РУБІКОН МАЙДАНУ

  

Десять років тому, 22 січня 2014 року, Революція гідності пройшла точку неповернення: науковець Юрій Вербицький став першим загиблим у лавах Небесної сотні, а в центрі Києва на очах протестувальників загинули Сергій Нігоян і Михайло Жизневський.

NV нагадує, що передувало цим подіям, хто ще з героїв Небесної сотні загинув у січні і яку роль ці трагічні дні зіграли в подальших етапах Революції гідності.

Повстання проти «диктаторських законів»

Початок січня 2014 року ознаменувався для Майдану відносним затишшям — на тлі кількох грудневих спроб відтіснити людей з площі. Однак ситуація кардинально змінилася після 16 січня, коли Верховна Рада з грубими порушеннями прийняла пакет т.зв. «диктаторських законів».

Увечері того дня парламентська більшість на чолі з Партією регіонів раптово «проголосувала» за серію законопроєктів, які значно обмежували можливості масових протестів в Україні і порушували базові права людини.

Їх суть і процедуру прийняття засудили в ЄС, США, ОБСЄ, ООН, найбільших правозахисних організаціях. А українська громадськість зажадала скасувати пакет «нововведень».

Серед законодавчих норм були, наприклад, такі (неповний перелік):

• штрафи та інші покарання за рух у колонах більше ніж п’ять автомобілів без узгодження з міліцією (удар по АвтоМайдану);
• погіршення умов роботи для ЗМІ — зокрема штрафи за роботу без державної реєстрації, «після припинення діяльності або з ухиленням від перереєстрації»;
• можливість обмеження доступу до інтернет-ресурсів, які «порушують законодавство» — на основі відповідного «експертного висновку»;
• нові штрафи за «незаконні» мітинги і збори, за встановлення наметів;
• заборона на носіння масок і шоломів (їх часто використовували майданівці) — тепер це розглядалося як «маскування, щоб уникнути ідентифікації особи», передбачався штраф або арешт;
• штрафи для тих установ і підприємств, які надають свої приміщення на допомогу мітингувальникам;
• жорсткіші правила вручення протоколу про адміністративні порушення;
• до шести років в’язниці «за блокування доступу до житла чи іншого майна особи» (майданівці влаштовували автопробіги в Межигір'я і до інших будинків топчиновників тих років).

«З цього віче ми почнемо відновлення конституційного ладу. Диктатурі буде покладено край. Ці дні — вирішальні», — говорилося у зверненні. Вони дійсно стали переломними.

Опозиційні депутати не мали змоги ані ознайомитися з текстом законопроєктів, ані вплинути на їх прийняття. «Диктаторський» пакет проголосували підняттям рук, без використання електронної системи Рада і без обговорення. Того ж вечора, 16 січня 2014 року, їх підписав спікер Володимир Рибак, а вже наступного дня — президент Віктор Янукович. В урядових газетах закони були надруковані 21 січня, більшість з них набули чинності наступного дня — 22 січня.

Саме ці дні між 16 і 22 січня стали першим етапом «гарячої фази» Революції гідності.

У відповідь на ухвалення диктаторських законів на київському Майдані 17 січня оголосили «заклик до повної мобілізації» — звернення, під яким підписалися понад сотня громадських організацій. У ньому було озвучено рішення зібрати чергове «народне віче» у неділю, 19 січня.

У призначений день на Майдані зібралося, за оцінками ВВС, близько 150 тис. осіб — одна з наймасовіших акцій Революції гідності. До цього моменту протести проти свавілля силовиків, узурпації влади режимом Януковича і за повернення України до проєвропейського курсу тривали вже півтора місяця — без будь-яких реальних кроків назустріч вимогам учасників протесту.

19 січня 2014-го віче на Майдані не обмежилося вже традиційними виступами лідерів опозиції. На площі зазвучали заклики «Діяти!» і «Лідера!», а частина протестувальників вирішила йти маршем до будівлі Верховної Ради — через Європейську площу вулицею Грушевського.

Тут, в районі стадіону Динамо, і відбулася кульмінація подій 19−22 січня. Фактично на Грушевського зав’язався вуличний бій, за ці дні були поранені близько 200 осіб.

Шлях в урядовий квартал Києва перегородили кордони силовиків, які задіяли проти майданівців світлошумові гранати і сльозогінний газ, водомети (попри серйозні морози), гумові кулі — і, як з’ясувалося пізніше, більш серйозну зброю. Протестувальники використовували каміння, бруківку, коктейлі Молотова, а також спорудили значні барикади на Грушевського. Умовною «лінією розмежування» стали спалені автобуси і техніка правоохоронців.

У ці ж дні у великих містах України — Львові, Івано-Франківську та інших — протестувальники стали організовано блокувати частини внутрішніх військ, баз МВС і Беркута.

Перший у Небесній сотні: смерть Юрія Вербицького

Хоча на момент подій на Грушевського першими відомими випадками смертей стала загибель Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, нині слідство вважає першим убитим під час Революції Гідності Юрія Вербицького - львівського сейсмолога, кандидата наук. 50-річний майданівець загинув у ніч на 22 січня після викрадення з київської лікарні.

Юрій Вербицький / Фото: nebesnasotnya.in.ua

З середини 1990-х Вербицький працював науковим співробітником у львівському Інституті геофізики ім. Суботіна НАН України та спеціально взяв відпустку, щоб підтримати Майдан у Києві. До столиці він приїхав за кілька днів до подій на Грушевського, в середині січня 2014 року. У зіткненнях отримав травму ока і вранці 21 січня був доправлений в офтальмологію київської Жовтневої лікарні — дістатися туди Вербицькому допоміг відомий активіст Ігор Луценко. Однак обох викрали прямо з лікарні, де Вербицького ледь почали оглядати лікарі. «Залетіли, скрутили руки, повели», — описували жахливі події очевидці. У ті дні такі випадки не були рідкісними: «тітушки» і правоохоронці (часто в цивільному) розшукували майданівців по лікарнях, затримували або вивозили.

Луценка і Вербицького вивезли в ліс під Києвом і побили, при цьому активістів розділили. Ігорю Луценку вдалося вижити, а Юрій Вербицький втратив життя. Вранці 22 січня його тіло з явними слідами тортур і побиття знайшли в Бориспільському районі Київської області.

Спочатку офіційною причиною смерті вченого назвали “переохолодження”, але згодом кількох людей звинуватили у викраденні, катуваннях і вбивстві Вербицького. У серпні 2020 року ДБР заявило про завершення розслідування цієї справи.

У квітні 2023 року Шевченківський районний суд Києва визнав “тітушку” Олександра Медвідя винним у викраденні Луценка та Вербицького з Олександрівської лікарні 21 січня 2014 року. Медвідя засудили до п’яти років за ґратами, однак звільнили від покарання через закінчення строку давності справи, проте зобовʼязали виплатити 248 тис. гривень на користь Ігоря Луценка.

Загиблі на Грушевського: вбивство Сергія Нігояна і Михайла Жизневського

Уранці 21 січня на Грушевського прийшла група священиків, яка спробувала зупинити протистояння — і на короткий час було встановлено негласне «перемир'я». Однак вже за добу, на світанку 22 січня, силовики раптово пішли в атаку, витісняючи майданівців назад до Хрещатика і відкривши по них вогонь.

Близько 7:30 ранку 22 січня 2014 року на українських новинних стрічках з’явилися перші повідомлення: на Грушевського вбито протестувальника. Вже протягом години цей факт був підтверджений, ім'я загиблого названо — ним був 20-річний Сергій Нігоян, — а Україна саме тоді відкрила поіменний список Героїв Небесної сотні (про загибель викраденого Юрія Вербицького ще не було відомо). Того ранку на Грушевського український вірменин Нігоян отримав чотири вогнепальні поранення свинцевою картеччю, ймовірно з помпової рушниці Форт-500 — в голову, груди і шию. Рани не залишали йому шансів вижити: були прострелені легені, зачепило серце. Медики Майдану констатували смерть близько 6 ранку в День соборності України. Пізніше слідство встановило, що постріл був зроблений з відстані до 20 метрів з боку кордону силовиків.

Лише через кілька годин приголомшеній Україні довелося запам’ятати ім'я ще одного загиблого — 25-річний білорус Михайло Жизневський був убитий близько 9 ранку все там же, в районі стадіону Динамо на Грушевського. Він отримав наскрізне поранення в груди і потрапив до медиків уже без ознак життя. Спроби реанімувати Жизневського і огляд медиками вже померлого Нігояна зафіксували на відео кінематографісти об'єднання Babylon'13, які знімали документальну хроніку подій на Майдані.

Михайло Жизневський / Фото: Скріншот / Настоящее время

Пізніше, розслідуючи ці смерті, в ГПУ підтвердили, що в Жизневського вистрілили патроном для примусового зупинення транспортних засобів — на той момент такі були лише на озброєнні сил МВС. 26 січня 2014 року Михайлу Жизневському мало виповнитися 26 років. Цього дня відбулося його відспівування в Михайлівському соборі Києва: попрощатися з одним із перших загиблих майданівців прийшли близько 10 тис. осіб.

Життя обох, обірвані в центрі Києва, з Україною зв’язала не тільки Революція гідності. Батьки Сергія Нігояна на початку 1990-х втекли в Україну від війни в Нагірному Карабасі: він з’явився на світ вже в українському селі Березнуватівка (Дніпропетровська область). Звідси ж на початку грудня 2014 року і вирушив на київський Майдан, нічого не сказавши батькам — подзвонив їм лише пізніше. За кілька тижнів до смерті Нігоян розповідав журналістці NV Крістіні Бердинських, що намагався знайти в Дніпропетровську місцевий Євромайдан, але безрезультатно — тому й поїхав до столиці.

«Це і моє майбутнє теж. Мені жити в цій країні», — так пояснив свій вибір.

‍Запис про Сергія Нігояна в проєкті Крістіни Бердинських Єлюди, січень 2014 року

Нігояна на Майдані встигли добре запам’ятати: він жив тут, входив до складу 3-ї сотні Самооборони Майдану, часто стояв у загонах охорони. А ще багатьом запам’яталося відео, де хлопець на барикадах читає рядки з Кавказу Тараса Шевченка. Розповідали, що Сергій Нігоян мріяв про кар'єру актора і хотів вступити до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Нігоян похований у рідній Березнуватівці.

Михайло Жизневський переїхав в Україну з Білорусі за вісім років до початку Майдану, коли йому було 17 років. Тоді він найбільше цікавився середньовічною історією, був членом клубу історичних реконструкцій — де обговорювали і занадто гострі для Білорусі політичні питання, розповідали вже потім батьки Жизневського.

«Ми тільки знаємо прізвисько однієї людини з цього клубу: „князь“. Коли цей „князь“ почув, про що говорять хлопці — пішов у КДБ [Білорусі] і здав хлопців з потрохами. КДБ дали йому прослушку. Тому незабаром до Міші прийшли з „порадою“: „Жизневський, тікай або сядеш“», — розповідала його мати.

Документи про нагородження Михайла Жизневського орденом Героїв Небесної сотні (звання Героя України йому дали пізніше, для цього довелося змінити законодавство) / Фото: RFE / RL

Так Михайло опинився в Україні, де у нього, за словами матері, до того ж була кохана. Жив спочатку в Кривому Розі, потім у Києві і в Білій Церкві (під час подій Революції гідності був позаштатним кореспондентом білоцерківського видання Соборна Київщина). Підробляв зварювальником, монтував вікна. На Майдані Жизневський опинився разом з друзями з УНА-УНСО, хоча сам не був у цій організації. Як і Сергій Нігоян, входив до складу Самооборони Майдану, брав участь в охороні позицій протестувальників, чергував у наметах. Тіло Михайла після прощання на Майдані забрав з Києва його батько. Поховали вбитого в Гомельському районі Білорусі.

Кривавий січень: інші загиблі герої Небесної сотні

Лише пізніше з’ясувалося, що Юрій Вербицький, Сергій Нігоян і Михайло Жизневський не були єдиними учасниками Майдану, які отримали смертельні поранення і травми у січні 2014 року.

Окрім них, посмертно отримали звання Героїв України і включені в список Небесної сотні ще декілька загиблих у січні.

Вранці 22 січня на Грушевського був важко поранений Роман Сеник, 45-річний майданівець з Львівської області. Як і у випадку Жизневського, він став жертвою забороненої в таких випадках зброї: плече чоловікові розтрощила важка куля для примусового зупинення транспорту, що мала сталевий сердечник. Він втратив багато крові, руку довелося ампутувати, була також прострелена легеня. Кілька днів Сеника намагалися врятувати медики Київської міської клінічної лікарні № 17, однак 25 січня він помер, не приходячи до тями.

Спецкуля, витягнута медиками з рани Романа Сеника / Фото: Опубліковано Аркадієм Бабченком

За перші півтора місяця Революції гідності Роман Сеник кілька разів приїжджав до Києва на Майдан. Останні роки він жив у місті Турка (Львівська область), працював на АЗС. На початку 1990-х входив до складу миротворчого контингенту ООН у Хорватії. На Майдані приєднався до 29-ї Бойківської сотні Самооборони Майдану. Був відомий тим, що носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його прозвали «Турківським прапороносцем». За розповідями знайомих і близьких, незадовго до фатального дня 22 січня він якраз взяв квитки, щоб вчергове з'їздити додому.

55-річний майданівець Віктор Хомяк з Волинської області був знайдений повішеним 27 січня на внутрішньому каркасі новорічної ялинки на Майдані. При цьому на тілі були сліди тортур і травми. Близькі Хомяка пізніше заявляли, що не вірять у його самогубство: чоловік регулярно телефонував додому, зокрема й у день загибелі. Він повідомив доньці, що йде відпочивати після нічного чергування на Майдані в Будинок профспілок.

66-річний Олександр Бадера, учасник Революції гідності з Володимира-Волинського (Волинська область), помер 28 січня. 22 січня його сильно побили в протистоянні з силовиками на Грушевського, а за кілька днів до цього облили крижаною водою з водомета. Травми й ушкодження виявилися смертельними для літнього чоловіка.

51-річний Богдан Калиняк, майданівець з Івано-Франківської області, помер 28 січня 2014-го в лікарні Івано-Франківська. До цього він майже два місяці провів на Майдані і повернувся додому з серйозною пневмонією. Як і багато активістів, Калиняк постраждав від дій силовиків і захворів після того, як на Грушевського в морозні січневі дні правоохоронці застосували водомет. Калиняк помер за день до свого 52-го дня народження.

«Рубікон перейдено»: що означали для України ці смерті

Ще ніколи раніше в історії незалежної України масова мирна акція не призводила до насильницької смерті людей. Ні Революція на граніті початку 1990-х, ні Помаранчева революція 2004-го року не знали подібних вбивств і трагічних смертей.

«Кров'ю 22 січня, публічним розстрілом беззбройних в прямому ефірі Янукович відрізав собі шляхи назад. І відрізав шляхи назад тим, хто вийшов на Євромайдан», — писав про загибель перших майданівців Юрій Бутусов у 2017 році.

Тоді ще ніхто не знав, що всього через місяць — 18−21 лютого 2014-го — рахунок загиблих відразу піде на десятки, а не одиниці.

Тому в січні 2014-го перші смерті активістів дали привід для найрізкіших на той момент заяв світової спільноти на адресу режиму Януковича. Тодішній голова МЗС України Леонід Кожара 22 січня на зустрічі з послами Великої Британії та Німеччини навіть не згадав про загибель Нігояна і Жизневського, що гранично обурило дипломатів. Вони заявили Кожарі і про те, що Україна «на грані переходу через точку неповернення, і про те, що вони чули брехню, і про те, що вони обурені», розповідав про кулуари зустрічі журналіст Сергій Сидоренко, засновник Європейської правди. За його словами, німецький посол Крістоф Вайль навіть заявив, що «рубікон уже перейдено».

У ті ж січневі дні в Європейському парламенті пригрозили розірвати відносини з Україною, якщо підтвердиться, що силовики застосували проти демонстрантів вогнепальну зброю. На Всесвітньому економічному форумі в Давосі пам’ять загиблих на Грушевського вшанували хвилиною мовчання, а США заборонили в'їзд кільком топпредставникам Партії регіонів і відкликали візи інших осіб, відповідальних за насильство в центрі Києва.

До падіння режиму Віктора Януковича залишалися тижні — хоча оплатити його втечу довелося ще десятками життів.