У гостях «Погляду» – підприємець та берегиня традиційної буковинської вишивки Одарка Кучерява
Життєрадісна, комунікабельна, відповідальна... Якщо дуже коротко, то
саме так можна охарактеризувати чернівчанку Одарку Кучеряву, яка вже 15
років організовує у Художньому музеї щорічну регіональну виставку
«Вишиваний Дивотвір» і чверть століття опікується мережею магазинів для
рукоділля.
Вона – цікава співрозмовниця і має що розповісти про своїх предків і своє бачення сьогодення. Каже, не прагне бути мільйонеркою, мовляв, це не для мене.
– Мої мільйони – це хрестики у вишивках людей, – запевняє пані Одарка. – Вони допомагають реалізувати мої творчі ідеї. Я рада, що не одна, що доля посилає багато однодумців та тих, хто може і хоче підтримати. Свій бізнес я відчуваю як легку гру, яка приносить мені задоволення.
Мимоволі оганізаторка «Вишиваного Дивотвору» зізнається, що ця імпреза досить таки витратна:
– Могла б двічі на рік їздити по хорошим курортам і відпочивати, але я собі цього не дозволяю, бо на мене чекає наступна і наступна виставка. Бувало, навіть кажу собі: «Це вже остання», але одразу змінюю думку, коли бачу, скільки прихильників має «Вишиваний Дивотвір» не лише з різних куточків Буковини, але й країни. Бо ця виставка справді унікальна, такої ніде нема у нашій державі. Цей захід для багатьох учасниць чи не єдина можливість оприлюднити свої вишивані твори і вийти у люди.
– Коли ми йшли з мамою до міста, обов’язково заходили у магазин на вулиці Івана Франка «Все для шиття», там був казковий світ. Ми настільки були залюблені в рукодільні речі, що на той час могли б купувати гудзиків на 10-20 карбованців, це були шалені гроші. Адже за червонець можна було придбати невеличкі золоті сережки... Мою маму в тому магазині вже добре знали, вона там була, як віп-клієнтка (усміхається, – авт.). Тож так і виходило: спочатку ми купували гудзики, а потім думали що ж під них пошити чи сплести. Але якось мама мені сказала: «Знаєш що, життя таке –складне. Добре, що ти вступатимеш до університету і зараз добре вчишся у 7 класі, але треба мати ремесло». Відтак вона домовилася в школі, щоб мене відпускали на 15 хвилин швидше з останнього уроку і я бігом чимчикувала до міста, на курси крою та шиття. Через 4 роки їх успішно закінчила.
– Своїй маленькій родичці зі Старої Жучки пошила сукеночку з ацетатного шовку блакитного кольору у білий горох. Спідниця була сонцекльош і на спині зав’язувався великий бант. То Галинка була такою гарною у тому платтячку, ніби лялечка.
– Коли відчули батьківську підтримку Вас, як кравчиню-початківця?
– Мабуть, на моє повноліття. У 16 років батько подарував великий дефіцит – швейну машину «Подольську». Я була дуще щасливою, люди приносили замовлення і я з неабиякою охотою шила їм. Люди намагалися усіляко віддячити мені. Тож я «заробляла» то літр олії, то мішечок соняшнику (усміхається, – авт.). Свої перші сукні майже до 25-річного віку шила самотужки. Це давало мені можливість реалізовувати свою творчу фантазію. Навіть костюм синові до 1 класу пошила сама. Він досить пристойно виглядав, хоча, коли тепер йому розповідаю про це, то він саркастично каже: «Мамо, можу собі уявити, який я йшов». До речі, колись мріяла про те, щоби мій Юрко став кравцем, але чомусь він програміст, хороший програміст (усміхається, – авт.).
– Маєте час на вишивання?
– Я вмію вишивати. Більше займалася цим, коли син був малий. Водила його на різні заняття, на англійську, наприклад, і коли була змушена чекати – вишивала і подушки, і серветки, і багато чого. Навіть зараз мені імпонує це. Тепер вишиваю маленьку картинку із далматинцем, бо в мене є Лінда, собака-далматинець. Це так, щоб трохи розважитися. Однак на серйозну вишивку в мене бракує часу.
– Що цікавого і старовинного залишилося з «бабусиної скрині»?
– Нещодавно, перебираючи старі речі в батьківському будинку у Садгорі, знайшла старий вицвілий килимок, який вишивала моя прабабуся. Свого часу він висів над ліжком моєї бабусі Штефанії, потім – мами, а пізніше – над ліжком моєї сестри і, врешті, над моїм ліжком. Також збереглися серветки від моєї баби, які вона вишивала за книжкою Еріха Кольбенгаєра «Взори вишивок домашнього промислу на Буковині».
– Нема такого «найбільше», бо дуже швидко відновлююся. Але стовідсотково не люблю у людях фальші. Не люблю, коли брешуть мені, коли ведуть якісь закулісні ігри та плетуть інтриги. Власне, це передалося від тата, він завжди мені з дитинства казав: «Ніколи не намагайся мене обдурити. Я завжди дізнаюся правду. Але я розчаруюся в тобі». Розумієте? Оцим сказано все. І я навіть не намагаюся докопуватися до тієї правди, вона мені не потрібна, але та правда чомусь вилазить. Недарма кажуть: «Навіть голку в стозі сіна неможливо заховати, вона когось – та й вколе».
– Можливо те, що не тримаю зла на людей: було, то й було. Кажу собі: «Якщо ти не взмозі змінити людей і повпливати на ситуацію, змінюйся сама». У житті намагаюся знаходити тільки позитив. Мені допомагають у цьому наші покупці, прихильники, друзі. Завжди до людей ставлюся з відкритим серцем, хоча десь його й слід закривати. Кажуть же, що щастя любить спокій. Але в мене такі очі, що в них все написано. Видно, коли мені добре і видно, коли щось не так, але то таке, воно мине.
– Як проводите своє дозвілля, коли є вільний час?
– Зазвичай на роботі. А ще – ходжу в басейн, намагаюся відвідувати танцювальну аеробіку у хорошої тренерки Світлани Щукіної, це хороший релакс. Також читаю. Одна з останніх книг – Марти Блюм «Горіхове дерево». У планах – прочитати Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду». Бо мені дуже соромно, що не ознайомилася з цим твором, а моя тітка з Америки сказала, що вона уже там його прочитала. Загалом, останнім часом перейшла на літературу, яка стосується нашого краю – Буковини. Окрім того, люблю провести дозвілля за переглядом гарного розважального фільму. Звичайно, я модна, бо в мене син модний, тож переглянула усі сезони «Гри престолів» (усміхається, – авт.).
– У чому секрет Вашого позитиву?
– Немає жодних секретів. Треба бути тим, ким ти є. І робити те, що ти хочеш, від душі.
– Як гадаєте, до якого віку жінка вважається молодою?
– Завжди молода. Ви б побачили мою тітку у 92 роки, у неї глаукома, є серйозні проблеми зі здоров’ям, але вона каже: «Я щоранку мушу насмарувати обличчя і підсмарувати помадою губи». І це вона вдома, нікуди не збирається. Бо ми – жінки мусимо дивитися на себе в дзеркало і подобатися собі, жити не для когось, а для себе.
– Прабабка Єленка була доброю ткалею. Я запам’ятала старі кросна, на яких ткали біле полотно з узорами для рушників та наміток. Вибілювали тканину на річці Прут, що протікає на Старій Жучці. З розповіді моєї тітки Сільви, двоюрідної сестри моєї мами, дізналася, що свого часу моя прабабуся їздила у гори на Вижниччину, щоб обміняти полотно на кукурудзяне борошно. Важкі були часи й бувало, що поверталася і без полотна, і без борошна – все відбирали…
Також цікава для мене новина якось відкрилася… Заповіла моя прабаба, щоб три найкращі рушники, які вона виткала, з ружами білим по білому, поклали разом з нею у домовину (один на спід, другий зверху, а третій на голову пов’язали) і щоб одягли у файну тонку горбатку та вишиту шовком білим по білому з цирками довгу сорочку. Так і зробили.
А ще закарбувалися в моїй пам’яті на все життя старовинні розмальовані тарелі, що висіли на стіні під сволоками… На Жучці була гончарна артіль і, гадаю, звідти ці миски з дірочками на зворотному боці. Коли була малою, то питала у своєї прабабусі, чи правда, що коли вас не стане, ці тарелі стануть моїми. Так і сталося. Правда, тільки три дісталися мені у спадок. Загалом, спогади про Жучку – це приємна мандрівка у моє безтурботне дитинство до найрідніших мені людей, з якими було затишно і весело, які любили мене всім серцем…
https://pogliad.ua
Ольга ШУПЕНЯ
Вона – цікава співрозмовниця і має що розповісти про своїх предків і своє бачення сьогодення. Каже, не прагне бути мільйонеркою, мовляв, це не для мене.
– Мої мільйони – це хрестики у вишивках людей, – запевняє пані Одарка. – Вони допомагають реалізувати мої творчі ідеї. Я рада, що не одна, що доля посилає багато однодумців та тих, хто може і хоче підтримати. Свій бізнес я відчуваю як легку гру, яка приносить мені задоволення.
Мимоволі оганізаторка «Вишиваного Дивотвору» зізнається, що ця імпреза досить таки витратна:
– Могла б двічі на рік їздити по хорошим курортам і відпочивати, але я собі цього не дозволяю, бо на мене чекає наступна і наступна виставка. Бувало, навіть кажу собі: «Це вже остання», але одразу змінюю думку, коли бачу, скільки прихильників має «Вишиваний Дивотвір» не лише з різних куточків Буковини, але й країни. Бо ця виставка справді унікальна, такої ніде нема у нашій державі. Цей захід для багатьох учасниць чи не єдина можливість оприлюднити свої вишивані твори і вийти у люди.
Гудзиків могли б накупити на 10-20 карбованців
– А з чого розпочалося Ваше захоплення шиттям?– Коли ми йшли з мамою до міста, обов’язково заходили у магазин на вулиці Івана Франка «Все для шиття», там був казковий світ. Ми настільки були залюблені в рукодільні речі, що на той час могли б купувати гудзиків на 10-20 карбованців, це були шалені гроші. Адже за червонець можна було придбати невеличкі золоті сережки... Мою маму в тому магазині вже добре знали, вона там була, як віп-клієнтка (усміхається, – авт.). Тож так і виходило: спочатку ми купували гудзики, а потім думали що ж під них пошити чи сплести. Але якось мама мені сказала: «Знаєш що, життя таке –складне. Добре, що ти вступатимеш до університету і зараз добре вчишся у 7 класі, але треба мати ремесло». Відтак вона домовилася в школі, щоб мене відпускали на 15 хвилин швидше з останнього уроку і я бігом чимчикувала до міста, на курси крою та шиття. Через 4 роки їх успішно закінчила.
«Я рада, що не одна, що доля посилає багато однодумців та тих, хто може і хоче підтримати»– Чи пам’ятаєте яке отримали перше замовлення?
Одарка Кучерява
– Своїй маленькій родичці зі Старої Жучки пошила сукеночку з ацетатного шовку блакитного кольору у білий горох. Спідниця була сонцекльош і на спині зав’язувався великий бант. То Галинка була такою гарною у тому платтячку, ніби лялечка.
– Коли відчули батьківську підтримку Вас, як кравчиню-початківця?
– Мабуть, на моє повноліття. У 16 років батько подарував великий дефіцит – швейну машину «Подольську». Я була дуще щасливою, люди приносили замовлення і я з неабиякою охотою шила їм. Люди намагалися усіляко віддячити мені. Тож я «заробляла» то літр олії, то мішечок соняшнику (усміхається, – авт.). Свої перші сукні майже до 25-річного віку шила самотужки. Це давало мені можливість реалізовувати свою творчу фантазію. Навіть костюм синові до 1 класу пошила сама. Він досить пристойно виглядав, хоча, коли тепер йому розповідаю про це, то він саркастично каже: «Мамо, можу собі уявити, який я йшов». До речі, колись мріяла про те, щоби мій Юрко став кравцем, але чомусь він програміст, хороший програміст (усміхається, – авт.).
– Маєте час на вишивання?
– Я вмію вишивати. Більше займалася цим, коли син був малий. Водила його на різні заняття, на англійську, наприклад, і коли була змушена чекати – вишивала і подушки, і серветки, і багато чого. Навіть зараз мені імпонує це. Тепер вишиваю маленьку картинку із далматинцем, бо в мене є Лінда, собака-далматинець. Це так, щоб трохи розважитися. Однак на серйозну вишивку в мене бракує часу.
– Що цікавого і старовинного залишилося з «бабусиної скрині»?
– Нещодавно, перебираючи старі речі в батьківському будинку у Садгорі, знайшла старий вицвілий килимок, який вишивала моя прабабуся. Свого часу він висів над ліжком моєї бабусі Штефанії, потім – мами, а пізніше – над ліжком моєї сестри і, врешті, над моїм ліжком. Також збереглися серветки від моєї баби, які вона вишивала за книжкою Еріха Кольбенгаєра «Взори вишивок домашнього промислу на Буковині».
«Не люблю у людях фальші»
– Що у житті найбільше розчаровує?– Нема такого «найбільше», бо дуже швидко відновлююся. Але стовідсотково не люблю у людях фальші. Не люблю, коли брешуть мені, коли ведуть якісь закулісні ігри та плетуть інтриги. Власне, це передалося від тата, він завжди мені з дитинства казав: «Ніколи не намагайся мене обдурити. Я завжди дізнаюся правду. Але я розчаруюся в тобі». Розумієте? Оцим сказано все. І я навіть не намагаюся докопуватися до тієї правди, вона мені не потрібна, але та правда чомусь вилазить. Недарма кажуть: «Навіть голку в стозі сіна неможливо заховати, вона когось – та й вколе».
«Не тримаю зла на людей: було, то й було»
– Кажете, що швидко відновлюєтеся, а що цьому сприяє?– Можливо те, що не тримаю зла на людей: було, то й було. Кажу собі: «Якщо ти не взмозі змінити людей і повпливати на ситуацію, змінюйся сама». У житті намагаюся знаходити тільки позитив. Мені допомагають у цьому наші покупці, прихильники, друзі. Завжди до людей ставлюся з відкритим серцем, хоча десь його й слід закривати. Кажуть же, що щастя любить спокій. Але в мене такі очі, що в них все написано. Видно, коли мені добре і видно, коли щось не так, але то таке, воно мине.
– Як проводите своє дозвілля, коли є вільний час?
– Зазвичай на роботі. А ще – ходжу в басейн, намагаюся відвідувати танцювальну аеробіку у хорошої тренерки Світлани Щукіної, це хороший релакс. Також читаю. Одна з останніх книг – Марти Блюм «Горіхове дерево». У планах – прочитати Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду». Бо мені дуже соромно, що не ознайомилася з цим твором, а моя тітка з Америки сказала, що вона уже там його прочитала. Загалом, останнім часом перейшла на літературу, яка стосується нашого краю – Буковини. Окрім того, люблю провести дозвілля за переглядом гарного розважального фільму. Звичайно, я модна, бо в мене син модний, тож переглянула усі сезони «Гри престолів» (усміхається, – авт.).
– У чому секрет Вашого позитиву?
– Немає жодних секретів. Треба бути тим, ким ти є. І робити те, що ти хочеш, від душі.
– Як гадаєте, до якого віку жінка вважається молодою?
– Завжди молода. Ви б побачили мою тітку у 92 роки, у неї глаукома, є серйозні проблеми зі здоров’ям, але вона каже: «Я щоранку мушу насмарувати обличчя і підсмарувати помадою губи». І це вона вдома, нікуди не збирається. Бо ми – жінки мусимо дивитися на себе в дзеркало і подобатися собі, жити не для когось, а для себе.
«Прабабка Єленка виховувала мене до семи років»
– Предки залишили Вам багато своїх життєвих історій. Про яку з рідних людських доль хотіли б розповісти читачам «Погляду»?– Прабабка Єленка була доброю ткалею. Я запам’ятала старі кросна, на яких ткали біле полотно з узорами для рушників та наміток. Вибілювали тканину на річці Прут, що протікає на Старій Жучці. З розповіді моєї тітки Сільви, двоюрідної сестри моєї мами, дізналася, що свого часу моя прабабуся їздила у гори на Вижниччину, щоб обміняти полотно на кукурудзяне борошно. Важкі були часи й бувало, що поверталася і без полотна, і без борошна – все відбирали…
Також цікава для мене новина якось відкрилася… Заповіла моя прабаба, щоб три найкращі рушники, які вона виткала, з ружами білим по білому, поклали разом з нею у домовину (один на спід, другий зверху, а третій на голову пов’язали) і щоб одягли у файну тонку горбатку та вишиту шовком білим по білому з цирками довгу сорочку. Так і зробили.
А ще закарбувалися в моїй пам’яті на все життя старовинні розмальовані тарелі, що висіли на стіні під сволоками… На Жучці була гончарна артіль і, гадаю, звідти ці миски з дірочками на зворотному боці. Коли була малою, то питала у своєї прабабусі, чи правда, що коли вас не стане, ці тарелі стануть моїми. Так і сталося. Правда, тільки три дісталися мені у спадок. Загалом, спогади про Жучку – це приємна мандрівка у моє безтурботне дитинство до найрідніших мені людей, з якими було затишно і весело, які любили мене всім серцем…
https://pogliad.ua
Ольга ШУПЕНЯ
мені приємно - що з цією чарівною я співпрацю вже багато років...
ВідповістиВидалити