Капітолій (Фото: REUTERS/Nathan Howard)
Політолог Максим Джигун розповів в ефірі Radio NV, чи може Захід змусити Росію відмовитися від своїх намір окупувати Україну та яка справжня мета майбутнього президента США Дональда Трампа щодо закінчення війни.
Максим Джигун
[Російський диктатор Володимир] Путін ніколи не відмовиться від ідеї захоплення України. Якщо міркувати категоріями раціональності, то взагалі початок цього повномасштабного вторгнення в 2022-му виглядав ірраціональним, алогічним, абсолютно хворобливим наміром, проте Росія до цього вдалася. І тим самим Путін поставив ва-банк на те, щоби загарбати Україну, тому навряд чи за його життя він колись відмовиться від цієї ідеї.
Тут річ у тому, наскільки політичні ключові гравці цивілізованого західного світу будуть спроможні змусити Росію відмовитися від своїх намірів, принаймні тимчасово.
Я думаю, що у Трампа зараз мрія не про те, щоби закінчити цю війну раз і назавжди. Він мріє про те, аби змусити Путіна відмовитись від цих намірів на час його президентства, щоби він не мусив повертатись до цього питання щоразу; щоби він не мусив виписувати величезні чеки на підтримку України щороку; щоби ця війна не була фактором впливу на нього в геополітичному контексті, в контексті міжнародної політики з іншими державами, зокрема із Китайською Народною Республікою.
Тому Трамп радше мріє про тимчасове закінчення війни, для того, аби взагалі перегорнути нашу сторінку і повернутися до бізнесу, займатися іншими справами.
В України ж пріоритети зовсім інші. Власне, через це і з’являються зараз в української сторони конфлікти і іноді непорозуміння з оточенням Трампа і з самим Трампом, тому що він вважає, що віддавши частину території України, можна забути про причину цього конфлікту. А він насправді все набагато глибше. Я думаю, кожен українець розуміє, що справа не в територіях.
Тому є потреба в тому, аби отримати ті гарантії безпеки, аби, розуміючи подальші наступи Росії - не через два роки, так через чотири-п'ять, скільки вистачить здоров’я у Путіна і здатності взагалі міркувати в плані того, щоби території захоплювати, — ми були в той момент готові до цього наступу. [Потрібно мати] членство в НАТО, чи достатні запаси зброї, зокрема далекобійної, аби обмежити ці апетити Кремля. Тобто розуміючи те, що звір пізніше прийде по тебе знову, потрібно найкраще підготуватися, аби дати йому відсіч.
Мені здається, в такому ключі зараз будується наша міжнародна позиція і позиція щодо проведення потенційних перемовин, про які зараз йдеться.
В умовах, коли ми насправді спостерігаємо за тим, що ситуація на фронті розгортається наразі несприятливо, зважаючи на затримки і брак військового забезпечення, постає питання, хто кого переживе, хто кого пересидить.
І дійсно складне питання постає перед українським суспільством, перед політичним класом: чи зараз погоджуватися на всі неприємні, компромісні рішення в надії на те, що вдасться посилитися, вдасться переконати світову спільноту, вдасться переграти росіян, чи продовжувати отримувати дуже дозовану [західну] допомогу, витрачаючи насамперед людський ресурс, розуміючи, що Росія має запас міцності більший, аніж ми могли б сподіватися. Тому що, коли ти маєш підприємства за Уралом, коли ти маєш 140 мільйонів людей, якщо суто в кількісних показниках вимірювати наші спроможності, то, звичайно, росіяни будуть попереду.
Тому настрій — на технологічність, настрій на реальні гарантії у вигляді зброї або вступу до Альянсу в майбутньому, настрій на те, аби росіян перегравати санкційно, економічно.
Але, знаєте, якби був якийсь безкровний рецепт виходу із цієї ситуації для України, я думаю, що він би вже реалізовувався. Тому ми всі опиняємося в ситуації, коли доводиться вибирати між поганим і гіршим варіантами.
Немає коментарів:
Дописати коментар