Виповнюється 100 років від дня трагічної загибелі Симона Петлюри. Він був одним із творців Української Народної Республіки, очільником Директорії УНР та головним отаманом Армії УНР.
Історики зауважують, що з плином часу стає зрозуміло, вочевидь, Симон Петлюра був першим українським самостійником, якого Москва вбила за кордоном. Але чим спадок Петлюри актуальний нині – в час російсько-української війни? Розбираємось у цьому.
Підозрілий дзвінок
25 травня 1926 року о 14:15 у Парижі на вулиці Расін від кулі ймовірного більшовицького агента Самуїла Шварцбарда загинув Симон Петлюра. Всього було випущено сім куль. Смертельною виявилась п’ята куля, що влучила у груди жертви, пробила легені й серце, викликавши великий вилив крові… Коли вбивцю , йому призначили штраф в один долар за забруднення кров’ю паризької бруківки.
Перед вбивством Петлюри, за історичними свідченнями, Шварцбард отримав телефонний дзвінок, швидко зібрався і вийшов з пістолетом із помешкання.
На процесі Шварцбард звинувачував Петлюру в єврейських погромах, хоча Петлюра не міг нести відповідальність за той хаос, який мав місце в Україні, коли там воювали війська УНР, білогвардійці та більшовики, кажуть дослідники. Сам Петлюра засуджував єврейські погроми і навіть виступав за створення незалежної держави Ізраїль.
Петлюра, до речі, карав за погроми деяких командирів – можна було дорікнути, що робив це не завжди дуже швидко, але ж то були важкі часи. Як говорили про Директорію Петлюри: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія». Тобто, важко в ті буремні часи було контролювати ситуацію, коли змінювалась постійно влада і звужувався територіальний контроль.
Важливий момент: в 1927 році вбивцю захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії Франції і консул більшовицької Росії у Франції. За даними свідків, Шварцбард міг отримати наказ на вбивство Петлюри від посла СРСР у Франції Християна Раковського.
В таких випадках треба в історичній перспективі ставити питання: «Кому вигідно?». Вбивство було явно вигідне червоній Москві і Петлюра став першим, кажуть історики, кого радянські органи вбили за кордоном. Після нього був Євген Коновалець (1938 рік, Роттердам), Лев Ребет (1957 рік, Мюнхен) і Степан Бандера (1959 рік, Мюнхен)…
Козацького роду
Симон Васильович Петлюра (1879–1926) народився у передмісті Полтави в сім’ї міщан козацького походження.
З ранніх літ захоплювався історією, співом, грою на скрипці, літературою. Сам гарно співав. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», творів Івана Котляревського та історичної літератури.
То були часи Російської імперії і Симона виключили з Полтавської духовної семінарії через революційний і «мазепинський» дух – за участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.
Петлюра згодом виїхав на Кубань, де були живі українські козацькі традиції і там далі формувався його світогляд. Доля заносила Петлюру і в Петербург, і в Мінськ.
Коли почалася Українська революція 1917 року, Петлюра долучився до Центральної Ради і згодом обійняв посаду генерального секретаря з військових справ. За своє головне завдання – українізацію армії – він взявся рішуче, втім, йому активно опонували пацифістськи налаштовані Володимир Винниченко та Михайло Грушевський. Історія потім розсудила їх: рацію мав Петлюра, але було вже пізно.
Петлюра розійшовся із діячами УНР, але також не знайшов спільну мову і був в опозиції до Гетьманату Павла Скоропадського. Петлюра восени 1918 року підняв повстання проти гетьмана Скоропадського, коли стало ясно, що Німеччина, яка підтримувала гетьмана, програє і виводить свої війська з України.
Як головний отаман Петлюра очолив Директорію УНР і був українським лідером до самої поразки визвольних змагань у 1921 році.
Саме за лідерства Петлюри 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.
Тобто Петлюра доклався до української Соборності. Це один з його внесків в історію України.
Незважаючи на поразку, українське питання стало фактором європейської і світової політикиВолодимир Тиліщак
«Оця боротьба, яку і очолював Симон Петлюра і який відстоював потребу боротьби за незалежність, витворила українську політичну націю, яка стала суб’єктом світової політики. До того, за великим рахунком, ми були великою етнографічною масою, яка до 1917 року тільки починала говорити про можливість державності.
А після 1921 року, незважаючи на поразку, українське питання, питання Української держави стало фактором європейської і світової політики», – каже Володимир Тиліщак, заступник голови Українського національного інституту пам’яті (УІНП).
«Постать Симона Петлюри ще за його життя стала символом. Символом боротьби за державність, за незалежність», – додає історик.
Чим актуальний нині?
Актуальний Симон Петлюра зараз тим, що – на відміну від інших діячів періоду Української революції 1917–1921 років – розумів важливість армії і зброї, зауважують історики.
«Не забуваймо про меч. Учімося міцніше тримати його в руках» – це відома фраза Симона Петлюра, який був міністром військових справ УНР, допоки не стався розрив із Грушевським та Винниченком.
Коли в січні 1918 року на заводі «Арсенал» у Києві спалахнуло повстання проти Центральної Ради, інспіроване більшовиками, то його придушував Гайдамацький кіш Слобідської України Петлюри, який виступав проти червоних.
Зброя наших часів допомагає захистити Україну від тих самих ворогів, з якими бився Симон ПетлюраМикита Потураєв
«Ніхто б краще за Симона Васильовича не підтримав би тезу про те, що кожна гривня має йти зараз на гвинтівки або кулемети. Ну, це зброя його часів. Зброя наших часів – це наші дрони українські і ракети українські, та інша зброя, яка допомагає захистити Україну від тих самих ворогів, з якими бився Симон Петлюра», – каже Микита Потураєв, голова комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної політики.
А ще спадщина Петлюри важлива тим, що він бачив Україну в європейському політичному контексті.
«Я бачив, що українські партії… не усвідомили собі головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву-Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна… Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну», – писав Петлюра в одному з листів у 1922 році вже на еміграції.
Так само і в культурному плані Петлюра бачив Україну в ширшому європейському культурному контексті.
Тут варто згадати ініціативу Петлюри з відправлення капели Олександра Кошиця, яка виконувала українські твори, – від Європи до Карнегі-голу в Нью-Йорку, де в програмі прозвучав і «Щедрик» Миколи Леонтовича, який зараз є найвідомішою колядкою англомовного світу.
Кошиць згадував, як після концерту в Києві Петлюра запросив його на аудієнцію, де сказав: «За тиждень, щоб була організована для закордонної поїздки капела, а якщо ні – розстріляю!». Це він вимовив, сміючись.
Незважаючи на складну ситуацію на фронтах, Петлюра розумів важливість української культурної дипломатії у світі. В тому, що в різдвяному грудні кожного року в світі лунає Carol of the Bells, є заслуга Леонтовича, Кошиця, але також і Петлюри, який відрядив український хор до Праги, Парижу, Нью-Йорку та інших міст.
Союз із Польщею
Від самого початку свого створення в листопаді 1918 року війська Директорії воювали з більшовиками.
Петлюрі двічі вдавалося відвоювати Київ – спершу в союзі з Західноукраїнською Республікою (ЗУНР), а потім у незгоді з нею.
Адже другого року існування Директорії, коли ситуація на фронті була вкрай скрутна, Петлюра уклав договір із лідером відновленої Польщі Юзефом Пілсудським.
За умовами договору, Східна Галичина переходила Польщі, однак Польща відмовлялася від бажання вийти на кордони Речі Посполитої та визнавала УНР, а також воювала разом з українськими військами у боротьбі з більшовиками.
У нього просто не було варіантів. Єдиним можливим союзником була лише ПольщаБогдан Гудь
Цей момент – відмову від населеної переважно етнічними українцями Східної Галичини зі Львовом Петлюрі не могли вибачити багато галичан, і зараз в цьому плані до нього можуть бути історичні «претензії».
«У нього просто не було варіантів. Єдиним можливим союзником була лише Польща. Інші країни Антанти не визнавали незалежної української держави, позаяк пріоритетом для них залишалася «біла» Росія. Тобто, вибір Польщі був насамперед вимушеним вибором Петлюри в тій безвиході, в яку його запровадила доля», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода професор історії Богдан Гудь.
Історик називає той союз Петлюра-Пілсудський «нерівноправним, але єдино можливим».
«Внутрішньо Польща (навіть «склеєна» з трьох частин – австрійської, російської й пруської) була значно сильнішою від УНР. Наявність політичних і військових еліт, досить численної шляхти, яка стала основою відродженої польської армії, сприяли тому, що поляки змогли мобілізувати для боротьби проти більшовиків кількасоттисячну армію. У той час коли в лавах Дієвої Армії УНР налічувалося всього 40-60 тисяч багнетів і шабель», – пояснює історик Гудь.
Ще однією проблемою він вважає український соціалізм. «Пілсудський, щоправда, теж був соціалістом. Але він «вискочив» з червоного трамваю «на зупинці «Незалежність». Так про нього кажуть. Петлюра теж це зробив, але багато хто з його оточення були соціалістами», – додає Богдан Гудь.
Немає пам’ятника
В часи Російської імперії всіх українських патріотів називали «мазепинцями», після УНР почали називати «петлюрівцями», а після Другої світової – «бандерівцями».
Хтось помітив, що в радянській Україні було чимало людей з прізвищем «Мазепа», незважаючи на негативний імідж, який нав’язувала гетьману російська, а потім і радянська пропаганда.
Але практично не було людей з прізвищем «Петлюра». Казали, що це, вочевидь, зі страху люди з таким прізвищем намагались його змінити, щоб не втрапити в категорію «ворогів народу», небезпечних для радянської влади «петлюрівців». А, може, багатьох Петлюр в СРСР просто репресували?
Самого ж Симона Петлюру в радянські часи замовчували або згадували у вкрай ворожому тоні. Через це, як каже Володимир Тиліщак, «на жаль, в Україні недостатньо добре знають цю постать».
Як тут не згадати, що на одному заході з меморіалізації Симона Петлюри одна з провідних музейників України весь час називала отамана «Семеном» Петлюрою...
Вже кілька років тягнеться сага зі встановленням пам’ятника Симону Петлюрі в його рідній Полтаві. Вже і проєкт є (ще з 2021 року!), вже і кошторис є, а пам’ятника й досі немає. Навіть концептуально продумали імідж Полтави як «міста Петлюри».
Встановлення пам’ятника Петлюрі в Полтаві оцінюють у вісім мільйонів гривень (менше за 200 тисяч доларів) – утім, справа не зрушила з місця, зауважують дослідники.
Україна як держава буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але будеСимон Петлюра
«Це дійсно болюча тема. Ми довго билися, щоб ці речі були реалізовані в Полтаві. Я дуже сподіваюся, що це відбудеться і ми будемо продовжувати битися, щоб реалізувалося хоча б до кінця 2026 року, – каже Микита Потураєв. – Це невеликі гроші. На них навіть дронів багато не купиш і не виготовиш. Це невеликі гроші, і вони будуть знайдені».
«Є відповідне рішення, а це означає, що цей процес має бути завершеним», – сказав директор УІНП історик Олександр Альфьоров недавно представникам Полтавської міської та обласної влади, наголосивши, що у цьому році місце майбутнього пам’ятника необхідно принаймні позначити пам’ятним каменем.
Петлюра бачив Україну і українську культуру в європейському контексті і виступав проти надмірної зосередженості на локальному – на «галушковому патріотизмі», як він це називав. За якоюсь іронією, в Полтаві ще 20 років тому відкрили пам’ятник галушці, а от Петлюрі – ні.
Але і в Києві – як і в Полтаві – теж досі немає пам’ятника Петлюрі.
«І в Києві має бути пам’ятник Симону Петлюрі. На жаль, поки ми цього не маємо. Уже дуже багато років на будинку Центральної Ради висить табличка анотаційна, що тут має бути пам’ятник Петлюрі, а його немає. Уже багато років говорять про пам’ятник Петлюрі на місці Щорса (демонтованого пам’ятника Миколі Щорсу – ред.). Такі діячі мають бути вшановані. Так само, як і Павло Скоропадський. Пам’ятник йому так само має бути в Києві, на моє переконання», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода історик і відеоблогер Владлен Мараєв.
Зараз Україна переносить чи планує перенесення праху кількох діячів-самостійників, які спочивають за кордоном. Вочевидь, дійде час і до питання про можливість перенесення праху Симона Петлюри – перепоховання його в майбутньому Пантеоні героїв.
Незадовго до смерті в 1926 році Симон Петлюра написав: «Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».
Немає коментарів:
Дописати коментар