зараз я розумію, що була не права. Але тоді я була дитиною.

Але мамине щастя було коротким. Стався трагічний випадок. Боря пішов купатися на річку і втопився. Мама плакала, а я ні, бо тепер мама знову була тільки моя.

Десь восени 44 року сказали нашим мамам, що вони можуть написати листи додому. Усі ми дуже зраділи. Бо три роки ніхто з родичів не знав, де ми поділися, чи живі, і ми не знали, як там дома.

Мама написала листа. Прийшла вісточка від родичів. З листа ми дізналися, що померла моя бабуся, мама мого тата. З того часу ми переписувалися.

Влітку були канікули. Я мамі уже варила суп, прибирала в хаті. Мамі було вже трохи легше. У вільний час ми з дітьми цілими днями купалися в річці, бо дуже кусали комарі. Залізали у воду і там мокли по шию у воді. Лице і голова були у ранах і струпах від укусів гнусу. І у хаті не було спасу від них. Доїдали нас комарі і блощиці. Мами пошили з марлі такі пологи. Ми туди ховалися, вкривалися ними і так спали. Перед дверима на ніч запалювали в бляшаній банці димокур з коров’ячих кізяків. Той димокур тлів, і дим відганяв мошкару.

Одного разу, купаючись, я запливла далеченько від берега. Течія мене підібрала, потягнула у вир. Я один раз спливла. Мене потягнуло під воду ще раз. Я якось ще раз винирнула. Сили мене покинули. З страху напилася води, закашлялася. Пішла на дно втретє. Добре, що з нами купалася доросла дівчина з місцевих. Вона побачила, що я тону, врятувала мене. Пірнула за мною під воду, зловила за кіски і витягнула на берег напівживу. Там мене діти відтрясли. Бог мене вдруге спас.

Якось я пішла за хлібом у магазин. Відрізала три талончики по 700 грам. Взяла 30 рублів, десятки були такі червоні. Гроші і талончики я скрутила в трубочку, стиснула їх у кулачок і побігла у магазин. Магазин був поряд із рибтрестом. Хліб ще не привезли у магазин, і я гралася з дітьми у дворі, скакала на скакалці. Привезли хліб, я стала у чергу. Коли до талончиків, а талончиків нема. Гроші є, а талончиків нема. Загубила. Я туди-сюди шукаю, там де скакала на скакалці, а талончиків нема. Там, де ми гралися, скрізь пісок. Що робити? Я побігла додому і відрізала ще три талончики. Це уже норма на шість днів. Я хотіла, щоб мама не знала, що я талончики загубила.

Але як кажуть, лиш до пори збанок воду носить, то трісне, то розіб’ється. Не вдалося мені схитрити. Поки я побігла додому, діти, з якими я гралася, сказали моїй мамі: «Тітко Соню, ваша Любка загубила талончики на два кілограми хліба».

Поки я купила хліб, мама верталася з роботи. Дорогою додому мама мене била фартухом брезентовим по чім виділа, таким мокрим і соленим. Я дуже плакала. Жалко було загублених талончиків на хліб, і жаль було самої себе, що мама мене так шкідно побила. Того вечора ми не вечеряли. Мама плакала разом зі мною, було їй жаль мене. Голодними ми полягали спати. Але як у тій співанці співається, що на вечір плач, а на ранок радість. Переспали ми, а на рано вже все було добре.

Я вже почала звикати до висилки, до місцевого побуту. Забувала за рідний дім, за рідний край. Забувала рідну мову. У школі говорили російською. Жили ми у казенній хаті, її того літа збудували. Двері в хаті відкривалися не надвір, як у нас на Буковині, а всередину. Місцеві казали, що це так зроблено спеціально, щоб ведмідь у хату не зайшов. Ведмідь все тягне на себе, а від себе ні. Нема у него клепки в голові, що двері й в інший бік втворяються.

Одного разу місцева жінка пішла в тайгу збирати малину. Зайшла в корчі, збирає ягоди і натрафила на ведмедя. Він теж малину збирав. Ведмідь її пазурями дуже знівечив. Подряпав лице і груди. Жінка прикинулася, що мертва. Не тікала, не стогнала, і вдала, що не дихає. Ведмідь наносив зверху на неї велику купу ріща, бо їсть він м’ясо з душком. Та жінка пролежала під тою купою до ночі, тихенько вибралася і скалічена вернулася додому.

Жило нас в одній хаті дві сім’ї. В одній кімнаті я з мамою, в іншій жінка з Чорного Потока, Василинчучка з трьома дітьми. У кімнаті була змурована грубка і дві постельки дерев’яні. Із старої бочки мама зробила столик, зверху прибила три дошки. Такі в нас були меблі. Я дуже хотіла яблук. Яблук тут не було. Я з дітьми ходила в ліс, ми збирали ягоди і їх їли. Ягоди там майже усі доходили під осінь. Ягоди там були такі: малина, голубика, брусниця, афини, журавлина і морошка.

Місцеві ходили в тайгу, заготовляли кедрові горішки. Шишки родили на самому вершечку кедра. А кедри високі, в небо вершками впирають. Не зірвеш шишки, і не дістанеш. Збивали їх колотушками. На дубовий обрубок прибивали поперечну планку, щоб у руки можна взяти. У нас таким обрубком трамбують землю. Двоє людей били довбнею у стовбур кедра, той здригався, а на землю падали зрілі шишки. Кедрам від того нічого не було. Шишки лущили, горішки підсушували і пресом душили олій. Дуже смашний той олій з кедра був.

Жінки-сибірячки були дуже справними в роботі. Чоловіків у селі майже не було, лиш діди старі. Усі на фронті. На жіночих плечах трималася вся робота. І на трактор жінки сідали, і їздовими робили, і на полювання йшли.

Підуть у тайгу, вб’ють лося і тоді «стряпають». Цілими сім’ями ліплять пельмені. Наліплять одним, йдуть до других. І так на всю вулицю наліплювали пельменів. На дворі мороз, і в сінях мороз. Наліплені пельмені засипали в дерев’яні діжки. А потім сокирою відколювали скільки треба. Пельмені в місцевих були всю зиму. Морози скресали лише навесні.

Гриби місцеві сушили, солили. Дуже добрі були солені рижики з картоплею в мундирах. Картопля тут родила велика, бо земля була піщана.

Взимі в село на оленячих нартах приїжджали з тайги ханти і евенки. Невеликого росту, жовтолиці, з чорним як смола чупром, заплетені у кіски чоловіки і жінки. Влітку їх ніколи не було. Вони приїжджали з тайги по замерзлій річці Об. Привозили шкурки з білок, куниць, лисиць і соболів. Здавали хутро в заготконтору. Купували собі борошно, цукор і тютюн. Люльки курили і чоловіки, і жінки. І грали на такому інструменті, схожому на нашу дримбу.

Так минали дні. Восени я пішла у третій клас. Було це у 1946 році.

Втеча з висилки, свобода за дві півлітра

Нараз приїхав до нас мій дід Василь Стрельчук, моєї мами тато. Пароход робив останній рейс в році. Був це початок жовтня. Він ще плив у район, а звідти вертався на Тюмень. Навігація кінчалася.

Дід приїхав, щоб мене забрати додому. Я це почула і дуже плакала. Я не хотіла маму на висилці залишати і їхати з дідом. А мама хотіла віддати мене з дідом. А я впиралася, плакала і казала, що не поїду.

Час не чекає. На третій день пароход повернувся з райцентру. Дід збирається, мама мене збирає і відправляє силою. Зайшли ми трапом на пароход, і мама з нами зайшла. Я ймилася маминої спідниці і не пускаюся. Мама не може від мене відірватися. Доки ми так каро годилися, трап на пароході затягнули, він відчалив від берега і гудок подав уже майже на середині річки. Мама залишилася на пароході. Що було на ній, у тім і їде, в одній спецовці і куфайці. Гроші собі на дорогу не взяла. Все, що там приробила за п’ять із половиною років, усе там залишилося.

А дід теж грошей не мав ще й на маму, лиш на мене і на себе. Там на пароході ми зустрілися з жінкою з Буковини, що теж втікала з хлопчиком додому. Родом вона була з села Бабино Заставнівського району.

Та жінка підплатила капітану парохода, і він дав їй з хлопчиком окрему каюту. Вона маму мою забрала до себе, а я з дідом розмістилися у загальному залі. Так ми пливли 18 діб водою до Тюмені. Чого так довго? Тому, що пароход пришвартовувався до кожної пристані. Там вигружали якісь товари, пошту, загружали дрова, бо на дровах пароход плив. І того так довго.

Їли ми лиш хліб, пили кип’яток, трошки його цукром цукрили і так пережили. До Тюмені не допливли. Замерзли і стали посеред річки. Чекали, поки не приплив криголам. Він нам проробляв дорогу, так ми допливли до Тюмені. А тут як тут міліція. Нікого з парохода не випускають. Обшук. Звідти, де ми проживали, дали в розшук: «Затримати двох жінок спецпереселенок, які втекли». Що тепер робити? Біда чорна впала на нас, чорна біда.

Моя мама і та жінка були закриті у каюті на ключ. Я бачу: усі каюти міліція обшукала, прийшли до тої каюти, де мама і та жінка сховані. Гримають у двері, мало не виламують. Прийшов капітан і відімкнув двері.

«Ви арештовані», — кажуть міліціонери. Впали на коліна та жінка і моя мама, цілують їм чоботи і просяться: «Як вірите в Бога, помилуйте нас. Ми хочемо додому хоч на день, хоч на два, а там потім що буде». Ті кажуть: «Ви наши враги». Мама і та жінка далі просять: «Просіть, що хочете, якого могоричу, лиш пустіть нас додому».

«Ну ладно, давайте деньги на две «московские» и закуску. Но все равно вам покоя не будет», — і відпустили.
У Тюмені пішли ми на залізничний вокзал. Дві доби там сиділи, ніяк не могли сісти на поїзд. Насилу сіли на товарняк.

Тиждень їхали ми до Москви. Воші заплодили. Страх Божий. Воші бігали по плечах, по шиї. Не воші, а коні. Де рукою лапнеш — скрізь воші. На кожній станції нас гонили у прожарку. Роздягали догола, а одежу прожарювали. Коли стрясали вбрання, воші падали на землю, як горох.

Світ не без добрих людей

Добралися ми до Москви. Тут у нас закінчилися гроші, ми залишилися без копійки.

Дід заслаб. Сиділи ми на вокзалі три доби. Їсти не маємо що.

Мені вже було 10 років. Мама мені каже: «Йди, Любко, щось проси. Може, хтось дасть гріночку хліба хоч дідові і тобі, а я вже буду голодна». Я пішла і просила.

На вокзалі було багато солдатів, поверталися з війни. Я підходила, де люди їдять. Стояла і дивилася на них голодними оченятами, а з голоду пісок в очах ставав. Бачу — люди їдять біля столика, і упав кусочок надкушеного хліба під стіл. Я борзенько залізла під стіл і взяла той кусень. Жінка, яка їла біля стола, побачила, що я взяла той огризок, відібрала його від мене і кинула знову під стіл. А мені дала чистий окраєць хліба зі стола. Але мені було шкода того викинутого хліба і я знову полізла під стіл і взяла його. Та жінка вже той хліб від мене не відбирала. Віднесла ті окрайці мамі.

Потім я пішла, де їли солдати.

Один питає: «Девочка, а где твой папка, погиб на фронте?»

Я йому кажу «Да, погиб». Тоді вони мені дали половину курки печеної, американську тушонку і буханку хліба.

Я бігом ті дарунки понесла мамі і дідові, і ми наїлися.

Їсти було що. Люди давали нам милостиню, ділилися хто чим міг, ми не голодували. Але грошей нема на білети, скільки на вокзалі будемо сидіти. Що далі робити, не знаємо.

Але світ не без добрих людей. Сиділа поруч з нами жінка з хлопчиком. Хлопчик роками був як я. Та жінка теж втекла з висилки. Але вона не була там, де ми, а в іншому місці. Родом вона була з Новоселиці. Розговорилися з моєю мамою. Мама розказала їй про нашу біду, що лишилися без грошей, прийдеться гинути.

Та жінка каже мамі: «Я візьму вам білети до Новоселиці, лиш щоб ми допомогли їй погрузити багаж на поїзд».

У неї було багато багажу. Ми дуже зраділи, що нарешті поїдемо додому до своїх рідних.

У Москві ми були якраз на 7 листопада. Того дня і від’їхали. Приїхали в Новоселицю. А тут таке болото, що не пройдеш. Ми взуті у валянки, валянки без калош.

Біля вагона нас зустрів цієї жінки старший син. Його тоді дома не було, як її з чоловіком і меншим сином забирали на висилку. Так він і залишився дома, жив з матушою, маминою рідною сестрою. Приїхав він за нами кіньми. Погрузили ми багаж на фіру і приїхали до них додому. Переночували, а вранці та жінка каже: «Мій син відвезе вас кіньми у Клішківці, а звідти ви вже доберетеся додому».

Подякували ми тій жінці, сіли на підводу і поїхали. Але дорогою було таке страшне трістя, що колеса вгрузали по колодки в багно. Коні насилу тягнули фіру.

Тоді мій дід каже: «Вертайся, сину, додому. Шкода мучити так худобину».

Злізли ми з фіри. Почали краєчком дороги обходити, де болота менше. Але болото все рівно було. Дуже тяжко у намоклих валянках болотом ховзьким іти. Дід мій раз по раз падав у землю, змастився весь від голови до ніг, жаль було дивитися на таку муку.

Смерком дійшли ми до села Шишківці Хотинського району. Заморилися крепко. Дід уже не може йти. Та й ніч на дворі стає.

Просимося на ніч. Спитали пару хат, ніхто не пускає. Каже дід: «Зараз зайдем до крайньої хати і не вийдемо. Хоч на призьбі пересидимо до ранку, щоб пси нас не гризли».

То була субота. Зайшли ми на подвір’я. Старенька хатка під соломою. Зайшли до хати. У хаті — двоє стареньких дід і баба, сиві обоє, аж побіліли від старості.

Дід мій каже: «Прийміть нас на ніч, ми дуже з далекої дороги і вибилися з сил».

Той хатній дід каже: «Як зайшли, то ночуйте».

Дід мій каже: «Ми голодні, цілий день нічого не їли і не пили. Може би ви нам щось дали попоїсти».

Ці двоє стареньких були у вірі на суботу. Вони нам кажуть: «Ми сьогодні не варимо і вогонь не кладемо».

Дід мій каже: «Я теж вірю у Бога, читаю Євангеліє. Подорожнього погодувати не гріх». Тоді хатня бабка настругала картоплі, наклала вогонь і зварила нам картоплю, зажарила олієм з цибулею, зварила мамалигу і принесла огірків квашених миску. Тим ми повечеряли.

Я мамалигу їсти не могла, вона мені була як болото. Я забула, що колись її їла. Я їла саму картоплю з огірками. Наїлися ми. Дід подякував Богу і господарям за вечерю.

Господиня принесла до хати житній околіт, постелила нам на землі спати.

Рано ми повставали, зібралися, подякували хазяям за нічліг і пішли в Клішківці. То була неділя.

Через скільки годин ми прийшли у Клішківці, я не можу сказати, але базар вирував. На базарі ми зустрілися зі своїми родичами. З мами моєї племінником Харлампієм. Він був з кіньми. Ми посідали на віз, бо дуже ноги в нас боліли.

Тоді Харлампій питає мене: «Що я хочу?». Я йому кажу: «Хочу яблук». Бо п’ять з половиною років я не кушала яблук. І думала, що вже ніколи їх не попробую і не наїмся.

Пішов він і купив мені яблук відеречко. Попалися золоті ранети. Такі ті яблука були жовті і пахнющі, писані червоними смужечками. Було тих яблук штук з двадцять. І я їх усі з’їла льотом, з кочанами. І дотепер цей сорт яблук мій найулюбленіший. У нас в городі росте така яблунька. Моя золота ранетка.

Дідизна

Той хлопець нас повіз додому до маминого тата у Поляну.

Десь через годину з половиною ми добралися додому.

Дід мій Василь зліз з фіри, зайшов у хату. Упав на коліна, цілував одвірки і поріг, і бив поклони, і дякував Богу, що Бог припровадив нас усіх додому.

До дідової хати позбігалися сусіди, родичі. Нанесли нам гостинців: яблук, горіхів. А одна жінка мені принесла новеньку сорочку з свого тканого полотна. Ще й на грудях вишита зозулька цятками. Я так втішилася тою сорочкою, що мало не зомліла від щастя. Сорочка була дуже гарна, мені було вже в що перебратися.

У другій половині дідової хати жив мамин старший брат Павлуша з жінкою Любою і донькою. Ліда була від мене старша на три роки. У них була ще одна донька Нона, старша від Ліди. Жила вона біля своєї тітки Зоні з дитинства.

Ми з дідом жили в одній половині хати, а мамин брат зі своєю сім’єю в другій.

Той 46 рік був неврожайним. Починався голод. А ми з мамою хочемо їсти. Але свого нічого не маємо.

У мами був старший брат Дізя Калінчук, він в селі робив головою сільпо. Влаштував маму на роботу в буфет, щоб мама хоч якусь копійку заробила, щоб якось прожити.

Я пішла у Полянську школу у третій клас. Але я ж не мала у що взутися.

У мами в Поляні жила її менша на два роки сестра Сюта, і її чоловік знав шити постоли. Я його просила: «Дядя Сьома, пошийте мені постолики, бо я не маю в чім ходити до школи». Він погодився і пошив мені з тонкої камери постолики. Що ж то за радості було з тими постолами. З горем пополам ми перезимували, пережили до весни.

Навесні 47 року ще хуже стало. Голод постукав до кожної хати. Люди не мали що їсти. Почалися у хаті сварки. Ми з мамою стали для родичів лишніми ротами. Нас уже не треба.

У приймах

Тоді моя мама розрахувалася з роботи і переїхала в село Ржавинці, а мене залишила у тітки Сюти. Там залишилася наша хата, звідти нас забрали на заслання.

Сюта була заміжня, жила з Сімньоном, у них була маленька дівчинка Маруся.
У мене було багато роботи у тітки Сюти. Треба було бавити дитину, пасти корову, помагати по господарству і в городі.

Пам’ятаю, що взяв мене вуйко Сімньон припрашовувати в поле з собою. Це тяжка робота для дорослого, а я 11-річна дитина. І я на рівні з ним припрашовувала. Дивуюся тепер, як я не впала там. Страх мене там тримав. Я боялася, що мені не дадуть їсти. Я завжди недоїдала, бо страхалася, що мене проженуть. Тітка щоднини мені цвікала в очі: «За тобою треба носити торбу з їдою і мішок із спанням». Мені було дуже тяжко в неї жити.

Мама приходила до мене раз на тиждень у суботу ввечері. Мила мені голову, купала, розчісувала волосся і заплітала в кісочки. У неділю після обіду знову йшла у Ржавинці. Я жалілася мамі, що мені дуже тяжко в тітки Сюти, і плакала, щоб мама мене забрала до себе. А мама каже: «Я заберу тебе через тиждень, щось придумаю, що сказати тітці Сюті, щоб її не обідити».

Той тиждень я рахувала по хвилині, думала, що не дочекаюся суботи. Аж нарешті прийшла мама і каже до Сюти, що забирає мене, бо в неї нібито хочуть забрати город через те, що дитина з нею не жиє, і забагато в неї землі для одної. Сюта повірила, але сказала, що тяжко буде мамі одній з дитиною.

В неділю вранці зібрала мама моє дрантячко у вузлик і ми пішли додому. Я всю дорогу підстрибувала наперед мами, як мале козеня. Радості моїй не було меж.

У Ржавинцях, на боці, ми мали город, той, що мій тато ще хлопцем у пана купив, там на оборі була керниця одна на кут, глібока, вимурувана каменем, а вода як кришталь. Чиста і студена.

У мами моєї в селі жила рідна тітка, маминої мами Люби сестра Ліпа, яка дівчиною втекла в Румунію. Після смерті священика Ліпу засватав лісник. Взяв її з дорослою донькою Кнопою. Вони в Ржавинцях збудували хату, там і жили. Ліпа була вінчальною маткою на весіллі моєї мами і тата. Так ми їй і казали: «Матка Ліпа».

Тоді, коли ми повернулися в татове село, у матки Ліпи не було чоловіка. Він помер. Померла і її дочка Кнопа, заболіла на туберкульоз уже дорослою. На квартирі у матки Ліпи жив священик Шілін, а коли церква згоріла, він працював головним бухгалтером в колгоспі, і дівчинка у неї сусідська жила Домка, пасла у неї корову, робила хатню роботу. Бо матка Ліпа зламала в тазі ногу, була інвалідом, ходила на костилях.

Моя мама прийшла до матки Ліпи пожалілася, що їй біда. А та їй каже: «Приходи, Сонько, до мене, будемо жити разом».

Ми перейшли жити до неї. У матки Ліпи була корова. Я гонила пасти корову у наш город, там ріс панський сад. Багато було яблунь. Яблуні були вже старі і дуже великі. У городі була цілина. Бо поки ми були на висилці, наш город ніхто не обробляв. У саду росла соковита трава. Я тут пасла корову ціле літо.

Матка Ліпа була дуже строгою жінкою. Корову я повинна була напасти, щоб на череві ямки не було видко. Коли я пригонила корову з паші, матка давала мені мішок, щоб нарвати кропиви. Кропиву запарювали ґрісом. Від цих помиїв корова давала багато молока. Щодня через обід я мусіла нарвати мішок кропиви, потім наносити води в бочки, балії, казани і цебри, щоб через полудне вода нагрілася. Потім з полудня я знов гонила корову пасти, а надвечір вливала картоплю, бо була велика посуха, дощу довго не було. Один дощик промірчав серед літа від весни. Тому ми поливали у городі картоплю, грядки, щоб хоч що-небудь вродило. Мама посіяла на матчиному городі кусочок кукурудзи, бо не мала насіння, чим більше засіяти.

У матки було трохи пшениці, трохи кукурудзи. У сусіда були жорна. Ми з мамою щодня ходили до жорен, щоб зжорнити хоч два кулачки муки. Запарювали її молоком, так дочекалися нового хліба.

У матки в городі був посіяний ланочок жита. Жито доспіло. Мама його вижала, ціпом змолотила, змололи в млині муку. Матка спекла хліб. Ми копали молоду картоплю, і уже було що їсти.

На тому куску жита не пропав жоден колосок. Матка заставила мене повизбирувати всі колоски.

Не мала я волі десь з дітьми піти погратися чи на полудне поспати, як людські діти. У мене була лиш робота. Я чекала ночі, щоб скоріше лягти і заснути. Спала мертвим сном, не могла ні рукою, ні ногою кінути. Так ми дожили у матки до осені.

Потім почалися і тут сварки. Матка шукала на нас ключку, сварилася з мамою. І тут ми стали лишніми.

У своїй хаті і дим солодкий

Перейшли ми з мамою жити до своєї хати. Своя хата, як рідна мама. Не скривдить, не насварить. Лиш приголубить і поцілує.

Нічого ми не мали свого. Мали гузочок кукурудзи, яку мама посіяла в матки Ліпи. Мама змолола муку. Уродили у нас коноплі. Мама збила олій, картоплі кілька відер дала нам матка. І капусти нам дала. Мама наквасила її в ґілетчині. І вже мали що їсти. І дуже нам вдвох було добре. Ніхто нас не сварив, не ґанив, не нівечив. Хоч було бідненько, але миленько. Так ми вдвох перезимували зиму.

Навесні 48 року мама пішла працювати у колгосп. Посіяли ми з мамою город. Припрашували сапами зерно з кукурудзи. Яке я ще годна була, але мамі помагала.

Мама ходила на роботу в поле. А я носила тріски. Тоді якраз в колгоспі стайні будували. За тріски ніхто не сварив. І я наносила цілу купу трісок, щоб було чим хоч їсти зварити.

Прийде мама з поля, зварить мамаличку. Я нарву зеленої цибулі з грядки, покришимо її дрібненько, помастимо олієм і так лакомо поїмо. Мене аж блинда обкидала і знову розходимося. Мама — в поле, я — за трісками. Надвечір піду нарву мішок бур’янів і віднесу, де корова є. Давали мені за той мішок їмлений гладущик. І маєм уже й на вечір що їсти. Мамаличку з кисляком. Ліс від нас недалеко. Побіжу перед обідом, назбираю стаканчик ягід лісових — і вже не голодні. Жили ми так до осені. І так нам було разом любо і мило.

Я спала з мамою, обнімала її, вона така тепла, така велика, така рідна. Я любила, як пахне її волосся любистком. У нас на оборі ріс любисток, і мама ним мила голову. Любила я, як моя мама пахне мамою. Але це радісне життя було дуже коротким.

Восени прийшла недобра вістка, що знову забирають тих, хто втік з Сибіру.

Мама про це вчула і втекла з дому у Поляну до своїх рідних. Каже: «Може, це якось втрясеться, а я потім вернуся».

Сама як палець

Я залишилася в 12 років сама. Лишила мені мама зо три мисочки муки кукурудзяної в цуґалику, що змолола, зо два відра картоплі, свою куфайку і черевики. Я вже ходила у п’ятий клас. Узувала ті мамині черевики, вгорталася у куфайку і так ходила до школи.

Дров у мене не було, бо ті тріски, що я наносила вліті, спалила. А на одній оборі з нами жив мій рідний вуйко, мого тата брат Павло.

От я прийду з школи голодна, піду до них, бо маю гадку, що, може, щось дадуть мені поїсти, а вони не дають. Наїдяться раніше, щоб я не застала їхнього обіду. Посиджу я в них з годинку, та й іду плачучи додому. Зайду в свою хату, заб’юся в кутик і так наплачуся, нахлипаюся, що аж хавки болять. Здавалось мені, що з плачу в мене очі повитікають.

Тоді йду у свій сад, беру сокиру і рубаю крак з яблуні. Поки я той крак відцюкаю, руки ув’явають, відказують, бо голодна. І рано не снідала, і обідати не було що.

Тоді притягну той крак додому, нарубаю дров. Потім поки розпалю вогонь, а дрова ті сирі, горіти не хочуть. Шиплять-шиплять та й стліють. Накуріє диму, напхається повна хата, та й ні хуху, ні духу — в хаті студено, як у пса в буді.

От уже й вечір. Тоді я беру пригорщу муки, та й іду до сусідів. Кажу їм: «Я принесла муки, як будете варити мамаличку, то зваріть і на мене, я повечеряю з вами».

Після вечері прийду додому, а в хаті студено, сумно, нема нікого, лиш стіни білі, як снігові. Залізу на піч у куфайці, а піч лиш чуть-чуть дихає теплом. Скорчуся вчетверо так і засну. Так я жила зиму тяжко.

До мами я ходила один раз на тиждень. Кожної суботи після школи я йшла, не йшла, а летіла, бо дуже хотіла видіти свою маму. Я хотіла спати з мамою, хотіла ймити маму за шию, притулитися близенько до мами.

У Поляну я йшла лісом направці. Йду до горба з Ржавинців, минаю Блищадь, Зелену Липу, Млинки і вже Поляна. Мама мене купала, чесала, заплітала мене в чотири кісочки. Я спала завита в хусточці, щоб не розплелися кісочки. І так до другої суботи. У неділю після обіду мама мене випроводжала додому. Дуже тяжко було розлучатися нам, я не хотіла вертатися в самотність. Мама мене трохи проводжала до центральної дороги. Йдемо та й плачемо обидві. Тоді мама каже: «Йди, Любко, а я буду стояти і дивитися, як ти йдеш». Поцілуємося, притиснуся до мами своїм худеньким тілом, а від плачу мене трусить як в пропасниці, і розходимося. Іду і здається, що на місці стою, ноги не йдуть, закаменіли. Пройду пару ступнів та й обзираюся. Бачу — мама ще стоїть. А потім лісом йду, зайду за поворот, оглянуся, а мами вже не видно. Тоді мені ще стане май тяжко і страшно. Іду і плачу. Кажуть, як сирота плаче, то всі ангели на небі плачуть. Скільки дитячих сліз я тою дорогою тоді виплакала. У мене від сліз на лиці ярки поробилися, бо сльози мені били з очей, як вода з нори. Так приплентаюся додому аж на вечір. Зайду до хати. Знову сама. Так я промучилася 10 місяців. Моя мама в Поляні переховувалася, і я щотижня ходила до мами.

За цей час, поки мама переховувалася, помер мій дід Василь, який за нами в Сибір приїхав. Перед смертю дід дав мамі пару рублів і сказав: «Купи щось своїй Любці».

Мама купила мені до великодня на кофточку простенької матерії біленької і на спідничку штапелю у клітиночку. Пошила мені кофтинку і спідничку. Прийшла я до мами. Мама дала мені ті обновки і каже: «Це тобі від діда Василя, бо діда вже нема». Мені жаль було, що я вже не застала діда живого. Поплакала я, а тою спідничкою і кофточкою я дуже утішилася, бо у мене нічого новенького вбратися не було.

Прийшла весна. Треба було уже сіяти город. Я трохи копала цілину, трохи мені помагали добрі люди і так я засіяла город. До мами я ходила все рівно раз на тиждень. Але мені було вже легше. Надворі потепліло. Я боса, розгорнена, бігом-бігом — і уже у мами. Кілометрів десь 14 через ліс треба було йти.

Мамин арешт

Послідний раз я була у мами тиждень до Зелених свят. Мама мені сказала, щоб я не приходила до неї у Зелену суботу. «Попряч у хаті, бо ж у селі храм, престольне свято. Бо усі люди святкують, та й ти відпочинь, трошки підеш на музику подивитись», — радила мама. А музика того року грала в сусідстві. Я й не пішла тої суботи до мами.

Прибираючи в хаті у Зелену п’ятницю, я найшла зо два кілограми ячмінної муки, що ще мама залишила. Взяла я ту муку і пішла до свого вуйка Павла і кажу матуші Марії: «Спечіть і мені один хлібчик, як будете собі печи». Вона каже: «Добре».

У суботу я пішла і взяла той хліб. Прибрала в хаті, замаїла кутки горішинням, поклала хліб на стіл, вкрила його біленьким рушничком. І у мене вже храм. Хотіла того хліба кусочок з’їсти, відлупила, а він як болото. Заліпила зуби і не можу жнякати. Думаю, може він свіжий, завтра буде май добрий. А матуша Марія напекла калачів, пиріжків, завиванців, зарубала когута, наварила галушок, холодцю, начинки, всього добренького, а в мене нема нічого, лиш ячмінний хліб.

От уже і неділя прийшла. Храм. Люди з церкви вернулися, святкують, уже й музику вивели на ослони.

День тоді був файний, теплий. Я сиділа на порозі і дивлюся — йде до мене двоюрідна сестричка Ліда з Поляни, у них переховувалася моя мама. З нею дівчина ще прийшла. Я так зраділа, що вони прийшли до мене на храм. Але я не мала чим їх пригостити. І мені було встидно від них, що я не маю нічого поїсти. Я їх запросила до хати, а сама побігла до сусідки. Через дорогу з нами жила бабка, вона тримала корову. Я прийшла до неї і кажу: «Дайте мені, матушко, гладущик їмленого молока, а я вам завтра нарву два мішки бур’янів корові».

Дала вона мені той гладущик. Я принесла його додому, перемішала з сметаною кисляк, налила в миску. Хотіла того хліба ячмінного вкраяти, а ніж заліпився, так ніби то не хліб, а боц болота. Ті дівчата на мене дивляться, а я не знаю, чого вони так дивляться. Я полупала той хліб, та й припрошую їх, щоб вони сідали і їли. Вони сіли за стіл, але не їдять. Моя сестричка каже: «Любко, твою маму міліція забрала від нас у Зелену п’ятницю».

Мені зробилося недобре. Закрутилося в голові, стало чорно в очах, почало тиснути у висках. Зціпило мене в грудях, почало душити. То мене душив жаль. Я розплакалася і вони заплакали, дивлячись на мене — таку нещасну, немічну. Дівчата мене втішали, розраджували, щоб я не плакала. А я не могла стриматися, мені дуже жаль було моєї мами, що вона дуже мучена жінка, змордована, знівечена і така беззахисна, як і я. Мені було шкода, що я вже не маю до кого йти. Була одна радість у моїй душі і тої не стало, згасла, як свічка, згоріла. Що уже нема кому мене зчесати, нема кому мене приголубити, приласкати і що я вже не знаю, коли я буду видіти свою маму. Та й чи побачу я її в своєму житті?

Тюремне фото Софії Василівни Колодрівської (м. Чернівці, 1948 рік). Фото з сімейного архіву

Я почала розпитувати, як забрали маму. Сестра мені розказала, що приїхали підводою міліціонери і сказали, що мама арештована. Взяли її під руки і кажуть: «Сідай на фіру». Тітка Соня сіла на підводу. Боса, лиш у сорочці і спідниці і завита попід шию в простеньку хусточку. Сказала ще: «Прощайте мені, і на кого я свою дитину лишила?» — та й заголосила.

Ніхто тоді вже нічого й не їв. Дівчата почали збиратися додому і мене просять, щоб я з ними йшла. Я пішла, але ноги мене не несли. Йшла як на заріз ведуть невинне теля. Я вже не хотіла туди йти, бо мене там ніхто не чекає. Уже мене ніхто не буде зустрічати і проводжати. Нікому я вже не потрібна. Прийшли ми до них додому надвечір. Зайшли в хату, а там грає патефон, вони собі святкують Зелені свята, їм весело. А мені камінь ляг на серце, здушив його. Я лопала з жалю, вмлівала.

Мамині родичі сіли вечеряти, їдять, халасують, жартують, ніби нічого й не сталося, а мені кусень не лізе в горло, я не вечеряла.

Рано встала і пішла додому. Я йшла цілий день, голосила лісом, билася головою в буки, кликала маму, щоб вона обізвалася і забрала мене з собою. Бо я вже не хочу сама на цім світі жити.

Прийшла я додому уже смерком і знову сама. На другий день встала, світ мені був не милий, так мені було тяжко. Я пішла сусідам розказала про своє горе. Пішла до матки Ліпи розказала, вона теж плакала. І такі у мене були чорні тяжкі дні, мені здавалось, що май біди у нашому селі, з таких дітей як я, не було нікому. Діти, мої ровесники, бігали, гралися, а мені гратися не хотілось. Діти мали мамів, татів, вони купляли їм файне вбраннячко, нові платтячка, туфельки, хустинки, а мені не було кому купити.

Я тоді у закутку десь наплачуся досхочу і думаю: «За що я так мучуся, і скільки маю ще так мучитися? Але що вартує життя без муки і терпіння?» Я брала себе в руки, бо треба було якось жити. Досвіта встаю та й тручаю день. А він тяжкий, як тачка з камінням.

Сирітське життя

Я випрашувала город. Помогла мені з сапанням моя сестричка з Поляни. Вона була у мене два чи три дні. З нею мені було трошки легше. Коли Ліда пішла собі додому, мені знову було тяжко і сумно.

Одного разу у неділю я прийшла у свій город подивитися. А сусідка, матуша Ніка, що її город у межу з моїм, каже мені: «Ти би не пасла у мене корову?» Я кажу: «Чого ні, буду пасти».

Мені стало так тепло на душі, я так зраділа, що я комусь буду потрібна і буду приносити користь. Я скоренько побігла до дітей, котрі мали гонити худобу пасти, і сказала, що з ними пожену корову матуші Ніки сполудня.

Коли я прийшла, щоб гонити корову, до дверей, а двері в хаті замкнені зсередини. Я постукала один раз, другий. Ніхто не відчиняє. Мені тоді стало дуже боляче на душі і обідно. Я заплакала і пішла. Діти уже прогнали свою худобу в ліс. Я пішла у свій город, сіла на межу і плачу. Сиділа я довго, бо я не мала куди піти. Бачу — вийшла з хати матуша Ніка, що я мала в неї корову пасти. Взяла серп і пішла жати корові бур’яну. Я підійшла до неї, а вона така заспана, аж запухла, жне. На мене не дивиться. А мені з тої обіди аж голос почав тремтіти. Питаю її: «Чого не пустили мені корову, щоб я гонила пасти? Я прийшла і стукала у двері, а ви й не втворили».

А вона каже: «А ми з Арсенієм обдумалися і не будемо пускати корову пасти». Я пішла від неї собі додому, бо вже вечоріло. Мені соромно було від дітей, що я похвалилася їм, що буду з ними гонити корову, а з того вийшов пшик.

Десь пройшло зо два тижні після храму нашого, мене визвали у сільську раду. Міліціонер мені повідомив, що моя мама у тюрмі у Чернівцях і можна до неї два рази на тиждень понести передачу, без побачення.

А у мене грошей нема, з чим йти у Чернівці. А кукурудзу я мала на поді. Я тоді набрала шульків, стеребила 20 кілограм, продала зерно і вже маю гроші з чим до мами йти.

Пішла до вуйка Павла і прошу його: «Поведіть мене у Чернівці, до тої тюрми, бо я не знаю куди йти». Він погодився.

Пішли ми на другий день, був четвер, як зараз пам’ятаю. Встали ми досвіта, десь о четвертій годині і пішли пішком. Я босяком йшла, не мала в що взутися.

Прийшли ми у Чернівці, сіли на трамвай. Вуйко мені не сказав, де сходити. Сходили люди, і я зійшла. Я зійшла, а вуйко далі поїхав. Я дуже злякалася, що я тут пропаду. Я стояла на тім місці, де зійшла. Дивлюся, йде мій вуйко, вернувся за мною. Сіли ми знову на трамвай і ще кілька зупинок проїхали. Зійшли з трамвая, пішли в їдальню поїсти. Узяв вуйко нам по тарілочці супу і по гріночці хліба. Дуже смачний був той обід.

Потім він мені показав дорогу до тюрми. Прийшли ми до тюрми, а там здоровенна черга. І ми в чергу стали. Десь через години дві і ми дочекалися, щоб передачу передати.

Зайшли у приймальну, де передачі здають. А там треба мати з собою дві заяви, щоб описати, що передаєш. А в мене таких заяв не було. Там сидів хлопець, що писав такі заяви, у кого нема. Я підійшла до нього, і він мені їх написав. За заяви я заплатила два рублі. Так я тоді передала мамі першу передачу. Додому ми вернулися на вечір. Але я втоми не відчувала. Мене не боліли ноги, бо я рада була, що відвідала свою маму і що мама поїла тої їди, що я їй понесла.

У мене вже був обов’язок два рази на тиждень ходити до мами. Ходила я в неділю і в четвер. У неділю я пішла сама без вуйка Павла. Встала вдосвіта, вийшла на дорогу, а там компанія, люди йдуть у Чернівці, з ними я й пішла.

Згодом я скомпаніювалася з матушою Ґафіцою з нашого села. Вона ходила до свого хлопчика Сергійка у лікарню. Вона мені каже: «Любко, приходи до мене на ніч і досвіта будемо йти разом». Я так і робила. А в Чернівцях ми теж мали місце, де чекали одна на одну. Так і ходили разом.

Носила я мамі такі передачки. Коли побіжу до матки Ліпи, вона дасть мені один хліб і баночку сметани. У Чернівцях я купляла грудочку масла, цукор, цукерки, булочок. Коли з’явилися помідори, купляла кілька помідор.

Я теребила з поду кукурудзу, продавала зерно і мала гроші, з чим ходити до мами.

Одного разу, пам’ятаю, черга була дуже велика. Сонце пригріло, я знепритомніла. Люди мене відтрясли, відлили водою, і я знову стала в чергу. Але коли я підійшла до того віконечка, де приймають передачу, тьотя там була дуже сердита. Я даю їй заяви, а вона закрила вікно. Я постукала у віконечко і з плачем прошу, щоб взяли в мене передачу, бо мені дуже далеко додому, а переночувати в місті я не маю де.

Вікно відкрилося. Я зраділа, що зараз візьме від мене передачу. А вона взяла від мене заяви, порвала їх і кинула мені в лице. А я дала за них два рублі. І закрила вікно.

Мені стало душно, дух перехопило. Я сіла на лавочку і гірко плакала. Мені було жаль мами, що мама чекала на передачу, а я її не передала. Шкодувала і за змарнованим днем, який мені пропав. Поплакала, поплакала, ніхто мене не пожалів. Проходили люди. Ніхто до мене не підійшов, не розрадив. «Може, в цих людей закаменіли серця чи добро з людських душ вивітрилося», — думала я тоді.

Пішла я звідти з торбинкою плачучи. А куди йти, не знаю. Додому нема з ким іти, уже пізно.

Пішла я на трамвай, доїхала до моста через Прут, а там сіла на автобус до Садиґури. Приїхала на кінцеву зупинку, та й думаю: «Буду проситися у когось на ніч». Ходжу питаю — ніхто не хоче приймати, бо усім людям добре, ніхто не знає біди. Пройшла більше 10 хат. Ніхто не пускає, а сонце вже заходить. Мені стало страшно: де я буду ночувати? Десь під плотом чужим пси мене будуть кусати. Я почала плакати. Та й думаю собі: «Якби хтось хоч до хорім пустив. Я би сіла десь в кутик, пересиділа би ніч, лиш би не на дворі, бо й холодно вночі, а я лиш у кофточці тоненькій». Але йду я ще проситись, думаю, може, хтось пожаліє і прийме, невже на світі не лишилося добрих людей?

Зайшла я ще на одну обору, уже смеркало. Постукала в двері, увійшла в хату і прошуся переночувати, розказала звідки я, і звідки йду. Та жінка була дуже добра. Якщо вона ще жива, то дай їй, Боже, здоров’я, якщо померла, то дай їй, Боже, Царство Небесне.

Та жінка дала мені повечеряти, простелила на лавочці вереточку шерстяну, дала одіяльце, і так я спала.

У тої жінки було дві доньки. Одна була на віддання, друга молодша, але за мене старша. І був хлопчик маленький так рочків з чотири. І чоловік інвалід без ноги з ними жив. Чоловік цей у жінки був другий. Дівчата не любили вітчима і жили від своєї мами окремо у другій половині хати, навіть готували собі окремо їсти.

Рано я встала і хотіла заплатити їм за нічліг, але вони не хотіли від мене нічого взяти. Та жінка сказала: «Що ти, дитино, переспала мені хату, приходи ще, коли тобі буде біда». Коли мені не вдавалося передати передачу і я затримувалася біля тюрми, тоді я йшла до тої жінки сміло, і вона приймала мене кожен раз.

Одного разу я прийшла на свій город, а матуша Ніка, у якої я мала пасти корову, каже мені: «Лишися у мене на хазяйстві, бо ми завтра з Арсенієм хочемо їхати в Чернівці».

Я кажу: «Добре, я лишуся, лиш скажіть, що я маю робити». Вона каже: «Корову нагодувати, напоїти, здоїти і дати свиням їсти». Я дуже була рада, що буду мати роботу. Я корову нагодувала, напоїла і здоїла, я уже тоді знала доїти. І свиню нагодувала і зробила в хаті порядок. Вікна повимивала від порохів, повитирала шибки, фіраночки попрала, вони льотом висохли, я їх назад вчепила. Повитрясала з постелі і печі верені, з підлоги вереточки, землю помастила коров’ячим кізяком, ще й горішиням в кутах помаїла. До корови раз по раз бігала дивитися, чистила, щоб корова не лягла у мокре, не обмастилася. Я так хотіла догодити, щоб мене не зґанчували.

Приїхали вони ввечері з Чернівців і були контетні. А я пішла собі додому і далі ходжу до мами. А коли я не йшла у Чернівці, то приходила у свій город, рвала бур’яни, а матуша Ніка кликала до себе, давала мені їсти, а потім каже: «Ночуй у мене». І так то я у неї ночую, то вдома. Потім вона каже: «Сиди у мене». І я перейшла жити до неї. До мами я все одно ходила два рази на тиждень.

Потім десь перед Богородицею привезли до нас у магазин байку коричневу темну. Я згадала, що мама у тюрмі не має кофти. Кукурудза у мене ще була, я її стеребила, продала зерно, пішла у магазин і купила мамі на кофту байки. Віднесла шити і попросила матушу Ніку, щоб вона мені зшила без грошей, бо я не мала їй чим заплатити. Кажу їй: «Я буду рвати цілий день бур’янів вашій корові, а ви зшийте мамі кофточку». Вона погодилася і до вечора зшила.

На другий день я понесла кофточку мамі. Але я того разу їхала, а не йшла.

У матуші Ніки, моєї хазяйки, жили на квартирі шофери, що возили колгоспні буряки на приймальний пункт. А до нас у колгосп приїхав якийсь начальник із Чернівців грузовою машиною. Цей шофер, що жив у матуші Ніки, поговорив з тим шофером, що привіз начальника, щоб він взяв мене у Чернівці. Йому було жаль мене, що я ходжу два рази на тиждень у Чернівці пішки. Та й каже мені: «Я договорюся і поїдеш хоч раз». Повів він мене до машини, я сіла в кузов на лавочку, і ми поїхали. На верху ще їхав один чоловік. Він мене питає: «А ти куди їдеш, дівчинко?»

А я кажу: «Їду до мами в тюрму».

А він мені каже: «Якщо той дядя, що сяде в кабіну, запитає, куди ти їдеш, то ти не кажи, що ти йдеш до тюрми, бо він тебе зжене з машини».

Я кажу: «Добре, не буду казати», — але він мене й не питав нічого.

Але як почали ми їхати селами, до Баламутівки, до Вікна, ще там якимись селами їздили, і зробилася ніч. Приїхали в Чернівці вже смерком. Ті дяді пішли собі додому, а шофер загнав машину в автопарк. Мені стало страшно, що далі буде зі мною.

Той шофер питає мене: «Ти що, не маєш де переночувати?»

Я йому кажу: «Не маю».

Тоді він каже: «Залази у кабіну, я тебе закрию і тут переспиш до ранку».

Я злізла з кузова, сіла в кабіну, він закрив її на ключ і пішов.

Я лишилася сама. Мені стало страшно. Ніде нікого нема. Почала плакати. Думаю: «Якби моя мама знала, як я до неї тяжко добираюся, то вона би лопла з жалю». Так я з тим плачем і заснула. Вранці не знати як кинула ногу на рульове колесо, почала сигналити і пробудилася. Тут появився черговий по автопарку і випустив мене звідти.

Після того випадку я ще місяць ходила до мами, а потім вже не йшла.

Бо матуша Ніка сказала: «Кілько будеш ходити до тої тюрми, може там мами нема, а ти ходиш». Мені було дуже банно, що хазяйка мене не пускала. Мені було то дорого, що я йшла і щось несла мамі, і вона щось попоїсть добреньке, а головне, що вона знала, що я є ще жива. І так я більше не була у мами. То був десь жовтень місяць 49 року. Я ходила до школи у шостий клас. І так помалу почала забувати і відвикати від тюрми і від мами.

А коли згадаю про маму, бо хочу мами, бо в інших дітей є мами, тати, баби, а у мене нікого нема. І починає мене тиснути жаль. Я десь заховаюсь, щоб мене ніхто не видів, і так наплачуся смашно, аж скільки собі хочу.
Думаю: «Чого це має так бути, я ж теж хочу маминої ласки, хочу з мамою поспати, ймити маму за шию і притулитися близенько. А я маленькою любила спати у мами під пахвою і нюхати її, вона мені пахла мамою. Я би хотіла, щоб мама мені купила до свят щось новеньке і я би потішилася тим, як людські діти, а в мене цеї втіхи і дитячої радості не було».

Наймичка на дві хати

Жила я у вуйка Арсенія і матуші Ніки. Я дуже старалася, щоб я їм догодила, щоб вони не прогнали мене від себе. Коло стола, як сідали їсти, я боялася, щоб не цямкнула, щоб я їм не згидилася. Уволю я ніколи не наїлася, бо боялася, що вони скажуть, що я багато їм, і проженуть мене.

У них я виконувала таку роботу. Доглядала корову, доїла. Це моя була любима робота — корову доїти. Щодня я мала принести з колгоспної стирти в’язку соломи або мішок полови, нарубати з матушою січки. Вона клала у скриньку солому, сіно, курудзиння, а я крутила січкарню на два ножі. Тяжко мені було крутити корбу, сили не було, але я не казала, що я не годна.

Потім десь після Різдва 1950 року получила від мами листа з лагеря. Мама написала мені в листі, що її засудили на три роки за те, що втікла з висилки. Мама мені писала у тім листі, що дуже переживала за мене, де я поділась, що не приходила до неї, мама ще три місяці була у Чернівцях. А я ні разу до неї не приходила. Мама думала, що мене уже немає живої на світі. Тоді я мамі описала про все, як було і де я уже находжусь, і так ми переписувалися.

Так помалу минула зима, прийшла вже й весна. Треба сіяти город. Прислав вуйко Арсеній, мій хазяїн, він працював у колгоспі рахівником, до мене у город орати їздового з кіньми. То був молодий хлопець десь років зо три старший від мене. Їхав він лошатами. Він не знав ще добре орати, а мені прийшлося коні гонити. А я теж ще коні не гонила в борозні. Ніхто нам з дорослих не показав, як город орати. Так що ми з горем пополам виорали той город.

Посадила кусочок картоплі. Каже матуша Ніка: «Сій прядиво (коноплі), бо треба тобі придане робити. З чим будеш віддаватися». Вона мені показала, який клапоть сіяти, і я сама посіяла, сама й вибрала.

Самперед вибирала літнє, потім десь через місяць брала вже все загалом. В’язала у горсточки, розкладала, щоб сохло. Потім уже сухе в’язала у мандлі, по десять горсток в сніпок, компаніювалася з жінками і везла на воду мочити. Десь через тиждень йшла тягнути прядиво з води. Там я його полокала і на березі знову розкладала, щоб сохло, потім уже везла додому. А коли був гарний сонячний день, тіпала коноплі на бателеві. Матуша Ніка показала, як тіпати, і я сама його й потіпала. Потім витирала ще на терлиці, а потім подерьгала, поробила повісма і миканки і на кожівки клоччя. А пряли ми вже вдвох з матушою Нікою.

Яку я роботу виконувала літом у хазяїв. Корову гонила пасти, а як йшов дощ чи корова не йшла на пашу, я мала наносити бур’янів і нагодувати корову. Здавалося мені, що я тих бур’янів ніколи не настачу. Вуйко

Арсеній купив двоє поросят. «Годуй, Любко, поросята, одне твоє буде, продамо та щось тобі купим», — сказали.

І я тим свиням варила і давала їм їсти. Матуша Ніка звалила на мене всю хатню роботу. Сама встане досвіта, набере собі їсти і йде на цілий день у поле. А тоді жінки в колгоспі робили всі вкупі. Наприклад, треба жати лан пшениці. Якщо одної нема, то усі сидять і чекають тієї одної. Так що хто мав за кого йти в поле на цілий день, то там через обід було коли й поспати десь годин зо три. І так і моя хазяйка піде собі у поле на цілий день, а мені би хоч сказала, що я маю варити на обід, бо ж вуйко Арсеній прийде з роботи на обід, треба щось їсти. Мала я роботи по горло. Корову нагодувати і здоїти. Свиням зварити і нагодувати. Обід зварити, ще й у поле часто обід носила, свіженького, що зварила. А матуша Ніка мені звідти в’язку бур’яну нажне і я несу додому той бур’ян кілометрів три-чотири, аж до землі вгинаюся. Принесу додому, впаду на землю і лиш бебехами носю. Ті в’язки мене збавили. Згорбатіла я ще замолоду, ходила зігнена вчетверо.

А вже ввечері прийде вона додому, а вуйко Арсеній каже: «Ану бери та вари вечерю. Рубай якесь куря». Та коли рубалося то куря, то я засинала без вечері. Не мала сили дочекатися.

І золила я сама. Пральних машин не було, і порошку прального теж не було. Була зільниця дерев’яна. Її видовбували з м’якого дерева. Найчастіше з липи. Зільниця була як бочка, але вища за неї і вужча в діаметрі і без дна. У ту зільницю складалися намочені сорочки. Набивалися тісненько. Зверху клався мішечок з попелом. І у той попіл зверху лили окріп. Десь чотири, а то й п’ять відер окропу треба було вилити. А потім десь через п’ять годин можна було вже полокати.

Одного разу каже матуша: «Я йду у поле, а ти спечи хліб».

Я кажу: «Та я не знаю».

Вона каже: «Сип води у корито та й муки, розчиняй, а потім замісиш і спечеш». І пішла у поле. А я беруся за роботу. Розчинила. Дітям сусідським розказала, що я маю хліб пекти.

Прийшов вуйко Арсеній на обід. Я місю, питаю його: «Скільки місити цей хліб?»

А він мені каже: «Скільки хочеш — стільки й міси». А сам півтора року в румунській армії в пекарні робив. І не розказав мені, як хліб місити.

Я ще трохи помісила хліб та й лишила. Вуйко пішов на роботу, а у печі я теж не знаю як напалити. Палила, палила у печі. І поклала хліб у піч. Діти поприходили. Ціла обора їх. Хочуть свіжого хліба їсти. Одні поприносили груші спілі, другі яблука і чекають хліба. Я берусь його виймати з печі. Один почали — недобрий, другий почали — теж недобрий. Полупали увесь хліб і не знайшли доброго. Чи він був сирий, чи глевкий, чи мука була ледаща, я й зараз не знаю. Діти порозходилися ні з чим, а я боюся, думаю: «Що мені за цю шкоду буде».

Ці діти, що були у мене в гостях, побігли надвечір зустрічати своїх мамів з поля і сказали матуші, що ваша Любка спекла негодящий хліб.

Але тоді той номер мені пройшов. Не сварила мене матуша. Сказала, що той хліб з’їсть корова.

Десь через пару днів після цього каже мені моя подружка Калинка, що підемо з полудня у ліс на губи.

Я кажу добре: «Пообідаю та й попрошуся в хазяйки».

Калинка уже прийшла за мною, щоб я вже йшла в ліс, а я ще не обідала і не відпрошувалася в матуші Ніки, чи я піду в ліс. Але дивлюся на свою хазяйку, а з її очей іскри скачуть — така сердита. Гримає мисками, кругами ходить, черлена вся, палає, як грань. А я нічого не знаю, чого вона така сердита.

Вуйко Арсеній теж був тоді дома. Сидів коло столу і чекав обіду. Сіли уже обідати, а я боюся їсти, боюся простягнути руку, щоб взяти щось з їди і їсти. Беру і кажу матуші: «Я хочу піти в ліс на гриби».

А вона як крикне: «Забирай собі своє, та й шуруй до Павлика». Павлик був мій вуйко, рідний брат мого тата Юстина. А я й не виділа, що мій вузличок уже в кутку біля дверей дожидає мене. Мені було дуже невдобно від моєї подружки Калинки.

Взяла я сирітський вузлик і плачучи пішла до своєї хати. У тім вузлику була моя сорочка-драночка, дві кофтинки і хустинки. Оце й усе моє багатство. А куфайка, що я ходила у ній до школи, і черевики моєї мами залишились у неї. У город свій я приходила щодня.

Потім за пару днів вона знов мене закликала до себе. Сирітська праця дармова. Хтось лиш розказує про біду, а я нализалася тої біди доста. Чорні дні для мене були тоді. Матуша Ніка то мене проганяє, то назад закликає. Потім десь під осінь кажуть мені: «Ми заріжемо твоє порося, повеземо в Чернівці, продамо і тобі щось купимо».

Закололи порося, пошмалили ячмінним околотом, повезли м’ясо на продаж. А я дочекатися не можу. Бігаю мало не кожні півгодини, визираю їх, очі вже свої видивила, а собі думаю: «Що ж вони мені куплять, коли продадуть порося? Може файненьку матерію на платтячко або гарні цяточки, кодинки до віночка». Я так хотіла цього усього, бо дівчатка це мали, а у мене не було.

А вони приїхали, гроші всі забрали собі, і лиш мені купили сукна на піджак і більше нічого.

Ту куфайку, що була моєї мами, покрили тим сукном і зшили мені такий піджак. Так я в тім піджаку і віддалася. Тої осені я пішла у сьомий клас. Школа наша була семирічка.

Так пройшла осінь, пройшла і зима, і знову весна. З мамою я переписувалася. Навесні знову клопоти: оранка, копання, садіння городу. А якщо треба було мені щось купити, то матуша продавала мої кукурудзи з горища і купляла мені дешеву матерійку на спідничку чи кофточку. Сусідські дівчата файно вбиралися, а я лиш в те, щоб не була гола.

Тої весни 51 року я закінчила школу, почала дівочити, йшла з дівчатами на весілля десь подивитися.

Якось одної неділі в сусідстві коло нас було весілля. Матуша з вуйком пішли на весілля, а я щось була приболіла, отравилася, і мені було погано. Але надвечір мені стало трохи ліпше, і я пішла боса на весілля, бо було болото. Прийшла, стала скраєчку коло дівчат та й дивлюся, як люди танцюють. Дивлюсь — підходить до мене хлопець і запрошує мене до данцю. Звати його було Володя. Одягнений він був дуже файно. Костюм був на нім з Америки. І капелюх фетровий, і туфлі лаковані. Одним словом, усе з голочки. Його мамі Сьоні йшли з Америки посилки від тата і мами.

Володя зі мною потанцював і взяв мене за руку, і повів до матуші Ніки, вона недалеко на оборі стояла, та й каже: «Матушко, а звідки у вас така файна дівчина?»
А вона каже: «Відгодувала собі».

Любов Колодрівська і її хлопець Володя (с. Ржавинці, 1952 рік). Фото з сімейного архіву

З того часу коли я з’являлася десь на танцях або на весіллі, Володя танцював лиш зі мною. Він мені теж понаравився.

Почали до мене хлопці на вечорниці ходити. Жили люди тоді бідно, але було весело. Бувало, вийдеш надвір, а хлопці співають cелом. Стану, притулюся до горіха і слухаю. Чую, уже йдуть моєю вулицею. А я забіжу до хати хутенько, а вони вже біля воріт. Стануть, доспівають пісню до кінця і заходять до хати. А у мене сердечко вилітає з грудей! Бо дуже мені було соромно від матуші Ніки, що до мене прийшли хлопці.

Тоді був такий порядок. При хлопцях дівчина мала щось робити – або шити, або прясти чи скубати вовну. Я так і робила. Мені соромно було і на хлопців подивитися. Бо на вечорниці до мене хлопці прийшли перший раз.

Собі думаю: «Чого вони прийшли до мене, сироти нещасної?»

А ще був такий порядок, що дівчина повинна була виходити за хлопцями у сіни. Я не виходила той вечір, бо мені було соромно від вуйка Арсенія. Вийшов до хлопців він.

Так було пару вечорів, а потім вуйко був трохи випивший і каже: «Виходь ти, Любочка, вони ж до тебе прийшли, не до мене». Так я почала виходити за хлопцями.

Того літа я ходила помагати матуші у поле буряки сапати, картоплю підгортати, кукурудзу. А восени і врожай збирати. Пізно восени вуйко Арсеній влаштував мене на роботу у колгоспну контору обліковцем. Вуйко теж робив у конторі.

А у Володі, фликева, що мене любив, було дві сестри. Захворіла одна на туберкульоз і померла. Вона була вже одружена, а через два роки померла. А менша Володіна сестра була моя ровесниця. Ми навіть хрестилися з нею в одній воді. Захворіла і вона, звали її Дунька. Вона дуже файно одягалася, вбраннячко було на ній усе американське. Усі сільські хлопці з нею танцювали, усі лакомилися на багатство. А я була бідна, нещасна, не мала файного вбрання.

Вже від середини літа Дунька вже не виходила у село. Ні на данець, ні на весілля, а вже дома більше лежала хвора. А Володя до мене на вечорниці не ходив. Він лиш танцював зі мною.

Але десь на початку Пилипівки каже мені матуша: «Пішлась би до Дуньки у неділю та посиділа би у неї, розрадила».

Я кажу: «Я би пішла до неї, але ж мені від Володі буде встидно. Він подумає, що я до нього прийшла». Але матуша настояла, щоб я таки пішла. Покорилася я їй, зробила її волю і пішла. Завила я хустинку простеньку червону. Але та хустка була велика. По ній були червоні квітки з білим, такі лапаті і великі. Ту хустку я завила перший раз. Дунька жила близенько від нас коло церкви. В селі так і казали на них: «йду до Сьоні, що коло церкви».

Я йшла і у ямки ступала, а собі думаю: «Як я зараз зайду до хати, я там ніколи не була? І що я буду казати? Чого я прийшла?»

Зайшла я на їхню обору, а в мене серце з грудей вилітає. Ступила в хату, поздоровалася.

Дунька лежала у койці, сухенька, благенька була, як билинка. Я підійшла до її ліжка й кажу: «Я прийшла тебе провідати».

Вона відповідає: «Спасіба тобі, що ти прийшла. А яка у тебе файна хустка, де ти її купила?»

«У нас у магазині були. А ти хотіла, Дунько, цеї хустки?» — кажу.
А вона каже: «Хочу».

Тоді я їй кажу: «Я на другу неділю тобі принесу цю хустку». А в неї було дуже багато дорогих американських хусток, але вона сподобала цю, що в мене.

Посиділа я у неї, поговорила. Дивлюся, вона трошки повеселішала. У хаті була лише мама з нею, а Володі не було дома. Коли я йшла додому, то вона мені дякувала і просила, щоб я приходила до неї. Я пообіцяла, що прийду.

Прийшла я додому та й кажу своїй хазяйці, що Дунька хоче цієї хустки, що у мене, і я сказала, що понесу її на другу неділю. Матуша сказала, що неси.

На другу неділю я йшла сміливіше. Бо я уже йшла по ділу, Дуньці несла хустку. Прийшла я і дала їй ту хустку. Вона дуже зраділа, а мама її вернула мені гроші два рублі 50 копійок.

Тепер як я прийшла, то застала Володю дома. Коли я зайшла до хати, він так почервонів, лице йому палало. Вийшов з хати і не приходив, поки я сиділа. Йому було чогось соромно від мене. Я посиділа десь з годинку і пішла додому. Дунька мені дякувала і за хустку, і за те, що приходила. Вона мене запрошувала, щоб я приходила до неї частіше, бо їй ставало трошки легше, як я з нею балакала.

Ще раз я до неї була пішла, і потім вона скоро і померла. Пішла і я на похорон, а обора повна дівчат. Разом з дівчатами пішла я рвати барвінку, зшили віночок, вбрали Дуньку як молоду. Лиш чічки на груди не кололи. Лежала вона в труні в білому платті, у віночку з барвінку, в шиді, як цариця.

Коли її хоронили, то її мама мені дала ту червону хустку, що була від мене за поману. І дала подушку з гусячого пір’я і три пішви вишиті американські. Я і ще одна дівчина несли віко перед труною.

Потім після того похорону почав до мене ходити на вечорниці і Володя. Він ходив до мене щовечора усю зиму, і весну і літо. Лиш зі мною танцював. Інші хлопці відлетіли від мене. На вечорниці ходив лиш він один. Він з своїм татом доглядали колгоспні лошата. І було, що коли у неділю гоне лошата пасти, а мені каже: «А ти підеш на данець і мої товариші будуть з тобою танцювати, щоб тобі не було скушно».

Потім мені це надоїло, і я не схотіла його бачити. Я уже не хотіла, щоб він до мене приходив. Як побачу здалеку, що він йде, то заховаюсь на під, а матуші кажу: «Скажіть, що мене нема дома». Але матуша мене видавала, і він мене знаходив. Восени прийшла Володі повістка в армію. Його мама Сьоня була у роддомі на піддержці, бо вона була уже старша жінка і хотіла сохранити вагітність.

Коли Володя йшов в армію, моя хазяйка мене заставила, щоб я його випроводжала аж у Заставну. Тоді вечірки не робили, а рано зійшлося сусідів пару і близька родина. Посиділи трошки за столом, під’їхала підвода. І матуша Ніка каже: «Сідай і їдь у Заставну». Сіла на підводу Володіна двоюрідна сестра, і я сіла, і Володя, і їздовий, і ми поїхали. Приїхали ми у Заставну. Пішов Володя до мами у роддом попрощатися, пішли і ми обидві. Я не хотіла їхати, мене це мучило, бо проти своєї волі я це робила, насилу. Але мусіла покоритися волі хазяйки. Потім Володя пішов у воєнкомат, а ми сіли на підводу і поїхали додому. Приїхали аж надвечір.

Через тиждень мама Володі народила дівчинку і назвала її Дунькою. Десь через місяць Сьоня впала і зламала руку. Моя хазяйка мене завербувала ходити до Сьоні і купати дитину вранці і ввечері. І полокати пеленки, мити грязні миски і підлогу. Одним словом, робити усю хатню роботу. Я вже наймичка на дві хаті.

І я мусіла коритися і ходити. Деколи і ночувала там, бо дитину треба переповивати уночі. А рано йшла на роботу уже звідти. А люди виділи, що я там буваю і ночую і ходжу вдень, і пустили чутку, що я засватана за Володю Сьоніного. Але то так не було. Хлопці до мене перестали ходити. До Володі в армію я листи не писала, і він до мене теж не писав.

На весілля і данець мені не було інтересу йти. Тому що не мала у щось файне, святошне вбратися і не мала хлопця такого, щоб мені сподобався. Був один хлопець Міша Садовий. Але я на нього надії не мала. Коли не коли він мене запрошував у танець, але то було рідко.

Ну і так з Божою поміччю минали дні. Був уже 1953 рік. Мені було вже тоді 17 з половиною років. Я почала вже переживати, що мене ніхто не візьме заміж. Думаю собі: «Сирота я нещасна, ніхто мене не схоче, ніхто на мені не жениться».

Восени я ходила за матушу Ніку у поле буряки грузити на машину і возити їх до Вікна на залізничну стацію, там розгружати. І то було інтересно проїхатися 20 кілометрів туди і назад. Тому до тих буряків йшли дівчата. Ходив з нами і один хлопець. Він йшов грузити буряки за свою хазяйку, жив у неї на квартирі. Звати його було Василь. Ростом він був високий і так нічого був гарний. Почав вечором приходити до мене і край женитися і все.

Він сказав мені, що буде сватати. Я розповіла про це своїм хазяям. Вуйко Арсеній був «проти», а матуша Ніка «за», бо Василь був її родич з Баламутівки.

Так він мене й посватав. Вуйко Арсеній спитав, чи згодна, я сказала, що так. Бо далі дівочити у мене не було в чім. Я мала дві старі сорочки, які вже рвалися, дві кофточки і три спіднички і одну стареньку ватяночку теж з дірками таку поношену мені матуша Ніка купила. Завивала я той шалик і взимі і вліті, бо тоді дівчата не ходили розвиті. І мала піджак суконний, що куфайку мені покрили сукном. Правда, купили мені тої осені черевики кірзо-хром за 10 рублів. Таким було моє багатство.

Вуйко Арсеній сказав, що весілля не буде робити. І сказав, якщо ти туди йдеш, то до мене не маєш чого вертатися. І знову мені біда.

Той Вася виявився брехуном. Набрехав мені, що він з 1936 року, а він на рік молодший. Заляпав рік у метриці чорнилом і збрехав, що він мій ровесник. А я брехунів не люблю. Бо я не брешу, я люблю жити по правді.

Весілля

А Міша Садовий теж засватав дівчину. Але і в нього нічого не получилося з того сватання.
Міша був сиротою. Його мама Дарія померла в голод 1947 року. Його тато Василь оженився на дівці Льоні, яка була за Мішу старша на три роки.

Міша в армії захворів на язву 12-палої кишки. Пару місяців не дослужив до трьох років, його комісували як інваліда. Прийшов додому хворим, але влаштувався на роботу завклубом.

Міша засватав дівчину, що була одна у мами. І жили вони вдвох, бо тата в них не було, загинув на фронті. Були в тої дівчини три брати жонаті на боці. Ті брати прийшли і почали її розраджувати, що не йди за Мішу, бо він слабий і помре скоро. І нащо тобі такий цурес. Так то сватання розбіглося. А я собі думаю: от якби мене цей Міша сватав, я би пішла за нього.

Коло нас у сусідстві жив секретар сільради Коля Пістрюга. Вони з Мішом добре жили. А я до них бігала часто влітку, допомагала їм, давала їх свиням їсти, коли його жінка Волька йшла на цілий день у поле, а як бувало Микола їхав у район, то я у них справлялася на полудне. Його жінка Волька мені обіцяла: «Ти, Любко, якщо будеш віддаватися, то я тобі щось файненьке куплю на дари». І я тою обіцянкою дуже тішилася. Так кажуть у народі, що хитрий обіцяє, а дурний си надіє. Або казав пан, що кожух дам, та лиш слово його було тепле. Так і моє. Ніякого подарунка я від неї не дочекалася.

Так у Міші розбіглося сватання, і у мене теж не ладиться.

Одної неділі пішла я до Пістрюг посидіти. А вони мене почали питати, чого це я така зажурена.
Я почала розказувати, що біда мені. Вуйко Арсеній не хоче мені робити весілля. І нема мені куди дітись. І так мені стало тяжко на душі, що я аж розплакалася. Поплакала в них та й пішла додому.

А на другий день Коля розказав Міші про мою історію та й каже йому: «Може, ти би узяв цю дівчину, вона хороша, така мучена і сирота».

А Міша йому на те: «Та вона ж засватана, як мені з нею зустрічатися».

А Коля каже: «Міша, ти приходь до мене вечором, а ми Любку покличем. Ви поговорите, може, з того щось і вийде».

Ввечері кличе мене Волька, жінка секретаря, помогти їй з роботою. Йду я з нею, заходимо до хати, а там Міша сидить на лавці. Я почервоніла, лице мені палахкотить, соромно мені стало від Міші, та й питаю, що я маю помагати? А вони всі так сміються, аж пукають зо сміху. А Коля каже: «Ідіть і поговоріть під черешнею».
Вийшли ми надвір поговорили. Мені в голові так шуміло, що толком не можу згадати нашої бесіди. І мені соромно і йому теж. Договорилися на другий вечір, що знов зустрінемося у цього секретаря Колі, бо я була засватана і нікуди вечорами не ходила.

А Волька мені розказала, що Міша говорив з нею про мене і сказав, що я йому понаравилася, і що таких файних очей, як у мене, нема в жодної дівчини в нашому селі, і що він хотів би зі мною зустрічатися. А ту дівчину, що він сватав, Міша не любив. Його заставили її брати родичі, бо не було куди подітися. А та дівчина була на ґрунті, мала своє господарство, жила з мамою, їм потрібен був молодий хазяїн. Хата в них була добра, файний кавалок города, а Міша сирота. Він був дуже радий, що розв’язалося те сватання і хотів мене вкрасти від Васі, і взяти мене за жінку. А те, що ми сироти, то нічого, будемо працювати і до чогось доробимося і матимемо все, що треба, і без ґрунтів.

На другий вечір я вже сміло йшла на побачення, бо знала, що я Міші подобаюся.

Зустрічалися ми тайком від моїх хазяїв десь неділь зо дві, а потім Міша мене вкрав. Взяв мене за руку, привів до себе в хату і сказав татові Василеві і мамі Льоні (вона йому мачуха), що він мене любить і буду я йому за жінку.

Коли Міша мене забрав, я побігла додому і сказала матуші Ніці, що я відкрадаюся за Мішу, вона сказала мені: «Йди».

А хазяїн, вуйко Арсеній, прийшов ввечері додому і побив матушу. Наробив їй синців, був злий, чому вона не розказала про все зразу, а сама розпоряджалася долею сироти. Але моїм вибором був задоволений. Зразу ж весілля назначив на 21 листопада на Михайла і пшеницю змолов на калачі. Бо та пшениця пролежала в млині місяців зо три. Вуйко не молов пшеницю, бо не хотів, щоб я виходила заміж за Василя. Він бачив, що він нікудишній, молодший за мене. Мені 17 років, а йому 16. Як таким шмаркачам сім’ю створювати?
А Міша був за мене старший на шість років, відслужений, працював завклубом, був вродливим, компанійським, його в селі поважали.

Вуйко Арсеній не помилився у моєму чоловікові. Міша був дуже відповідальний, він жив роботою, день і ніч був на роботі. Він казав: «Я пилую роботу, бо це моя друга мама, вона годує нас усіх». Робота в нього була на першому місці в житті.

З березня по вересень 1953 року Міша був на ІІІ групі як інвалід Вітчизняної війни (його комісували з армії). Платили йому півроку пенсію 56 рублів. Інвалідність з нього зняли у 57 році, а в 1955 році йому збільшили пенсію до 150 рублів. Але попри хворобу він навесні 53 року пішов у райвідділ культури в Заставну і влаштувався завклубом у Ржавинцях. Він навів порядок в клубі. Організував хор, сільська самодіяльність брала перші місця в районі. Півтора року з весни 1961 року Міша працював головою Ржавинецького сільпо. І сільпо було на першому місці в районі. За це перше місце йому дали в подарунок рушницю.

З жовтня 1962 року Мішу обрали головою Ржавинецької сільської ради. Головував мій чоловік майже 10 років. Одного року Ржавинецька сільська рада на чолі з моїм чоловіком зайняла в області друге місце. Він тоді побудував у селі двоповерхову цегляну школу, сільраду, вів заготівлю молока і м’яса від людей. Роботи мав по вуха. Але все йому вдавалося, скрізь він встигав.

Навесні 1971 року він перейшов на роботу в колгосп ім. Леніна, 29 років працював бригадиром кормодобувної бригади. Бригада занепала. Не було кормів, не було порядку. Худоба в стайнях голодна реве, дошки в жолобах гризе, бо їсти хоче. Надої молока були мізерні. Бо що в корови на язиці, то те й у дійниці. Корми з ферми розкрадали. Привезе шофер машину силосу, поки вернеться з другою ходкою, а на тому місці ніби хтось мітлою підмів — силос за годину розікрали. Землі під корми йому дали найгірші. Мочари, суглинки, неудоб’я. Він почав зрошувати люцерну, і та давала файні врожаї. Заготовляв сінаж, силос, сіно. Взимку бригада обчищала ялинку в лісі, хвою мололи, сушили на сінну муку. За кілограм муки давали три кілограми комбікорму.

Сіяв плантації конюшини і кормових буряків, щоб мати своє насіння. Буряки «урзус» давали з гектара по 1000 центнерів. Кормову бригаду він підняв на призове місце, а на восьмий рік бригадирства став Лауреатом державної премії СРСР. Єдиним лауреатом у Чернівецькій області на мільйон людей. Отакий у мене був Міша.
Але вернуся до нашого весілля. Весілля назначили на 21 листопада 1953 року. На той час я вже півтора року працювала в колгоспній конторі рахівником. Тоді працювали в колгоспі за трудодні. Ставили паличку, що ти був на роботі. У перший рік моєї роботи я заробила 304 трудодні, а на другий — 265. У кінці року давали пшеницю на зароблені трудодні. Трохи грошей можна було виписати лише на весілля чи похорон. Продала я кукурудзу з свого городу і мала дрібні гроші.

Також купила я до шлюбу штапелю на кофточку і простої матерії на спідничку. Матерія була з квітками великими на спідницю і однотонна світло-рожева на кофточку. Швея мені пошила шлюбне вбрання, а фата була з куска марлі. Черевики в мене вже були, у них я ходила на роботу. До шлюбу в мене все було. Віночок, покритий воском, я купила на базарі в Клішківцях. Заможні купляли молодій наряди з шовку, а в мене були простенькі. Але я раділа й цьому, бо одяг був новенький.

Міша теж готувався до шлюбу. Купив собі піджак поношений, корішковий з чорною полоскою у жида. Воротнік залоєний, аж бліщачий від лепу. Насилу він той ковнір відполоскав у яру глеєм, глиною клейкою, бо мило тоді було дефіцитом. Сорочку йому зшила матуша Ніка зелену ясну, штапельну. Один воротнік вище, другий нижче. Штани і чоботи в нього були.

Перед весіллям мені в колгоспі виписали 40 рублів, і з тими грошима ми з матушою поїхали в Клішківці на базар. Там за ці гроші я хотіла купити собі ковдру, бо молода мала мати чим накриватися.

Але на базарі я зустрілася з своєю рідною тіткою Сютою з Поляни і маткою Любою, жінкою маминого брата Павлуші. Вони почули, що я хочу купити, і відрадили мене, сказали: «Любко, ми купимо тобі ковдру на дари».
Я дуже зраділа, думаю, а за ці гроші, що у мене є, куплю щось собі гарненьке вдягнутися. Але так не сталося, як гадалося. Матуша Ніка відібрала у мене гроші і купила на весілля горшки, миски, ложки. І я знову лишилася ні з чим.

У четвер перед весіллям каже мені матуша, що треба нарубати дров калачі пекти. А в мене одні черевички і на роботу ходити, і до шлюбу. Дрова ті були з сушняку букового, його ми назбирали в лісі після бурелому. Краки такі, як рука загрубі. Цюкаю я їх, а з-під сокири мало не іскри скачуть. Злетіла сокира з дривітні і розрубала мій лівий черевик збоку. Почала я плакати і плачучи далі рубаю дрова. Сокира злітає другий раз і розрубала правий черевик…

Пішла на другий день до шевця і він мені прищіпки поклав. І в таких латаних черевиках я заміж виходила.
От вже й неділя 21 листопада, свято Архістратига Михаїла. Дощ почався ще два дні до весілля. Лив так, що світу білого не видко, лив в неділю цілий день. Болото, холод, сирість. Лиш в одному я виграла. Не було видно, що в мене черевики зашиті, болото було по кісточки.

Здоїла я корову зранку (доїла її і у шлюбному вінку в обід і ввечері, бо матуша Ніка корову не доїла, корова її не знала і не підпускала до себе, била ногами, молоко не припускала, бо їхню корову лише я гляділа) і почала збиратися до шлюбу. Вмилася сльозами. Тяжко мені було на душі, банно, що мамки моєї в цей день не було зі мною.

Я їй написала в листі, що виходжу заміж за Мішу, сина Василя Садового. Мама знала Василя і благословила мене в листі і була дуже рада за мене.

Весілля тоді робили в хатах. Частина гостей у вуйка Арсенія, решта у сусідів. На весіллі грала скрипка, цимбали і бубінь.

Почали вже на весілля сходитися гості, музика грає, я зі своїми дружками повеселішала, уже ніби й дощ нам не ваде. Весілля — це весело.

Але дуже чекаю, коли вже мої родичі з Поляни прийдуть. Я запросила на весілля маминих рідних братів вуйка Дізю з матушою Калиною, батька Павлушу з маткою Любою (цей другий мамин брат був моїм хрещеним батьком) і мамину сестру Сюту з вуйком Семеном і своїх двоюрідних сестер Нону і Ліду, вони вже були заміжні.

Я уявляла собі, як вони прийдуть усі гуртом до мене на весілля, одягнені файно в святошну одежу, бо жили вони добре, не були злидарями, і всі побачать у цьому селі, які в мене ґонорові родичі, поважні, багаті, і що я не з-під плота взята, а у мене теж є свій рід, своя фамілія. А вони також порадіють зі мною, побачать мене у весільному вбранні, поблагословлять мене замість мого тата і мами на щасливе подружнє життя. Коли бачу — прийшли дві жінки, матка Люба і матуша Сюта без чоловіків.

Серце мені стиснулося з жалю, в землю я хотіла провалитися у той момент. Жалко стало, що мої родичі не бачать мене у весільному вінку у цей щасливий для мене день і я з чужими людьми розділяю свою радість.
Ковдру, яку обіцяли мені на дари, не принесли. Подарували мене одна матерійкою дешевою на кофточку, а друга купила хусточку простеньку. Але хусточкою я не вкриюся у шлюбну ніч!

Так мені млосно стало, що я мала гроші на ковдру, а вони мене перерадили. Я ж могла її сама купити і не купила, і вони не купили, слова свого не здержали. Вже мені не до весілля. Переживаю, що я скажу увечері в чужій хаті, коли молодий приведе, чим вкриватися?

А тут ще й матуша мене пече: «Ади яка в тебе родина непевна, казали, що тобі ковдру куплять, а самі й на весілля не прийшли. Подарували тебе як старці. Нікому ти не потрібна».

Довго вона мені про це згадувала, принижувала, що я ніхто на цім білім світі. А я все рівно за них заступалася, бо я їх дуже любила, бо вони мої рідні, моя кров.

День восени малий. Пізня осінь, вже й смеркається. Вже й молодий з весільними приїхав мене забирати. Музика грає марш, а дощ лиє, як з відра. Молодий приїхав на коні. Коняча грива — у різнокольорових кодинках, на шиї вінок з квіток, вкритий налавником, а молодий файний! Одяг він шлюбний мав, лиш шапку смушкову позичив. Та каракулева шапка була завелика. Баби вшили її і причепили збоку весільну білу квітку. Та шапка не спадала, бо була вшита. Але цілий день мочив дощ, нитки намокли і розшилися, шапка знов стала велика. Заїхає молодий конем на обору, шапка впала аж до шиї. Шапка є, а молодого нема. Він ту шапку з квіткою скинув і дав мені тримати, був без шапки. Хата у вуйка Арсенія невелика, але молодий заїхав конем у хату. Кінь був навчений до такої оказії. Просив на коні у моїх хазяїв молоду забрати. Свашки співають, вухкають, в долоні плещуть. Музика грає, всі танцюють, ніхто на дощ не дивиться. Потім усі сіли за стіл вечеряти. Прийшла пора мене забирати і мою дзестру, придане.

У мене було дві подушки. Одну сама зробила, другу, з гусячого пуху дали мені за поману за Дуньку Сьоніну. Три наволочки теж з помани, дві сорочки спідні вже дранки старенькі, одна нова на мені, три спіднички, дві кофтинки, жакет, шалик і сардак (той, що куфайку мамину покрили мої хазяї сукном), черевики латані, що на мені, і пара хусточок простеньких. Ну і всі весільні дари: кілька хусточок і пара відрізів по півтора метра дешевої матерії. Бо бідному дорогі подарунки не дарує ніхто.

Гроші тоді теж дарували малі, мізерні. Їх забрали хазяї, бо вони робили весілля, купляли продукти, платили за музику.

Ще у мене було шість налавничків по чотири метри з прядива, я сама їх виткала. Посіяла коноплі, їх вибирала, мочила, тіпала, дерьгала, повісмо намотувала на кожівку, пряла нитки, мотала на мотовилі мітки, фарбувала їх, сушила, потім намотувала з мітків на клубки, сукала на цівки різнокольорові нитки, цівку з нитками вставляла в човник і так ткала.

Дуже тими налавниками тішилася, бо було з чого вереню зшити. Покривал тоді не було. І до стіни коло ліжка було що прибити. Все це моє багатство було в скрині. Скриню я купила за рік до весілля.

Загрузили скриню на фіру і поїхали. Чи то дорога була ледаща, чи їздовий п’яний, перевернулися ми в болото. Добре, що скриня була завкнена, а то б моє придане було все в багні.

Приїхали вже до Міші додому. Музика грає молодому й молодій марш. Гостей трохи ще було, бо вже ніч, десь уже за північ. Забрали скриню з фіри, занесли до хати. Пора вже спати лягати.

Хата на дві половини. В одній половині жили тато Василь і мама Льоня. Тато Василь женився після смерті мами Дарії. Вона померла в голод 47 року. Женився на дівці, старшій від Міші на три роки. Але Міша їй завжди казав мамо, бо вона пішла на діти-сироти і він цінував це.

У Міші були менші брати і сестри. Ваня, Павло і Санда від першого шлюбу, маленький Сірожа від мами Льоні, потім ще народилася Зіна.

Так-от ця велика сім’я в одній половині хати, а ми в другій. Там, де ми мали спати, стояли столи і гості сиділи на лавках. Столи і лавки повиносили, занесли дві бочки, зняли з шопри двері, поклали їх гладким боком догори. От таке ліжко для молодих. Застелила я його налавником, поклала подушки, а ковдри нема. А Міша питає мене: «Любко, а де ковдра?»

А я в плач. І крізь сльози розказала, чого так вийшло, що мене родина підвела.

Молодята: Михайло САДОВИЙ і Любов КОЛОДРІВСЬКА (с. Ржавинці, 21 листопада 1953 року). Фото з сімейного архіву

А він мене обняв і каже: «Любко, мені коло тебе тепло і без ковдри, не переживай, не плач, вкриємося моїм сардаком».

А ковдру ми купили згодом. Міша з першої зарплати після весілля купив нам ковдру. А Любкою все життя мене називав. Інакшого імені в нього не було.

Вінчальним батьком у нас був Володя Садовий і його жінка Домка. Володя був рідним братом Василя Садового, Мішиного тата.

Після весілля ми жили в одній хаті з Мішиними батьками. Міша хворів на язву. Я лікувала його чим могла. Трав’яними чаями, настоями. Але ця хвороба хоче доброї їди. А ми не мали що їсти доброго. Один день ми їли пісний суп, зажарений олієм, на другий день картоплю в мундирах з олієм. От і все меню. Деколи ми могли купити молоко чи сметану. Жили ми важко в бідноті. Копійку до копійки старали на хату.

Купили у батька Володі теличку, годували її рік, вона вківнилася, і ми її продали. За ті гроші купили драниці на хату, щоб верх вкрити.

На моєму старому ґаздівстві, де жив мій тато, була нова шопра. Тато збудував її перед висилкою, а жити там залишився менший татів брат Павло з сім’єю.

А мій тато Юстин ще за хлопця купив у пана город, там ми і почали будувати собі хату.

Розібрали шопру, вуйко Павло не перечив, дозволив нам це зробити, бо будматеріалів тоді не було і грошей треба було мати купу, щоб збудувати хату.

Наш сусід вуйко Аксентій розшив ту шопру, зняли весь матеріал з верха сволоки, крокви, латя, каміння з фундаменту. Матеріал був добротний, живий.

Через два роки ми збудували собі нову хату, через рік шопру. Я розвела курей, мали ми маленьке поросятко, держали для себе. Город у нас був добрий, родючий. Стало нам жити краще.

Повернення мами

Після смерті Сталіна мою маму випустили з жіночого табору, але в неї не було права повернутися додому. Її відправили на висилку в Сибір на 20 років за самовільну втечу з місця спецпоселення. Відправили її в Тюменську область Хантимансійський округ, село Троїцьке Самаровського району.

Ми з мамою листувалися, і мама вже знала, що ми живемо у своїй хаті, і дуже хотіла до нас приїхати.

У грудні 1955 року вийшов указ Президії Верховної Ради «Про відміну обмежень у правах німців та їхніх сімей, які перебували на спецпоселеннях». Німцям дозволялося повертатися у ті місця, звідки їх депортували у 1941 році. Вони мали право виїхати з висилки і поселитися на будь-якій території Союзу.

У 1941 році їх депортували з автономної області німців Поволжя (Саратовська і Самарська області). Їхні предки там жили як німецькі колоністи ще з часів Катерини ІІ. За роки війни з європейської частини Росії і Закавказзя було депортовано майже мільйон осіб німецької національності. Розселили їх в Комі АРСР, на Уралі і Алтаї, в Красноярському краї, в Челябінській і Тюменській областях, в Казахстані і Середній Азії.

Паспорт Софії Колодрівської. Фото з сімейного архіву

Щоб виїхати з Сибіру, моя мама вдалася до хитрості. Влітку 1956 року вона вийшла заміж за Уріха Олександра Андрійовича. Це був фіктивний шлюб. Змінювалося прізвище, і моїй мамі можна було повернутися додому, а не лишатися в Сибіру 20 років.

У 1956 році мама приїхала до нас у гості з своїм чоловіком-німцем. Мамі тоді було 42 роки, а Уріху 59. Це був найщасливіший день у моєму житті. Але замість молодої здорової мами приїхала змучена, худенька з багатьма хворобами мама, але для мене така гарна і така рідна.

Погостювали вони в нас два місяці і вернулися назад. Жили вони тоді в Челябінській області в селищі Бреди. Це селище було райцентром.

Сибірські відмітки у паспорті Софії Колодрівської. Фото з сімейного архіву

Мама хотіла лишити німця і приїхати до мене назавжди. Уріх і його дочки здогадалися про це. Почали ховати від мами гроші, розмовляли між собою німецькою, щоб мама нічого не розуміла. Тоді мама написала мені листа, що хоче втекти звідти від них і приїхати до мене, але в неї немає грошей.
Я виписала в колгоспі 300 рублів і вислала мамі переводом. Вернулася вона в село у липні 1958 року, вернулася назавжди після 17 років поневірянь на чужині. Моєму щастю не було меж.

Моя мама була гарною кравчинею, кращої швеї в нашому селі не було. Вона шила модні плаття з маленькими воротнічками, з рукавами фонариками, юбки, кофти, блузки, костюми, сарафани, чоловічі і жіночі піджаки. Навчилася шитва на засланні. Купила ручну машинку і обшивала людей. Роботою її загрузили на місяці наперед. Готового одягу тоді було мало, та й вартував він недешево. Сільські люди у фабричному вбранні мало ходили. Не по кишені їм був такий одяг. А тканину можна було купити. Ситець, сатин, байка, тканина з льону коштували недорого. Був і дорогий матеріал — шовк, крепдешин, бархат, капрон. Брала мама відріз панбархату, кроїла його і не боялася зіпсувати. Дуже модні тоді були білі капронові блузки в горошок. Але то був великий дефіцит.

Нашила й мені мама одягу. Ми з Мішом ходили на роботу, а вона поралася по господарству. Влаштовуватися на роботу не хотіла. Вона казала: «Я 17 років задурно на цих москалів їшачила, більше робити на них не буду».

Моя мама дуже справно робила домашню роботу. У неї завжди було чисто і в хаті, і на оборі, і в хліві. Від тої чистоти аж луна йшла.

Але з Мішом вони не зійшлися характерами. У нас почалися сварки. Міша сварився з мамою, я її захищала, життя стало нестерпним.

Винним, звичайно, був Міша. Він відразу не хотів, щоб мама жила з нами. Тому й починав сварки чи не кожен день, шукав на мамі ключки.

А в нашому селі жив чоловік Колодрівський Никифір, у нього померла жінка і з ним залишилося п’ятеро дітей: Вітя, Роман, Вася, Ваня, Маруся. А ще троє його доньок вже були віддані: Василина, Санда і Надежда.

От він і посватав мою маму. І вона пішла за нього на п’ятеро сиріт. Всі діти звали її мамою. Вона їх всіх обшивала, годувала, давала лад в господарці. У них була корова, великий город. Никифір майстрував, будував людям хати, а мама була дуже роботяща і файна газдиня.

Тато Никифір був гарний чоловік на вроду, високий, кремезний — вони з мамою були гарною парою. Моя мама теж була висока, струнка жінка, веселої вдачі. У неї було дуже гарне волосся, як молоденький шовк на кукурудзяних шульках. Вона волосся заплітала або в довгу косу, або складала його на голові. Тато Никифір любив і поважав мою маму, і вона нарешті після таких довгих мук і поневірянь знайшла своє жіноче щастя.

Вона шила на машинці, заробляла непогані гроші, Никифір майстрував, жили вони в достатку і любові, бо працювали самі на себе, як у часи своєї молодості, коли була Румунія.

Часто вони приходили до мене вдвох і помагали мені і город посадити, а восени зібрати. Помаленьку життя налагоджувалося. Але одне було недобре. Міша не хотів дітей. Він був старший у сім’ї, і йому молодші брати і сестри так надоїли в дитинстві, що він казав, що діти — то велика морока, краще, щоб їх не було: «Молотимо в стодолі, а віємо надворі», — любив шуткувати.

А так як у нас дітей не було, ми були вільні, то у нас вдома часто збиралися гості. Мої подружки з контори з чоловіками, куми, сусіди. На гармошці грав сусід Сьома Петрушко, був у нас патефон, а потім ми купили і радіолу, і пластинки. Компанії, танці, гульки, вечірки. Молоді ми тоді були, веселі, життєрадісні. Чим мали, тим ділилися. До півночі гуляли, а вранці всі як штики на роботі. Все встигали — і наробитися, і повеселитися.

От на одній такій вечірці я і кажу за столом, що я з Мішом буду розводитися, бо я хочу дітей, а він не хоче. А Міша встає, наливає собі сто грам горівки і при всіх каже: «Любко, двох зараз зроблю, лиш не кидай мене». Гості посміялися з того, а через пару місяців я завагітніла.

Я дуже хотіла бути мамою, мати дітей, бути разом з ними, щоб вони ніколи не залишилися без мами, як в дитинстві залишилася я. Я хотіла дати своїм дітям усе те, що не з своєї волі, а так сталося, не змогла дати мені моя мама.

Ми поїхали з Мішом на базар у Клішківці і купили теличку, щоб з неї викохати корову, бо треба дітям молока.

За три неділі до родів наша теличка народила телятко. Прийшла я вдосвіта подивитися до неї, а телятко вже є. Благополучно народила, хоч і перше телятко мала. Воно таке нещасне, обмащене і тремтить від холоду. Надворі ще був приморозок. А я ходила така груба, що мене Міша не міг обійняти. Сама худенька, а живіт великий, бо двійню носила. Взяла я телятко, обгорнула його у веретку і понесла наперед себе до хати. Скупала, витерла і назад до корови понесла.

Коли я ходила така груба, моя кума Волька Васі Сірошкового каже: «Кумо, ану наліпім вереників, ми прийдемо, а ще дві парі кумів запросіть. В один вареник заліпимо копійку. Кому той вареник попаде чи чоловікові, чи жінці, то у вас те й народиться. Або хлопчик, або дівчинка».

Наліпили ми вареників, з сиром, картоплею, в один заліпили копійку, зварили вареники в окропі, сіли обідати. З’їли всі вареники, а того з копійкою нема. Нікому не попався. Я до каструлі, а на дні копійка. Вареник розварився. Так я тоді здогадалася, що в мене буде двоє дітей.

Весна того 1961 року була рання. Ще на початку березня за місяць до родів я побілила у хаті всередині і надворі вапном. У хаті зробила ідеальний порядок і за дві неділі до родів поїхала в Заставну у роддом. Бо відчувала, що в мене двоє дітей, а в селі народжувати побоялася. Добре, що пішла, бо роди були складні, я мало не померла

Кожному по дитині (с. Ржавинці, 1962 рік). Фото з сімейного архіву

 

5 квітня 1961 року у мене народилися син і дочка. Славка і Людка. Славка важив 3650 грам, а Людка 3300 грам. Діти були великі, але я все витримала і була найщасливіша мама у світі. Через сім з половиною років сімейного життя у мене народилося зараз двоє діточок. Про двійню я мріяла завжди і дуже дякую Богові, що він подарував мені моїх дітей.

Міша тоді вже працював головою сільпо, могоричам не було меж. Дуже пишався, що в нього народилося двоє дітей, і любив їх все життя.