Яків Ткаченко мав дивовижну харизму і талант. Його герої запам'ятовувалися одразу. На сцені чи у кадрі Ткаченко не грав, а жив. Однією із його останніх яскравих робіт була роль опришка Івана Сабата у фільмі Олеся Саніна «Довбуш».
«Яків Ткаченко був актором унікального таланту. Він був як земля чи вода, ніхто інший не вмів грати так, щоб глядач забував, що перед ним професійний актор. Яків був органічним у будь-якій ролі: короля чи гробокопача. Але у всьому був лицар і ніс дух справжнього козацького роду. Істинний характерник. Я мріяв, щоб він зіграв козацького отамана Сірка. На жаль, нам тепер його дуже не вистачатиме», – сказав Олесь Санін у коментарі Радіо Свобода.
Із Яковом Ткаченком попрощалися 19 грудня у Дніпрі. Він був бійцем 3-ої штурмової бригади і загинув, захищаючи Україну. На церемонію прощання в театрі Драміком прийшли його рідні, друзі, колеги, викладачі та студенти Дніпровського художньо-театрального коледжу, глядачі. В останню путь актора провели оплесками.
Хто такий Яків Ткаченко та яким він був – у спогадах тих, хто його знав.
Театр
Яків Ткаченко зовсім трохи не дожив до свого 46-річчя. Український актор, який змінив сценічний костюм на «піксель», народився й виріс у Дніпрі.
З 14-ти років грав в одному з народних театрів, а після школи – вступив до Дніпропетровського театрального коледжу на спеціальність «актор драми».
Викладачка Світлана Добровольська, яка була кураторкою того курсу, каже: запам’ятала Якова як талановитого учня – одного з четвірки найсильніших.
«Яшенько, ти не боїшся виходити на сцену?». А він: «Та ви що, мені легко, я – літаю»Світлана Добровольська
«Це була моя перша група, така буває раз в житті: всі красиві, всі талановиті, всі молоді. Прийшов хлопчик високий, худенький, з сильним голосом… Я думала, він буде боятися сцени, а він – ні. Кажу: «Яшенько, ти не боїшся виходити на сцену?». А він: «Та ви що, мені легко, я – літаю». Він був маленькою зірочкою на курсі. Яків і ще троє хлопців – це була четвірка дуже сильних молодих акторів, на яких можна було ставити виставу. Я його дуже любила, світла пам’ять», – розповіла Радіо Свобода Світлана Добровольська.
Після закінчення коледжу Яків Ткаченко почав працювати в дніпровських театрах: спершу – у театрі Драміком (раніше – театр російської драми імені Горького), з 2019-го – в українському музично-драматичному театрі імені Шевченка. Разом з тим закінчив столичний університет театру, кіно і телебачення за фахом «режисер драми».
Кіно
Свій шлях у кіно Яків Ткаченко розпочав 2003 року – зіграв у фільмі «Дикий табун» Валерія Рожка. Далі були інші українські фільми та серіали, загалом майже 20 років зйомок.
Це і «Червоний» Зази Буадзе, «Ціна правди» Агнешки Голланд, «Нове життя Василини Павлівни» Олексія Єсакова, і «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, і один зі знакових для Ткаченка фільмів – «Припутні» Аркадія Непиталюка.
Дуже запам'ятався Ткаченко у ролі опришка Івана Сабата в стрічці Олеся Саніна «Довбуш».
Кастинг-директорка Алла Самойленко розказує: познайомилася з дніпрянином 2016-го року, коли шукала талановитих акторів на ролі в фільмі «Червоний».
Думаю, що те, що він робив, – на нього самого справляло враження. Пізнавав нашу історію, нашу культуру, і зрештою змінювався самАлла Самойленко
«На моїй очах він зробив карколомний «твіст»: поміняв повністю погляд на нашу дійсність. Він починав як типово «радянська людина», працював у російськомовному театрі. Говорив російською мовою, але потім почав говорити винятково українською. Згодом – в одній картині зіграв, у другій. І я думаю, що те, що він робив, – на нього самого справляло враження. Пізнавав нашу історію, нашу культуру, і зрештою змінювався сам. А ще – у нього була дуже колоритна зовнішність, унікальна для українського кіно. Тим, хто з ним працював, – невимовно пощастило», – говорить кастинг-директорка.
Алла згадує: Яків Ткаченко завжди зберігав свій «внутрішній стрижень» й не старався бути зручним для всіх.
«Людина дуже пряма, дуже смілива, у нього слова не розходилися з ділом. Різкувата, але дуже щира людина, з дитячим серцем. Коли почалося вторгнення, він взяв до рук зброю. При тому що він міг не йти – було достатньо медичних показань, аби залишитися вдома. І він – єдиний син у матері», – розказала Радіо Свобода Алла Самойленко.
Війна
У перші дні після початку повномасштабного вторгнення Росії Яків Ткаченко пішов добровольцем до 128-ої бригади територіальної оборони.
У складі ЗСУ воював під Вугледаром. Був тяжко поранений, демобілізувався, знову грав.
Та за пів року повернувся на фронт, вступивши до лав 3-ої штурмової бригади.
Єдине почуття моє, на жаль, зараз – це помстаМаксим Ільменський
Боєць Максим Ільменський розповідає, що познайомився з Яковом, коли той приїздив до їхньої бригади з презентацією фільму «Довбуш».
«Я знав його лише один день в житті. Але здавалося, що я його знаю добре й давно: ми багато розмовляли, сміялися. Одразу було зрозуміло, наскільки це харизматична, сильна, красива людина. Ми з ним домовилися: обов’язково зустрінемося пізніше, і до перемоги, і після перемоги, обов’язково ще поговоримо… Цього не сталося. Єдине почуття моє, на жаль, зараз – це помста», – каже Максим.
«Як казав Яків: «Я буду тут до кінця. Чи до кінця супостатів, чи до кінця мене». Він зіграв свою головну роль у житті», – сказав побратим Ткаченка, боєць Олександр Островський.
Актор і військовий Яків Ткаченко загинув 14 грудня 2024 року.
Одним із перших про цю втрату повідомив режисер Олесь Санін.
«На щиті Яків Ткаченко. Два дні тому говорили. Один з найталановитіших українських акторів. Справжній лицар. Справжній друг», — написав Санін на своїй сторінці у мережі Facebook.
В останню путь Якова Ткаченка провели в театрі Драміком, де він працював, та на Алеї Слави в Дніпрі. Вдячні глядачі, друзі та колеги прощалися з ним оваціями.
Немає коментарів:
Дописати коментар